Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман
Він тішився своєю роботою, своїми дітьми, своїми малюнками, записами, це було ціле його життя, його шістдесят перший рік; він радів, що життя його простелилося цікаве й повне, що він не змарнував його ні на горілку, ні на дрібниці, не розпродав його по днях і по годинах, усе залишилось у ньому і при ньому.
— А хіба те, що є у цих альбомах, потрібне тільки мені? — спитав він своєю чергою.— Хіба моїм дітям і вашим онукам це не знадобиться для душі, як знадоблюються нам давні і завжди молоді співанки? Я не привіз своїх малюнків до Львова для того, щоб їх продати якомусь музеєві чи іншій установі, я хочу тільки, щоб їх побачили люди. І тому я тут, і тому в Товаристві охорони пам'яток історії та культури зняли з моїх альбомів і зошитів фотокопії. Може, влаштують згодом виставку. Я приїхав до Львова, щоб зібране мною протягом життя показати людям. Я переконаний: зоно знадобиться як не сьогодні, то завтра; сьогодні ми ще багаті і тому зважуємо, що треба берегти, а що можна зносити без особливої утрати. А тим часом... Ось, приміром, колись я змалював у наших-таки Нижанковичах ратушу, пам'ятку, може, не бозна-якого архітектурного значення. Сьогодні, однак, учених зацікавила забудова галицьких містечок, їхня архітектура... зацікавила, а ратуші як такої уже нема: хтось-колись розпорядився зняти з неї вежу. І фактично було знищено будівлю. Первісний вигляд лишився тільки на моєму малюнку.
Володимир Іванович Шагала знав, що робив.
Після опублікування мого роману "Жорна" на одній зустрічі з читачами "прийшла" до мене на сцену запізніла записка, написана, мабуть, тут же, у заводському клубі, на коліні: "Я шукав у Вашому романі правди і неправди і, на жаль, знаходив одне і друге. Не знаю, може, у книжці, як і в житті, усе повинно бути: правда і неправда? Може, у Вашому романі, як у ріці, серединою пливе чистий і могутній струмінь, а поряд, біля берега, попід гнилими вербами, то підіймається на поверхню, то спадає на дно каламутна водичка? Одне слово, я не професіональний критик... та тільки не вірю у Вашого колгоспного бригадира Колоколова. Не вірю не в його біду, в його батьківські страждання, а в його потребу збирати стару мистецьку різьбу, кераміку, в його захоплення викопними археологічними черепками, в його
"виписування" з Москви та Києва наукової літератури. Де ви здибали такого бригадира? Підозріваю, що Ви його вигадали від початку до кінця... і вигадали з таємними помислами: підняти свого героя на контури, зробити його більш значимим. А якщо направду, товаришу письменник, то колгоспний бригадир не має часу на всі ці, я сказав би, "інтелігентські штучки": у нього люди, машини, турботи про запасні деталі, про виконання плану... про те, щоб котрийсь із трактористів не напився. Та й коли йому бавитися з Вашими писаними мисками? Та й навіщо вони йому?"
Не буду боронити Колоколова, доводити його життєздатність. Колоколов такий у мене народився, і я не збираюся щось у нього відбирати, а щось додавати. Однак два останні категоричні запитання стривожили мене тим, що їх автор (власне, анонімний мій критик) свято вірить, що рядовий колгоспний бригадир не має духовної спонуки, моральної потреби цікавитися мистецтвом, заглиблюватися в історію свого краю, в його минуле, докопуватися, як кажуть, до кореня. Він не має на все це часу.
Правду кажучи, я тоді тільки мимохідь відповів своєму опонентові. І не впевнений, чи переконав його своїми аргументами: знаю тільки, що, відповідаючи, я згадав: десь-колись мене вже переконували у відсутності часу... на цей раз в учителя сільської школи. Було це у славній Городниці Городенківського району на Івано-Франківщині, селі, яке я люблю за його наддністрянську архітектурну своєрідність, за дивовижні кам'яні обороги, кам'яні, мовби середньовічні мури-паркани, за те, що в кожному, здається, його куточку причаїлася давня, тільки тут збережена легенда чи пісня; про це село я вже неодноразово писав (а треба ж написати цілу книжку). Тоді ж я приїхав у Городницю уперше. Хтось із моїх численних кореспондентів повідомив мене, що в селі над Дністром зберігається "Хроніка" тамтешньої щколи, яку розпочато із середини минулого століття і котра ведеться до сьогоднішнього дня; у хроніці поряд із шкільними новинами невідомі автори повписували також чимало епізодів із сільського життя, місцеві легенди і перекази. Забіжу наперед і скажу, що "Хроніка" справді виявилася цікавою, дарма що багато сторінок у ній було чомусь вирвано і знищено.
Поки я чекав на директора школи, який тримав "Хроніку" у своєму сейфі, в учительській я розговорився з місцевим педагогом. Був це порівняно молодий чоловік із модним тоді на лацкані ромбом — він похвалився, що має диплом Чернівецького університету. Слово за словом, місцевий педагог розповів мені, що "історія" в Городниці зустрічається на кожному кроці, тут, де не копни, надибаєш то уламок зброї, то старовинну кераміку, то побілілі кістки. Люди, мовляв, уже звикли до "археології", ніхто на неї не звертає уваги. Подністров'я з давніх-давен було заселене орачами і во ями, адже земля тут плодюча, і нічого нема дивного, що повсюдно подибуємо сліди далеких предків.
Учитель мав рацію: "археологія" тут справді зустрічається повсюдно. Пізніше, засівши в бібліотеці за книжки, я довідався, що археологічні розкопки тут ведуться регулярно з кінця минулого століття. Особливо інтенсивно розшукували австрійські та польські вчені легендарного золотого галицького лева, що важив чи не цілий пуд і якого буцімто під час відступу галицько-руських дружин униз Дністром перед навалою польських феодалів у середині XIV століття кинули у глибоку криницю на Дністровському півострові, що звався "Царські городи". В минулому столітті дідич із сусіднього села Серафинці, який володів також грунтами в Городниці, створив спеціальну ватагу грабарів, яка розкопувала в навколишній місцевості стародавні могили і городища, шукаючи золота.
— Мені також випала нагода побувати, так би мовити, в археологах,— продовжував свою розповідь учитель.— Нещодавно мені виділили над Дністром на оболоні ділянку під город. Раніше я садив картоплю в іншому місці, але, бачите, настала пора забрати вчительські присадиби до колгоспного масиву — мусив задовольнятися тим, що дали. Позавчора взяв лопату, щоб вирівняти перед тим, як орати, пагорбки, які помітив на ділянці. Копнув там, копнув тут — наткнувся на людські кістки. Зрадів: ось зараз знайду щелепу із золотими зубами,— і він засміявся.
— Слухайте,— спитав я його,— невже ви серйозно... невже ви не знаєте, що наші предки золотих зубів собі не вставляли? І невже направду в сільській вашій археології, як ви кажете, нічого вас не цікавить?
Він не думав довго, навіть не пробував ухилитися від відповіді; він сказав: "А де сільський учитель, прошу вас, має знайти час ще й на сторонні предмети, коли, окрім шкільних обов'язків, крім того, що зобов'язаний пройти затверджену програму, він має також низку громадських обов'язків: те, і се, і третє, і четверте... і навіть помічник голови сільради в заготівлі молока чи яєць. Крім того, кожен із нас займається домашнім господарством. А ви кажете..."
Він був переконаний, що правда на його боці.
Я слухав його, і мені стало страшно.
І мені було страшно за школярів, до яких, як тільки-но задеренчить дзвінок, піде у клас оцей чоловік із вищою університетською освітою. Чого він їх навчить?
І мені було соромно за університетських викладачів, які забули навчити його головного: по якій землі він ходить і задля чого пішов в учителі.
А згодом, гортаючи сторінки давньої шкільної "Хроніки", я думав: "Невже справа впирається лише у брак часу?" І хоч відтоді минуло чимало часу, не можу заспокоїтися й інколи при зустрічах з педагогами розповідаю про їхнього колегу, котрий, як потім виявилося, у могильнику XII—XIII століття розшукував серед кісток золоті зуби; розповідаю і молюся до них, до педагогів: "Слухайте, не ображайтесь, я не применшую постаті вчителя, особливо сільського, знаю, що на його плечах тягар тяжкий, відповідальний і водночас почесний. Від нього, від учителя, насамперед від учителя, залежить, чи вилущиться з дитини, як із горіха зерня, свідомий громадянин. А якщо так, то справа не в нестачі часу.
Справа в розумінні свого покликання.
Справа в потребі".
— Так, у потребі,— мовби повторює мої думки Володимир Іванович Шагала.— Головне — потреба, свята спонука, а час... а час знайдеться. Бо хіба душевна потреба — це лише для себе? Я десь читав: душа повинна трудитися.
— Як вона починалася?
— Що? — перепитує Володимир Іванович.
— Притча про скрипаля,— нагадую.
— А дуже просто,— усміхається.— Хіба не знаєте, як починаються усі притчі? Десь у горах... десь на долах... десь у якомусь царстві живе старий скрипаль, що грає на своїй скрипочці вже повних тисячу літ...
— Уперше я почув Скрипалеву гру, якщо можна так сказати,— розповідав Володимир Іванович,— у полі, коли підлітком будучи, учився косити. Пам'ятаю, як нині: навкруж не було ніякої особливої краси, декорації, приводу для зворушення. Краєвид стелився цілком буденний: вдалині синя смужечка лісу, навколо луки, кучугури вільшини. Ген-ген із-за дерев виглядали білі сорочки хат. Усе було стократ бачене, звичне. І тільки коса в моїх ще не твердих руках, часом вгризаючись вістрям у купину, видзвонювала і виспівувала. І спів цей... ця струна мовби відчинила мою душу. Пам'ятаю: я аж задихнувся від щастя, від розуміння, що живу... що небо наді мною моє і земля моя.
Ні, добре знаю, не було ніякої музики... ніякого співу, виспівував тільки жайвір. У кущах скреготали сороки. На недалекій копиці сіна стояв у задумі бузько. Світ був знайомий і по-новому, до найменшого листочка, до найдрібнішої бадилинки бачений. Я чомусь вірю, що такий момент приходить до кожної людини. Важливо тільки не проґавити, коли пробуджується у тобі душа.
— Це тобі Скрипаль заграв, Володьку,— сказали мені тато.
Володимир Іванович Шагала із своїми малюнками, із своїм розумінням громадянського обов'язку, із своїм твердим переконанням, що душа повинна пробудитися і трудитися, нагадав мені старого вчителя Олексу Сав'юка (по батькові, на жаль, не знаю і уточнити ніде не зміг), який на початку шістдесятих років приходив до мене з грубезним томом своїх спогадів про передумане й пережите.
