Сава Чалий - Карпенко-Карий Іван

лужили й догоджали, а байками про Саву так зацікавили мене, що я нарешті вже сама його без страху ждала і бачити хотіла страшного всім на Україні гайдамаку.

Потоцький. І що ж, таки діждалась?

Зося (зітхнула). Діждалась...

Потоцький. І гайдамака скривдив панну!!

Зося. О ні, ясновельможний пане. Сава — чесний лицар!

Потоцький. Чого ж панянка так зітхнула?

Зося. Так.

Потоцький. Ну-ну, далі!..

Зося. Раз уночі, ми тілько що лягли і погасили світло, — жидівка у ванькирок, де я мешкання мала... мені прошептала: "Приїхав!.." Я одяглась мерщій і вийшла назустріч! Передо мною стояв лицар, кращого й між шляхтою не бачила ніколи, і усміхаючись, і лагідно, і мило промовив: "Не бійся мене, панно, я тобі лиха не зроблю! Дозволь посидіти з тобою, побалакать і тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!.." І ми балакали всю ніч; про скривджений народ він говорив, про панськії неправди, потім співав мені чарівні пісні і зворушив мене до сліз... Два рази ще я бачила його, а потім одвезли мене додому.

Потоцький. Який же дурень Сава! Таке золото одіпхнув від себе. А хто ж панну привіз додому?

Зося. Пан Шмигельський.

Потоцький. Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?

Зося. Певно. Він називав себе Іваном Найдою. Коли ж до нього я призналась, велів мені про це мовчать і у дорозі скрізь звать Найдою.

Потоцький (до Жезніцького). Га! Пане Жезніцький! А що, коли і справді наш Шмигельський до Чалого пристав?

Жезніцький. То найповніша річ, ясновельможний пане! У, бестія! Коли б він мені тепер достався в руки!

ЯВА V

Ті ж і гайдук, подає лист. А потім Шмигельський і Чалий.

Потоцький (прочитавши). Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане Жезніцький, готуй найтяжчії тортури.

Входить Шмигельський і Чалий.

Жезніцький. Я ні живий ні мертвий! Дозволь мені, ясновельможний пане, насамперед одрізать язика Шмигельському, бо язиком своїм брехливим він обморочить всіх і виправдиться перед ясновельможним.

Шмигельський. Саво, глянь!

Чалий. Зося!

Зося (до Потоцького). Це він, ясновельможний пане! Глянь, який орел. Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалій його ради того, що пожалів мене він, молю, бо смерть його — і моя смерть!

Потоцький. Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамаків пристав?

Шмигельський. Согрішив, але покаявся, і от моя покута: ми вдвох приїхали служить тобі, ясновельможний пане! Це — Сава Чалий!

Жезніцький (до Потоцького). На шибеницю їх обох мерщій, ясновельможний пане! Вони задумали якусь нову зраду; а пан Шмигельський обморочить, — не слухай його.

Потоцький (до Чалого). Ти хто?

Чалий. Сава Чалий. Жезніцький (про себе крізь зуби). Падло, падло,

Потоцький. Гайдамацький отаман?

Чалий. Був кошовим. Нині слуга ясновельможного пана.

Потоцький. Може, слуга, а може, й ні!.. Як вовка не держи, він в ліс втіче при першій нагоді...

Чалий. Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине він двора.

Потоцький. А все ж такк на ланцюгу його держать не вадить...

Чалий. Безпечніше! Тілько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї він не муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильністю до пана все більше й більше наливалось!

Жезніцький. І в цього, бестії, язик медовий!

Потоцький. Та єу мене і ланцюг такий, і певен я, що той ланцюг надіне Сава охоче.

Чалий. Не знаю.

Потоцький. Ти панну Зосю пізнаєш?

Чалий. О ясновельможний пане! Хто сонця не пізнає, коли воно з-за хмар промінням ясним і теплом освітить і огріє бідну душу? Ця панна — моє сонце, і проміння її очей мене сюди манило більше, ніж ті умови, які вельможний пан через Шмигельського мені прислав.

Потоцький. Хоч ріжниця між панною й тобою така ж велика, як між небом і землею, але я ріжницю ту згодом згладжу. Тепер же для користі краю цим блискучим ланцюгом я прикую тебе до Речі Посполитої!

Чалий. О, якби усіх невольників таким кували ланцюгом, тоді б неволі не було на світі, а лиш рай!

Потоцький. Так завтра й шлюб. В придане маєте від мене села Рубань і Степашки, а на обіход завтра візьмеш з комори сто тисяч золотих. Чуєш, Саво? Я все зробив; тепер, пане Саво, покажи мені, що зробиш ти для мене і для краю.

Чалий. Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував. Розжену більше двох тисяч гайдамаків, що там зібрались і думають ударити на Тульчин і Немирів. Очистю всю Україну від менших я загонів і тілько одного прошу: полегшить долю посполитих, як то ясновельможний в листі своїм писав.

Потоцький. Обіщаю.

Жезніцький. Ясновельможний пане! Чим же я заслужив таку образу? Панну Зосю я хотів сватать, і вельможний пан дав мені слово, що буде моїм сватом, а тепер свата панну за гайдамаку.

Потоцький. Правда, правда. Добре, що ти згадав! Але я силувать не буду панну красну... Панно Зосю! За кого хочеш заміж вийти: чи за шляхтича пана Чеслава Жезніцького, чи за оцього гайдамаку — Саву Чалого?

3ося. За гайдамаку.

Потоцький. Ну, то що ж я можу зробить, коли пану піднесли гарбуза? Панно Зосю! Стань рядом з Савою.

Зося стає рядом з Савою.

Ні, пане Жезніцький, ти не підійдеш так під пару панні Зосі, як от Сава. Глянь! Замість батьків я вас благословляю.

Сава і Зося стають перед Потоцьким навколішки і цілують ного в руки.

Жезніцький. Триста дияволів!

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Пуща. Печера в скелі.

ЯВА 1

Медвідь і Грива. Перше Грива, вилазить з печери.

Грива. Якове! А ти на дереві?

Голос. Сидю в гнізді й чатую.

Грива. Чатуй, чатуй! Ти хоч і кривий, а ухом своїм та оком нас оберігаєш більш, ніж шаблею.

Голос. Я чую, десь далеко їдуть верхові, але не видко ще.

Грива. І дасть же бог такеє око й ухо!

Голос. Еге! От же й не вглядів, як з-під землі винирнув якийсь чоловік і сюди прямує.

Грива. Один?

Голос. Один.

Грива. Один, то байдуже! Це, певне, не ворог.

З-за кущів витикається голова.

Хто там?

Медвідь (виходить). Я!

Грива. Медвідь! Здоров, брате.

Обнімаються.

А ми вже думали, що ти десь згинув. Медвідь. Мало не згинув.

Грива. Півгоду ми тебе не бачили. Де ж ти пробував?

Медвідь. Після того, як Сава кіш наш зруйнував, я

з купою малою скрізь хазяйнував, поки той ирод Сава не

наскочив Грива. Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшеньків в Польщу паном жити...

Медвідь. Та й ловить гайдамаків по степах... та ще иродів син, що вигадав, скрізь універсали розіслав і кличе гайдамаків до себе, даруючи їм землі і вільготи.

Грива. Знаємо ми ті вільготи! Ляхам, виходить, на користь щоб працювали.

Медвідь. А так. Половина мого загону пішла до нього та й показали схованку нашу, а він наскочив і всіх половив. Здається, я один тілько і втік.

Грива. Немає гірше, як свій: зна всі фиглі; нікуди не сховаєшся від нього.

Медвідь. Він носом чує гайдамаків.

Грива. Ну, знаєш, ловить вовк, ловить, але ж і возка піймають.

Медвідь. Ох, він, брат, характерник. Ніхто Сави не піймає, хіба сам Гнат.

Грива. Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пішов, щоб стратить Саву, і чутка пропала. Потім знову Горицвіт пішов, — і того нема. А місяць тому послав Гнат Дороша Кравчину, — цей, кажуть, з чортами наклада, — одначе щось і Кравчини нема довго.

Голос. Наші під'їздять. А далеко ще один чоловік манячить. Темніє, не бачу.

Медвідь. Поки дізнаємось, де Сава, гляди, щоб не дізнавсь він, де ми.

Грива. Ні, у пущу цю він не піткнеться, хитрий лис; більш на засідках та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Між цими скелями та в норах цих, як світ стоїть, то, певно, ще ніхто не жив, а тілько звір водивсь і тут ховався. Ми тут убили аж двох медведів і одняли у них цю хату для Медведя.

Медвідь. Для мене б то.

Грива. Еге!

Сміються.

Медвідь. Сава у нас одняв, а ви у медведів?.. Безпечне місце; а жаль, брат, старого коша у Чорнім лісі!

Грива. І тепер ще така кипить у грудях злість, коли згадаю Саву, що сам себе, здається б, удавив.

Медвідь. І як то сталось так, що Сава зруйнував у ніч одну такий значний і сильний кіш?

Грива. Зрада, як гадюка, підкрадається і вкусить! Ви ото пішли з Гнатом на Немирів, а я зостався наказним... Не ждали ми, не відали і не гадали нічого того, що сталось! Ми ж всі тоді думали, що Сава з тієї образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем своїм у Січ, — і байдуже! Як повсякчас, так і тоді — скрізь варта... а самі безпечно спали. Тілько диявол Сава тоді не спав. Порізав всіх вартових, обмотав прядивом, намоченим у смолу, навколо дерева, поклав під курені смолянії клубки і запалив!.. Прокинулись... Кругом огонь, як пекло, ліс палає, а з чого воно сталось — не знаємо, і кинулись рятувать скарби та утікать... Багато тоді наших Сава половив...

Голос: "Наші недалеко".

Медвідь. Бусурман! Поки він поравсь з вами тут, а там приятель його Іван, що Найдою прозвали, засівши в лісі, ждав нас з великою гарматою. Близько підступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Від несподіванки ми вскочили в болото., Поки висіпались, вони нас обігнули і стали збоку, — мусили ми тікать, та у дорозі знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь уже назад! Багато й там людей пропало, і розсіялися хто куди. От і досі не зберуться знов докупи.

ЯВА II

Ті ж, Гнат, з ним гайдамаки й козаки. Кілька чоловік несуть прямо у печеру мішки.

Гнат. А, Медвідь!

Всі. Здоров, брате!

Гнат. Як ся маєш?

Медвідь. Ледве утік оце з рук Сави.

Всі. У-у, зрадник!

Гнат. Стривайте, попадеться він і нам у руки... Паюйте все, товариші, поміж собою, а мені нічого не треба; тютюн є, оливо і порох є, то з мене й доволі!

1-й запорожець. Та ще ж немає всіх.

Гнат. А й справді, більш половини тут товаришів нема; я собі замислився і не примітив, де відстали.

1-й запорожець. По дорозі є корчма, то певно, що там застряли.

Гнат. Ото вже негаразд, що купи не держаться, — ще попадуться, коли погоня буде.

1-й запорожець. Під саміссньким носом у немиров-ського пана в костьолі похазяїновали, то треба ждать погоні від самого Сави. Тілько ж там між ними Молочай, Вернигора і Вовк, то не дадуть у кашу наплювать.

Грива. Та так. А що там здобули?..

1-й запорожець. Грошей до біса і утвар всяка.

Голос. Якийсь чоловік спустився в балку... А десь далеко гупотить. Пильнуйте, братці, бо так потемніло, що я не бачу.

Гнат. Скоро місяць зійде. (До Медведя.) Яків так бачить, як ніхто.

Грива. Такого вартового немає в світі.

Гнат (до Гриви). А вийди, брате, подивись, що там за чоловік.

Грива вийшов.

1-й запорожець. А що, пане отамане, нема