Семирорзум - Дрозд Володимир

Брисько радо стрибає через поріг. Марія знаходить під лавкою мотузка, що ним колись, як ще мали, припинали на узліссі козу, робить на одному кінці зашморг, накидає його на Бриська. Пес вертить хвостом і цілує руки господині.

Іванко мовчки стежить з печі за материними приготуваннями.

— Чого витрішки ловиш? — якомога сердитіше кидає синові Марія. Злість росте, але жінці її все мало. — Іди помагай!

— А хіба що, мамо? — ковзає на долівку хлопчина.

— Що, що... Доки йому мучитись і нас мучити? Вистачить вас, мучителів, на мою голову. Одним менше від сьогодні стане. А шкуру Бугаїсі збуду — ще й сіль матимем.|

Марія тягне Бриська на середину хати, закидає мотузок на гак, що в сволоці. Тоді ступає кілька кроків до дверей, тягнучи за собою мотузок. Брисько спинається на задні лапи і раптом зовсім зависає в повітрі, тріпаючись та звиваючись.

— Мамо, боюсь... — схлипує Іванко. — Відпустіть його.

— Боїшся? А картоплю жерти не боїшся? — кричить Марія, заглушаючи тим криком усе в собі: — Може, завтра не сядеш біля миски, а йому віддаси? Лови краще за лапи та тягни вниз.

Зашморг в'язне в густошерстім пахолку Бриська, пес крутиться на мотузку і все ще повискує, виваливши червоного язика. Марія обмотує кінець мотузка навколо ніжки стола, робить вузол, тоді хапає Бриська за лапу, Іванко, одвертаючи лице, береться за другу, обоє щосили тягнуть униз. Очі пса вибалушуються з орбіт, він хрипить і давиться язиком. Раптом мотузок лускає, Марія з сином падають долі. Брисько із зашморгом на шиї забивається лід стіл і наполохано, скривджено скавучить.

Денис хутко одягає свого потертого кожушка, біжить па поклик. Навздогінці, з ґанку, гукає Мотря:

— Ти ж, коли що, не продешеви там.

Тільки наблизившись до Філаретового двору, Бугай стишує ходу. Як не як, він сам — з господарів, нема чого з тим Філаретом вельми лизатись, дасть бог, колись і ми розбагатіємо, втремо усьому хутору носа, та й не тільки хутору.

Обережно прочиняє двері на кухню, запитує Кирика, другого наймита Філаретового:

— Де вони?

— Там, — киває Кирик у бік світлиці.

Денис стає на порозі, зводить очі на господаря:

— Кликали?

— Проходь, проходь, — гуде від столу Кушнір.

Тільки тепер Бугай помічає гостя, шанобливо вклоняється — Кушнір поважніший за Філарета, на весь повіт господар. Обминає стіл, сідає на краєчок лави.

— Хазяйство маєш? — питає Кушнір.

— Маю, аякже, — трохи вагається Денис. — Бугая.

— Кого, кого?

— Бугая, значить. Ну, для корів...

— Він і по торгівлі справний, — перебиває Дениса Філарет, певно, побоюючись, аби Кушнір не засумнівався в хуторських. — Знає ціну копійці.

— Так ось, панове, — каже по хвилі Кушнір (Денисове серце тьохкає — і його паном названо!). — Так діло стоїть, що коли бог не допоможе та самі рук не докладемо, то доведеться вам, Філарете, землю злидоті роздавати, а тобі, вельмишановний, свого бугая до спільної череди вести.

— Заступи нас, господи, — хреститься отетерілий від тих слів Денис.

— Отож-бо і я кажу, — Кушнір кладе лікоть на підвіконня, поважно хмурить брови. — В Пітері — самі чорнорукі при владі, в Києві — якесь гайдамацтво, а ми, лісовики, між двох вогнів. Моя гадка така: хай вони в себе революції роблять, а до нас — зась. У нас — своє, селянське царство. Свої прем'єри і свої міністри, свої голови і свої руки. Тільки ось рук густіше треба. Пропоную створити в нашім повіті власну, селянську, армію. Тоді і Росії, доки там безбожці, — дулю, і Малоросії — дулю. Самі по собі будемо. А там, у світі, хай кип'ятяться, хай шумлять. Воно швидко пронесеться, як літня буря, тоді й ми вигулькнемо живі та дужі. А поки що, ось вас, приміром, — киває в бік Дениса, — на міністра, який по торгівлі, висунемо. Повіт у вашу власть — і дійте...

Денисові і жарко, і холодно од тих слів, і хочеться швидше бігти додому та про все розповісти Мотрі. Так і скаже: Кушнір царство організовує, пропонує мені стати наглядачем по торговельному ділу. Самому Денисові воно, можливо, і не під силу, грамоти не знає, але з Мотроною — не страшно, вона в цифрах, наче курка у просі...

— Заможні, міцні люди стануть при владі, — веде далі свою мову Кушнір. — У північніших селах уже великі загони маємо, які за нас. Пристаєте до гурту?

— Пристаю, — видавлює з пересохлого горла Денис.

— Пристаю, — каже по хвилі Філарет. — На нас, хазяях, світ тримається. Нам його й тримати, коли хитається.

— Так-таки, так, — киває своєю маленькою головою Бугай.

Сутеніє. Марія лишає дітей самих і йде до Семирозума. Той сидить потемки у своїй комірчині — пахне деревом, клеєм, фарбою.

— Дядьку, — каже Марія, — ви б помогли біді моїй. Хоч і неділя сьогодні, та завтра ж спозаранку у Філаретові клуню підете.

— Що в тебе, Маріє? — відказує з густих сутінків Семирозум.

— Та така річ, що й просити неловко, але ж безвихідь. Ото ж коли ще Іван був, так пса того завели, Бриська, а тепер не маю чим годувати його, зима, а така вже голоднеча, а що повесні буде, й подумати жахно, гнала-гнала, сибірного, з двору, все одно назад вертає, звик, та й куди йому, бідоласі, подітися, хто ж його де нагодує, воно ж хоч і псина, а теж розуміє...

Тут Марія заплакала. Але швидко оговталась, витерла фартухом обличчя:

— Так мушу зачавити його якось, не відривати ж од дітей останню картоплину. А ще ж Любка у мене — дурне таке, що й себе дало б укусити, аби чимось пса нагодувати. Так ми оце з Іванком вішали-вішали Бриська, тільки нічого з того не вийшло, не годящі ми на діло, чоловічу руку треба. А ми б вам у дяку шкуру пса віддали, шерсть у нього густа й пишна, в хазяйстві здалася б...

Семирозум мовчить.

— Так ви вже, дядьку, не відмовте, бо нема кому помогти сиротам, окрім вас, дядьку. А як Іван повернеться, то він вам відробить, коли що...

Жінка ще хвилю стоїть у порозі, чекає, чи нічого більше не мовить господар, далі повертається і причиняє за собою двері.

Сніг рипить під вікном все тихше, глухіше.

Семирозум важко кладе на коліна свої грабасті долоні й так застигає у тиші і пітьмі.

Данило з Кириком, поклавши волам та коням сіна, підгрібають вилами навколо стогу, бо як помітить Філарет хоч одну стеблину на снігу — біди не обберешся.

— І чого ото ми його так боїмося? — починає раптом Семирозумів Данило.

— Кого? — озивається Кирик.

— Та Філарета.

— Аякже, хазяїн наш. Так ведеться, щоб наймит хазяїна боявся. Інакше який порядок на землі буде?

— А хто ж його встановив над нами, того хазяїна? — не вгаває Данило, певно, маючи щось своє на думці.

— Мать, од бога. Кому як у бога поталанить. Йому випало хазяїном бути, а нам з тобою — батракувати.

— Хитро, — тихо сміється Семирозумів син. — Це ж, виходить, як впряглися ми в плуга, то й до смерті тягтимем, а він нас поганятиме? Хіба то по-божому, щоб одні на шиях інших до раю в'їжджали?

— Воно то так, що не по-божому, — погоджується Кирик, спершись на вила і щось собі метикуючи. — Але хто тобі сказав, що багатий до раю втрапить? У писанні сказано, що на тім світі сама голота раюватиме. Та й про що тут балакати? Не ми перші, не ми останні... Головою стіни не проб'єш...

— А знаєш, — хилиться ближче до товариша Данило, – я з кухні Кушнірову балачку чув. Бунтують, каже, в Пітері.

І ніби ті бунтівники вже при владі — сама голота. Злидота, каже, хто з найбідніших, царство посіла. А ми з тобою що — з найбагатших?

— Того бути не може, — настрахополохано шепоче Кирик. — Бо пани — то сила. У них і рушниці, і гармати. А в нашого брата тільки оце, — показує свою темну, в заскорузлих мозолях, долоню.

— А коли з оцього та зробити оце?.. — Данило стискує долоні, і два могутніх кулаки бовваніють у сутінках.

— Може, воно й так, — спроквола, замислено, проказує Кирик. — Тільки хто його знає...

Семирозум, навіть не знявши шапки, стоїть у порозі Маріїної хати.

Чадить на комині скіпка. Із сволока звисає новий мотузок — Марія позичила в сусідів. На печі схлипує Любка:

— Не вішайте Бриська, мамо. Не вішайте Бриська. Ось тато приїде з війни, я все розкажу...

Під полом голодно повискує Брисько. Мабуть, відчуває, що чекає на нього.

Марія ставить на стіл четвертинку каламутної самогонки, кладе цибулину й окрайчик хліба. Дивиться на гостя.

— Зараз чи по роботі?

— По роботі... — видихає Семирозум, далі дістає з кишені тренчика. — Візьму я до себе Бриська, Маріє. Повесні забереш. Шкода пса. Хіба його вина у наших злиднях?

Сміється крізь плач Любка. Марія витирає фартухом очі.

— Хай вам бог поможе, дядьку Матвію.

— Атож, хай помагає. Семирозум підманює пса.

Той забився в куток, боїться.

Марія відщипує скоринку хліба, кладе біля полу.

Брисько зиркає то на скоринку, то на Марію. Вагається, не наважується вилізти з-під полу. Але порожнє черево владно диктує свою волю. Поки пес вилизує долівку, де лежав хліб, Семирозум чіпляє до нашийника тренчик.

— А навідувати його можна буде, дядьку?

— Звісно. Хоч щодня...

— То я завтра прийду, дядьку.

— Авжеж...

Виходять надвір — Марія, Семирозум і пес.

Жінка, перш ніж примкнути за гостем двері, довго стоїть на порозі, дивиться йому вслід.

Білою, в заметах, вулицею ідуть двоє: людина і пес. Довгі синюваті тіні од них — по верхівках тинів та верб.

Семирозуму вперше за багато років хочеться впитися. Щоб забути ці віжки, що звисають із сволока, Любчин плач, увесь жах цього життя.

Підводить голову.

Місяць ніби на плечі усівся, зовсім близько — повний, білий, увесь у яблуневім квіті.

Тоді, щоб забутися, мріє: він, Семирозум, іде тими місячними садами, тілу вільно, душі легко та гарно. Тільки ж, коли б озирнутися, — а за ним ступають його Пріся, його Данило, Марія, Любка, Іванко, Іван, Кирик, Рута, всі-всі, окрім Філарета та хіба ще Бугая з Мотрею, бо ці й там, на Місяці, останню зернину з ближнього дратимуть, щоб розбагатіти. І Брисько хай слідом чалапає. Здається, махни зараз крильми, раз, другий, а Місяць — ось уже він, рукою дістати. А справді — коли б крила. Та щоб ніколи вже й не вертати в цей холод та злидні. Землі на Місяці скільки хочеш, вільно, риба в ставках, ліси багаті, по садах ідеш, а яблука; гуп, гуп! "Дядьку Семирозуме, дивіться, яблука – з мою голову!" Цей ще мені Іванко. Як мовить що іноді — весь вік упам'ятку: "Коли б ще більшого змія, дядьку, та держално..."

"А може, й справді? — аж лоскочеться в Матвієвих грудях, і вже в голові якісь колеса, полотна, крила: — Змій — не змій, а коли б супроти вітру та з хати.