Маруся Богуславка - Багряний Іван

А народ все-таки єсть народ, та ще й "пролетарський народ!", і з ним треба рахуватися.. Задзвонили телефони з усіх-усюд до директора, вимагаючи (категорично вимагаючи!) забезпечення законних місць для стовпів суспільства, ще й для їхніх ближніх і знайомих, бо воно (начальство) вже ось одягається й ось зараз прийде зі своїми жінками й чадами та тими ближніми... Це, звичайно, найперші й найкращі місця в партері, А тії місця — вже розпродані! Вони розпродані "ударникам" і "стаханівцям" "індустрії й соціалістичних ланів" — різним трудягам, орденоносним молотобойцям, слюсарям, токарям, трактористам і комбайнерам та комбайнеркам... Бідний директор! Він потрапив між молотом і ковадлом — між тими орденоносними молотобойцями з одного боку й орденовидавальним начальством з другого. За короткий (рекордно короткий, стаханівсько короткий) час він обернувся в тремтячий кім'ях нервів, засмиканий, затурканий, загуканий телефонами й так без телефонів. Він мусив тепер проектувати (і перевести!) переселення "ударників" і "стаханівців" десь на гальорку! Або на приставні місця десь в кутках партеру!.. Для цього змобілізовувалися й зносилися додаткові стільці з усіх кімнат, фойє й кабінетів цілого будинку. А це ж ще не все, це ще тільки стільці позносити, а от — коли бухне теє людське море всередину, треба буде перевести ще саму операцію переселення тих "ударників" і "стаханівців", тих слюсарів і трактористів та комбайнерок! Треба буде директорові їх умовляти, у Сірка очей позичати, щоб здали свої позиції й пересіли з найкращих місць (які їм, власне, й належаться в теорії!) на найгірші в практиці, звільнивши ті місця для людей ще найкращих, для начальства, для "уряду й партії", бо вони — ті найкращі місця — законно належать тому начальству давно, завжди і повсякчас і сьогодні були розпродані слюсарям і трактористам помилково. Жах!..

Перед восьмою почали впускати в фойє з вулиці. Публіка, тиснучись, обриваючи на собі ґудзики, вливалася в головні двері, виповнюючи всі фойє — долішні й горішні, праві й ліві. За тутешніми звичаями, вхід до актової залі театру відбувається в два тури — спершу з вулиці до просторих фойє при строгій контролі квитків, а потім вже, перед самим початком вистави, впускалося до залі. Особливо при такому товпищі народу ця подвійна процедура обов'язкова.

Всі, хто мав квитки, втиснулися до театру, але на вулиці людей ніби зовсім і не поменшало. Ті, що лишалися, наказували тим, що мали щастя йти досередини: "Ну, дивіться та й нам скажете!" — і збиралися тримати облогу цієї фортеці культури до самого кінця. Навколо театру утворився ярмарок — понаїздили (державні, звичайно) продавці цигарок, морозива, зельтерської, квасу й пива, з візками марки "РОБКООП і НАРХАРЧПРОМ" , закипіла торгівля. Люди, хто мав гроші, їли морозиво, пили пиво та зельтерську й стовбичили юрбами, розташувалися в скверику й садочку на лавках і так на траві в ровах, а молодь, побравшись за руки, ходила по бульвару конвеєром, утворивши безперервний потік, що рухався в обидва боки безупинно — пари й четвірки доходили до мосту через річку Чорну, вкінці площі, й поверталися, йшли назад аж до собору, й знову поверталися... І запитували: "Чи вже там почалося?" "Як там?" — "Ні, ще не почалося!"

Такий самий, як і на вулиці, тільки ще густіший, мурашник був у всіх фойє. Розкішно обставлені квітами, великими люстрами, обчіпляні портретами вождів, обставлені скульптурними фігурами, ті фойє були заповнені публікою по самі вінця. Тут було представлено все суспільство міста Нашого, у всіх його зразках, у всіх його прошарках і категоріях і у всій його неспрепарованій прозаїчній реальності. Колгоспники й учителі, робітники й службовці, чорнороби й інженери, військові й цивільні... Вся республіка в мініатюрі. Все те вдягнене в найкраще, що воно мало, але — гай-гай... Люди позирали одне на одного, позирали в люстра й ніяковіли під сліпучо-яскравим світлом електричних ламп, помножених люстрами, — всі вони (за винятком військових старшин) були такими буденними, вбогими!.. Хоч би вже швидше починалося, хоч би вже швидше гасло світло, щоб не було видно їхньої біди, латаних ліктів, пом'ятих заялозених штанів, нечищених, та ще й часом дірявих, черевиків і чобіт... Та біда кричала криком на тлі все-таки пишних оздоб цього "храму культури", пишних гардин і портьєр, пальм і платанів, на блискучім фігурнім паркеті, — під поглядами великанських портретів

Сталіна, Леніна, Маркса, Енгельса, Берії, на тлі розкішних гіпсових скульптур, що сніжно-білі стояли то там, то там, пишаючись своєю красою — фізкультурники й фізкультурниці, піонери з сурмами, дівчата з снопами, червоноармієць з рушницею, дискобол... Це все так контрастувало до вбогих сорочок реального, до засмальцьованих костюмчиків з надутими холошами штанів "навипуск" (поверх чобіт), до розхристаних грудей і закасаних ліктів, до вбогої й потріпаної одежі живої дійсності... Але ще поки не з'явилися ті дачники, то цей контраст між дійсністю і мистецтвом ще можна було й терпіти, бо то все-таки контраст між мистецтвом і життям. Та от прийшли дачники — теж життя! — курортники з місцевих курортів і будинків відпочинку — гості з далекої Москви, Ленінграда, що відпочивають тут щоліта, інші на курортах державних, а інші приватно, за власні кошти наїжджаючи сюди, на цей сонячний, прекрасний "юґ". Вони внесли приклад, як мусить одягатися людина, йдучи до театру. Це вже не вигадки скульпторів і малярів, а це дійсність! Це не були ані робітники, ані селяни, це були столичні мешканці, головне московські міщухи, з соціальної групи т. зв. "отвєтработніков", їхні родини... Це були "найпередовіші з передових". Модні суконьки, вишукані капелюшки, претензійні вуальки, парасольки в руках, білі рукавички у дачниць, як у колишніх давніх "баринь" і "баришень"; риплячі гостроносі блискучі черевики, модні панчошки, прасовані штани й крохмалені сорочки та вимощені "могутні" плечі піджаків у мужчин-дачників... Все це було тим кричущим контрастом, що змушував сільських, та й міських хлопців і дівчат, що прийшли з далеких робітничих кварталів і передмість, губитися, нишкнути, озиратися на себе та й засоромлюватися. А особливо змушувало засоромлюватися дівчат. А засоромившись, пломеніти до сліз за своє убозтво, за репані, спрацьовані руки й такі ж спрацьовані, репані ноги, взуті набосоніж в зовсім немодні черевики, а іноді й в чоботи, вишкрьобані й покривлені, за свої недоречно тепер довгі й прості коси, оздоблені звичайними стрічками, — спломеніти та й сховатися за хлоп'ячі спини й смикати тихенько хлопця за руку — "Ходім!", не здаючи собі справи, куди "ходім", але "ходім!", та й годі. Геть звідси! Такий підсвідомий відрух ревнощів чи досади. Хоч вони, ці дівчата, й гарні, хоч вони й кращі за всі скульптури світу, але куди ж їм з їхніми примітивними та ще й латаними лахами, вся ганебність яких щойно тепер стала очевидна!..

А дачники никали по фойє й "наводили паніку" на місцеву публіку, що поштиво розступалася перед ними; розглядали портрети вождів, скульптури, макети оформлення всіх попередніх вистав, на спеціальних підставках розставлені попід стінами, стенди фотосвітлин з найкращих сцен різних п'єс, а особливо макети й світлини цієї останньої вистави, цієї прем'єри, — й кривилися знуджено, скептично, з виглядом людей, що бачили в "столиці всіх столиць" справжнє мистецтво, а це — "ах, ах, провінція!". Але з ще більшим почуттям власної вищості дорогі гості розглядали публіку, вони навіть не ховали того почуття власної вищості й гідності, відбитого в кривих посмішках, — оглядали цих "пейзанів" і "пейзанок" так, як напевно англійські та взагалі європейські колонізатори не розглядали колись готтентотів чи бушменів "відкритої" ними Африки, чи екзотичних дикунів Малайї. І це таки були "екзотичні" тубільці, як на рафінованого аборигена Москви. Ну, от така, скажем, дівчина, що засоромлено ховається за спину хлопця! — сорочка на ній вишита пишними квітами, така, знаєте, "малоросійська", доісторична пейзанська сорочка, ще як у Гоголя в "Сорочинському ярмарку", а спідничка коротенька, з претензією на сучасну моду, щільно обтягає стегна, а ноги — голі, взуті в якесь розчавлене копито, а не в елегантну туфельку. Ну, що це?! А коса в півпуда вагою, аж згинає дівочу шию, відтягаючи голову назад! — Ну хіба може бути щось смішнішого?!. І обличчя дачниць і дачників розтягаються в делікатно-іронічну, "братню" посмішку. Такий несмак! Боже, який несмак! А хлопці ще смішніші, — штани дудкою, або гармошкою, краваток і натяку немає, черевики часом не в жарт просять каші, нафта й мазута замість парфум, а особливо фасонно виглядають оті штани, випущені на чоботи, — зворушлива, допотопна мода "навипуск". І це називається сучасна передова молодь!.. Ну, старші як старші, що з них спитаєш. "Ах, ах, провінція!"

Молодь сама відчуває свою біду. Але... замішання скоро минає. Його заступила зумисна бравада. Зумисна. З духу протесту. Брак краваток і накрохмалених ковнірців та манжетів, брак вуальок та рукавичок молодь надолужувала задьористим юнацьким сміхом, випинанням розхристаних "стаханівських" грудей і біцепсів, зневажливими поглядами в бік тих модних "піжонів" та намазаних стрижених "красунь"; з умисним залицянням найвідважніших хлопців-джиґунів до тих "панянок", безбожно ламаючи й коверкаючи їхню (і без того кепсько засвоєну цими "пейзанами") мову... Це ж вічна пісня тут — неув'язка поміж лексикою й фонетикою "панів" і "рабів", що так часто зшаржовано в різних приповідках і анекдотах... "Не хатіцца ль вам прайтіцца, там гдє мельниця вертітся?.." А раніше ще додавався й глум з панської французятини:... "Сам пан теля пасе!!." "Жре пан ріпу, кінь траву їсть..."

Скоро молодь вже не розступалася перед тими пиховитими дачниками, а йшла на них муром, затискаючи у всі кутки. Старші люди, сивоусі ветерани цього міста, досвідчені герої безпросвітньої праці, сиділи попід стінами, спостерігали те все й втомлено посміхалися. Слюсарі, токарі, мулярі, шевці, лимарі, ливарі — всі, можна, сказати, "сучасні дворяне", "від станка" й "з-під станка".

Лише старий Чубенко крутився поміж молодими. Він сам відмолодів у такім крутіжі кипучої молодості.