Різдвяна пісня - Чарльз Діккенс
- Гроші.
- Немає справедливості на землі! - мовив Скрудж.- Світ найсуворіше ставиться до бідності, але не менш суворо - принаймні на словах - засуджує погоню за багатством.
- Ти занадто переймаєшся думкою світу,- лагідно докорила вона йому.- Всім своїм колишнім надіям і мріям ти зрадив заради однієї - стати невразливим для його шпильок. Хіба я не бачила, як усі твої шляхетні прагнення гинули одне за одним, і нова всеперемагаюча пристрасть - пристрасть до наживи - помалу заволоділа тобою!
- То й що ж? - заперечив він.- Хіба погано, що я нарешті порозумнішав? Моє ставлення до тебе не змінилося.
Вона похитала головою.
- Хіба не так?
- Наші заручини - справа минулого. Обоє ми були бідні тоді й задовольнялися тим, що мали, сподіваючись згодом збільшити наш статок терплячою працею. Але відтоді ти змінився. Тоді ти був зовсім іншим.
- Я був хлопчиськом,- нетерпляче відповів він.
- Ти сам знаєш, що ти був не той, що тепер,- заперечила вона.- А я все та ж. І те, що обіцяло нам щастя, коли ми були як одне ціле, тепер, коли ми стали чужими одне одному, провіщає нам тільки горе. Не розповідатиму тобі, як часто і з яким болем я міркувала над цим. Так, я багато думала і вирішила повернути тобі волю.
- Хіба я коли-небудь просив про це?
- На словах - ні. Ніколи.
- А як же тоді?
- Усім своїм новим, зміненим єством. У тебе інша душа, інший спосіб життя, інша мета. І вона для тебе найважливіша. Це зробило мою любов непотрібною тобі. Вона не має ціни у твоїх очах. Зізнайся,- сказала дівчина лагідно, але разом із тим пильно і твердо дивлячись йому в очі,- якби ці узи не зв’язували нас, хіба тепер ти домагався б моєї любові, намагався б мене завоювати? О ні!
Здавалося, він мимо своєї волі не міг не визнати справедливості цих слів. Але все-таки, зробивши над собою зусилля, відповів:
- Це тільки ти так гадаєш.
- Я рада була би думати інакше! - відповіла вона.- Бог свідок! Якщо вже навіть я мусила нарешті визнати цю гірку істину, то яка насправді вона сувора й незаперечна! Бо ж не можу я повірити, що ставши вільним від жодних зобов’язань, ти взяв би за дружину дівчину без приданого! Та ж навіть виливаючи мені свою душу, ти не в змозі приховати того, що кожен твій крок продиктований Користю! Тож якби ти на мить зрадив собі й зупинив свій вибір на такій дівчині, як я,- хіба я не розумію, як швидко прийшли б слідом за цим каяття і жаль?! Ні, я розумію все. І я звільняю тебе від твого слова. Звільняю по добрій волі - в ім’я моєї любові до того, ким ти був колись.
Він хотів щось сказати, але вона, відсторонившись від нього, продовжувала:
- Можливо,- згадуючи минуле, я вірю в це,- можливо, тобі буде боляче розлучитися зі мною. Але скоро, дуже скоро це минеться, і ти з радістю забудеш мене як порожню, марну мрію, від якої ти вчасно отямився. А я можу тільки побажати тобі щастя в тому житті, яке ти собі обрав! - І з цими словами вона залишила його, і вони розлучилися назавжди.
- Привиде! - заволав Скрудж.- Я не хочу більше нічого бачити. Відведи мене додому. Невже тобі приємно мучити мене?!
- Ти побачиш ще одну тінь Минулого,- сказав Дух.
- Жодної,- вигукнув Скрудж.- Жодної. Я не бажаю її бачити! Не показуй мені більше нічого!
Але невблаганний Дух, поклавши на нього обидві руки, змусив дивитися на те, що було далі.
Вони перенеслися в інше місце і в інший час; Скрудж побачив кімнату, не дуже велику й не багату, але доволі зручну й затишну. Біля каміна, у якому пекуче, по-зимовому, палали дрова, сиділа молода красива дівчина. Скруджеві здалося, що це його подруга, з якою вони щойно розійшлись,- настільки вони були схожі,- але одразу ж побачив і її. Тепер це була жінка середніх літ, усе ще приваблива. Вона теж сиділа біля каміна навпроти дочки. У кімнаті стояв страшенний гамір, там було стільки дітей, що схвильований Скрудж не зміг би їх тепер навіть полічити. І на відміну від череди у відомому вірші, 6 де сорок корівок поводились як одна, тут кожна дитина галасувала за всіх сорок.
Утім, це нікого, очевидно, не турбувало. Навпаки - мати й дочка від душі раділи й сміялися, дивлячись на малюків, а відтак дочка й сама долучилася до їхніх витівок, і маленькі розбійники взялися немилосердно її термосити. О як би мені хотілося бути одним із них! Але я б ніколи не був таким немилосердним. Нізащо в світі не посмітив би я смикнути за ці коси чи розтріпати їх. Навіть заради порятунку життя не осмілився б я стягнути з її ніжки - Бог свідок! - безцінний малюсінький черевичок. І хіба наважився б я, як оці маленькі нахаби, обхопити її за талію! Та якби моя рука ризикнула тільки оповитися навколо її стану, вона так би й приросла до нього і ніколи б уже не випрямилася, покарана за таку зухвалість. Утім, визнаю, що я безмірно бажав би торкнутися її губ, звернутися до неї із запитанням, бачити, як вона відкриє вуста, відповідаючи мені! Любувався б опущеними віями, не засоромивши її! Розпустив би її шовковисте волосся, кожне пасмо якого - безцінний скарб! Словом, не приховую, що я бажав би користатися всіма правами пустотливої дитини, але бути разом з тим дорослим чоловіком, щоб знати їм ціну.
Але ось почувся стук у двері, і всі, хто був у кімнаті, так прудко кинулися до дверей, що дівчина - із усміхненим обличчям і в доволі пом’ятому платті - опинилася в самому центрі буйної ватаги і вітала батька, щойно той устиг ступити за поріг у супроводі розсильного, навантаженого іграшками й іншими різдвяними подарунками. Беззахисного розсильного негайно і з неймовірним галасом узяли
