Різдвяна пісня - Чарльз Діккенс

Останні чверть години тягнулися так довго, що Скрудж почав уже сумніватися, чи не пропустив він, задрімавши, бій годинника. Але ось до його настороженого слуху долетів перший удар.

- Дінь-дон!

- Чверть на першу,- взявся лічити Скрудж.

- Дінь-дон!

- Пів на першу!

- Дінь-дон!

- За чверть перша!

- Дінь-дон!

- Перша година ночі! - вигукнув Скрудж, тріумфуючи.- І все! І нікого немає!

Він вимовив це раніше, ніж почув удар дзвону; але щойно пролунав густий, гучний, тужливий «Дон!» - перша! - як у ту ж мить раптовий спалах освітив кімнату, і чиясь невидима рука відкинула ковдру.

Саме так - чиясь рука відкинула ковдру, і притому не за спиною в нього і не в ногах, а прямо перед очима. І Скрудж, схопившись із ліжка, опинився віч-на-віч із таємничим прибульцем, рука якого ту ковдру й відкинула. Так, вони були зовсім поруч, ось як ми з вами, адже я подумки стою у вас за плечем, мій читачу.

Скрудж побачив перед собою дуже дивну істоту, схожу на дитину, але ще більше на старого, котрий наче в якусь надприродну підзорну трубу віддалився від нього на таку відстань, що його можна було сприйняти за дитину. Його довге волосся, що розсипалося по плечах, було білим, як у дуже літньої людини, однак на обличчі не проступало жодної зморщечки, а на щоках грав ніжний рум’янець. Руки в нього були дуже довгі й мускулисті, а кисті рук справляли враження незвичайної сили. Ноги - оголені так само, як і руки,- вражали досконалістю форм. Одягнена ця істота була в білосніжну туніку, підперезану дивним блискучим поясом, і тримала в руці зелену гілку гостролисту, а поли одежі, контрастуючи з цим символом зими, були прикрашені живими квітами. Але найдивніше, що яскравий струмінь світла вибивався в нього з маківки й освітлював усю його фігуру. Певно, через це під пахвою Привид мав схожий на ковпак великий вогнегасник, який слугував йому, очевидно, головним убором тоді, коли він волів не освітлюватися.

Утім, як завважив Скрудж, пильніше придивившись до свого гостя, не це було найбільшою його дивовижою. Як пояс його блищав і переливався вогнями, що спалахували й згасали одночасно в різних місцях,- так і вся його фігура наче переливалася, то тут, то там втрачаючи виразність обрисів, і Привид ставав то одноруким, то одноногим, то раптом обростав двадцятьма ногами зараз, але позбувався голови, то здобував звичайну пару ніг, але втрачав руки разом із тулубом, і залишалася тільки голова. Прикметно, що як тільки яка-небудь частина його тіла розчинялася в непроникному мороці, здавалося, що вона пропадала безвісти; і хіба не диво, що наступної миті відсутня частина тіла була на місці, а Привид, мов нічого і не було, ставав таким же, як і був доти.

- Хто ви, сер? - запитав Скрудж.- Чи не той Дух, появу якого мені передвіщали?

- Так, це я.

Голос Духа звучав м’яко, навіть ніжно, і так тихо, немов долітав звідкись іздалеку, хоча той і стояв поруч.

- Хто ви або що ви? - запитав Скрудж.

- Я - Привид Давнього Різдва.

- Дуже давнього? - допитувся Скрудж, придивляючись до цієї карликової постаті.

- Ні, на твоїй пам’яті.

Невідомо чому, Скруджеві раптом страшенно захотілося, щоб Привид одягнув собі на голову ковпак. І він попросив його про це.

- Як! - закричав Дух.- Ти хочеш своїми нечистими руками погасити благе світло, яке я випромінюю? Тобі мало того, що ти - один із тих, чиї пагубні пристрасті створили цей вогнегасник і змусили мене рік за роком носити його, насунувши на самісінькі очі!

Скрудж якомога шанобливіше запевнив Духа, що він не мав ані найменшого наміру його скривдити і, наскільки йому відомо, ніколи й ні за яких обставин не міг примушувати його носити ковпак; а тоді чемно поцікавився, що привело Духа до нього.

- Твоє благо,- відповів Дух.

Скрудж сказав, що дуже йому зобов’язаний, а сам подумав, що якби йому не заважали спати по ночах,- це й було би благом. Та, видно, Дух почув його думки, бо одразу ж сказав:

- Мова йде про твій порятунок. Тож бережися!

І з цими словами він простягнув до Скруджа свою міцну руку й легко взяв його за лікоть.

- Уставай! І йди за мною!

Скрудж хотів було сказати, що година вже пізня й погода не налаштовує до прогулянок, що в ліжку тепло, а надворі холод - значно нижче нуля, що він одягнений дуже легко - халат, ковпак і нічні туфлі,- а в нього й так уже нежить… Але руці, яка так ніжно, майже як жіноча, стискала його лікоть, не можна було противитися. Скрудж устав із ліжка; однак завваживши, що Дух рухається до вікна, він із переляку вчепився за його одіж.

- Я простий смертний,- заблагав Скрудж,- я можу впасти.

- Дай мені торкнутися твоїх грудей,- сказав Дух, кладучи руку йому на серце.- Це підтримає тебе, і ти здолаєш ще й не такі перешкоди.

З цими словами він пройшов крізь стіну, ведучи за собою Скруджа, і вони опинилися на відкритій сільській дорозі, обабіч якої лежали поля. Місто сховалося з очей, зникло безвісти. А разом із ним розсіялися морок і туман. Був холодний, ясний, зимовий день, і сніг укривав землю.

- Боже милостивий! - вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й озираючись довкола.- Я тут ріс! Я бігав тут хлопчаком!

Дух лагідно глянув на Скруджа. Його легкий дотик, мимовільний і невагомий, розбудив якісь почуття в грудях старого Скруджа. Йому здалося, що він відчуває тисячі запахів, і кожен запах будив тисячі спогадів про давно забуті думки, прагнення, радощі, надії.

- Твої губи тремтять,- сказав Дух.- А що це котиться в тебе по щоці?

Скрудж схвильованим голосом,- а це геть незвично для нього,- пробурмотів, що це так, дрібниці, й попросив Духа вести його далі.