Семирорзум - Дрозд Володимир

Голова в нього, наче горщок золота. Метикуватий чоловік. І руки справні. От що тоді заспіваєш, як витеше та полетить на той Місяць, та забере усю злидоту з хутора, куди тоді із своїм бугаєм подінемось?

Денис тривожиться й щедро вихлюпує свою тривогу в надії, що жінка заспокоїть його. Але Мотрю й саму за душу шкребе.

— Мо, й справді в село подамося?

— У селі тільки й чекали нас. Там Гороховичі свій торг тримають, а в Хвецюків — бугай ліпше нашого. Та й у Кушніра бугаїв аж кілька. Не розженешся.

— А мо', Семирозум полетить та й не вернеться?

— А як вернеться?

— Справді, а як вернеться.

Мовчать. Співає за стіною, у сінцях, півень. Хлипає крізь сон дитина на печі. Шкребеться миша в підпіллі.

— А ти не бачив, — трохи веселіше питає Мотря, — чи великого того змія вимайстрував Семирозум?

— Не змія, а самольота. Дуже схожий, на птаха, кажуть, тільки дерев'яний увесь. Я ж сам не ходив, звідки знаю. Мабуть, що не малого, коли всіх ладнається перевезти.

— То, може б, він і бугая нашого підняв, самольот той?

Денис довго не відповідає, мізкує. Згодом:

— Воно б то добре було. Тільки тоді і корів усіх треба на Місяць брати. Бо що нам за користь з бугая, коли в людей корів не буде?

— Ти що, дурний, гадаєш, хтось тут хазяйство лишить, а сам на Місяць подасться, вітра в полі шукати?

— Воно то так...

— Сходи зранку, ніби самопрядку хочеш поладнати чи полотна для штанів набити, і рознюхай усе як слід. Хоч знатимеш, що до чого. А Філарет з міста приїде — ти відразу до нього, коли не так, не по-нашому.

— Таки треба піти, — зітхає Денис.

— То, може, б я загодя солі роздобула побільше. Бо й на Місяці борщ солити треба. А мо, б, дорожче пустила втричі: не хочеш — не бери, дивися згори вниз на Землю, та й сьорбай несолоне. Вільному — воля...

Напоївши бугая, Денис підтюпцем спішить до Семирозума:

— Де хазяїн? — питається Прісі, що порається в дворі.

— У хатці, — кидає неприязно, бо, як і більшість хуторян, недолюблює Бугая.

Денис минає сінці, відчиняє двері до хижки, де Семирозумова майстерня. Пахне смолистим деревом, клеєм, посеред хатинки стоїть господар з долотом у руках, біля Матвієвих ніг лежить щось довге, схоже на човен. Попід стінами стоять збиті з тонких дощок крила — в основі широченькі, а далі все вужчі, наприкінці аж гострі, з вигином,

— Здоров, сусіде, — бадьоро мовить Денис.

— Угу, — хмуро відказує Семирозум.

— Хотів попросити тебе, аби прядку Мотрину полагодив, та бачу — люди не брешуть: на Місяць, чи що, зібрався?

— Таки на Місяць...

— А як же воно там буде, коли ніхто не чекає на тебе?

— Та вже якось буде. Не гірше, ніж тут, на Землі.

— Ще ж чи долетиш...

— Завтра не долечу, так позавтра.

— Диви, який певний себе.

— Таки певний. Бо іншого ходу для людей не бачу.

— Ну-ну, давай, — поблажливо мовив Денис, приховуючи свою розгубленість: а таки полетить, бісів син! — Я тільки радий буду, якщо живий вернешся... — І обережно додав: — Тільки ж як воно з коровами буде, коли всі полетимо?

— Та вже ж відомо як, — кепкує Семирозум: — Тобі залишимо. Пастимеш у лісі і до свого бугая водитимеш за п'ять ковшів жита...

— Глузуєш, а я прийшов, як сусід до сусіда, ми ж свої люди: коли що, коли й справді — усім хутором на Місяць; то мо, продати загодя бугая? Чи як?..

Колеса беззвучно котяться по ще м'якуватій дорозі, глухо гупають копита коней, а мимо пливуть чорні, прорізані рудуватими плямами рівчаків та долин поля.

Але Філарет, хоч і косить очима на узбіччя, не бачить полів: думає свою невеселу, чорну думу.

Іван лежить горілиць, поклавши руки на костури, дивиться в синє небо, прислухається до жайворонків — чотири роки минуло, як пішов на фронт. Здавалося б, жайворонки усюди однакі, та ніде так гарно не співають вони, як у ріднім краї...

Гарно...

А між тим розмова не переривалася: від самого міста. Говорили коротко, скупо, по декілька слів на версту, але говорили. Чого не могли чи не хотіли висловити словами, виливали в мовчанку. Од того тиша була тільки видимим перемир'ям, поступом до нового штурму.

— Так що ж воно в світі білому діється? — вичавлює з себе Філарет.

— Ре-во-лю-ція, — розтягуючи склади, з явним задоволенням проказує Іван.

— Це ж як?

— А так: хто був нічим, той стане всім.

Філарет примовкає, мізкує собі, що б то могло значити. По довгій мовчанці наважується зійти з ковзького. Питає доброзичливим тоном:

— Так за що братись думаєш?

— Робота знайдеться.

— Збираюся олійню завести. Підеш до мене? Якраз по здоров'ю робота.

— Та, мабуть, ні.

— То чому ж?

— Часу не матиму олію чавити.

— Куди ж свій час тепер подінеш?

— Життя нове треба на ноги ставити.

— Яке ж воно, те нове життя? — посміхається глузливо й водночас наполохано Філарет.

— А таке, щоб по правді: ні багатих, ні бідних.

Знову мовчать. Жайворонок зависає над самісінькою підводою і аж захлинається піснею. На косогорі пахне розіпріла земля.

— Хто ж це придумав її, ту правду?

— А Ленін придумав, — відповідає Іван і підводиться, сідає на возі, звісивши свої дерев'яні цурпалки.

Темна хвиля злості клекоче у Філаретових грудях, затинає дихання. Згадується, як Кушнір проклинав того Леніна на чім світ стоїть і казав, що од нього — всі їхні біди.

— З яких же він, ваш Ленін, з дьогтьомазів чи із сільських?

— Ленін — з наших, — коротко, переконано відповідає пан, згортаючи цигарку.

"Розмахнутися б пужалном, стьобнути, щоб очей не зібрав, щоб і думати про свого Леніна та революцію перестав, — безсило лютує Філарет, зиркаючи на Іванові костури і стенаючи плечима. — Дужий, пес. Але зачекай, ти ще в мене дограєшся, дограєшся..."

Зараз уся Філаретова злість, густа й чорна, як дьоготь, увесь його страх перед світом, що вирвався з-під сильних рук і мчиться хтозна-куди, конденсується на Іванові:

— Що, і в хуторі зібрався революцію піднімати?

— А чого її піднімать? Зробимо, як новий закон велить: землю — порівну.

— Це, значить, мою землю наміряєшся злидоті роздавати?

— Яка ж вона твоя, Філарете? Чиї руки за плуга тримаються, того й земля. Хіба це не по-божому?.. Всі ж ми під богом ходимо...

Щось глибоке, звірине вибухає у Філаретовій душі, витісняючи страх, і рука з пужалном мимохіть злітає в синє небо:

— А ти, лайдаче, збирав ту землю по нитці, ти складав по грошику, ти сидів на самих чорних сухарях, коли комори від сала тріщать? Та я вам усім, таким розумним, як ти, горлянки перегризу, я з вас кров по краплі виціджу, я вас нагодую земелькою!..

— Опусти руки, Філарете, — тихо, але владно каже Іван, беручись за костури. — Скінчилося — твоє, наше починається...

— Геть з мого возу, — шипить Філарет, напинаючи віжки. — Геть, злидото... Хоч здохни тут, серед поля, а далі не повезу. А доповзеш, у хуторі з'явишся, народ баламутитимеш — там і могилу знайдеш, коли за чотири роки в окопах не знайшов...

— То вже ми подивимось, — спокійно каже Іван, впираючись костурами в дорогу і ковзаючи з підводи. — По комусь із нас земелька таки плаче. Мабуть, що по тобі...

Філарет зціпив зуби, шмагонув по конях. Коні з місця беруть риссю.

Іван розхитується на костурах посеред дороги, дивиться і вслід підводі: в його темних очах — іскорки вогню. Далі піднімає голову й усміхається до жайворонка...

— То як? Продавати бугая чи зачекати? — непокоїться Денис, не дочекавшись від Семирозума відповіді.

Семирозум зводить на гостя очі і дивиться пильно, здивовано, ніби бачить уперше миршавенького, пригніченого до землі своїм одвічним страхом та спрагою багатства Бугая. І раптом у нього на душі стає радісно-радісно: мине якийсь час і хуторяни, коли йому поталанить піднялися на Місяць і вернутися назад, а він-таки певен, що поталанить, він усе продумав у своєму птахові, все, до найдрібнішого, хуторяни полишать землю і залишать на землі цього жадібного, заздрісного Дениса, а разом з Денисом і власні заздрість та жадібність, якщо те в кому і звило гніздо. Люди, що потраплять на Місяць, бачаться Матвієві світлими і чистими, як ті сади місячні, що він бачить щоночі у своїх снах. Семирозум зараз дивиться на сусіда очима тих, інших людей, і з тієї незліченної висоти Денис видається ще мізернішим, ницішим, аніж він є насправді. Навіть немає бажання підвищувати голос.

— Іди звідси, Денисе. Таки лишишся ти із своїм бугаєм на хуторі. Хочеш — продавай, хочеш — ні. Удвох з Філаретом і бугая пастимете, і землю оратимете. Іди, іди, чого стоїш?

Денис перетинає поріг і злостиво грюкає дверима.

Семирозум пестить широкою долонею гладенькі крила свого птаха. Всю зиму, відколи Марія покликала повісити Бриська, мізкував він над своїм дивом. Все облишив, перепинається з Пріською самою бульбою, од півнів до півнів пиляє, струже, теше — тільки б швидше злетіти в небо. Бо то треба для людей. Бо люди до краю згорьовані на цій землі. Він, Семи розум, дасть їм повічний достаток. На Місяці для всіх добра вистачить. Місяць — це рай, що про нього у біблії пишеться. Матвій заплющує очі — одна й та ж картина перед ним: без кінця-краю сади, а між яблунь, груш, вишень розгублено, ніяково, але вже з просвітленими щастям обличчями ідуть, ідуть з земними пожитками на плечах його сусіди, увесь хутір, окрім Дениса та Філарета....

Намальоване в уяві додає сил – Семирозум стає до роботи.

Коли дерев'яні цурпалки починають в'їдатися в тіло і вже несила терпіти, Іван опускається на коліна і повзе, волочучи за собою костури. Повзе од пагорбка до пагорбка, спочиває на узвишші, де зелень сухіша і вже трохи зігрілася. Звідси дорога продивляється далеко.

Аж до перелісся на обрії — ні душі.

І він, по короткій хвилі, знову тягне своє тіло, що з кожним метром здається все важчим.

Коли вже не стає снаги, коли червоні кола знемоги пливуть перед очима, він голосно повторює слова, які має сказати хуторянам: "Земля... Правда..."

І сили де й беруться! Це ніби криниця, повна живої води, і ця криниця — в Івановій душі. Хіба він може не поспішати? Люди і так занадто довго чекали цих слів. Від самого Пітера несе їх Іван, сотні кілометрів, а тут лишилося зовсім небагато. Він мусить доповзти.

І людина з костурами важко долає ще один метр вогкої, грузької у видолку полівки...

Увечері, попоравши Філаретову худобу, навертає додому Данило.

У хаті, біля комина, жовто блимає скіпка. Батько сидить на лаві, якісь віськи вистругує для свого птаха.