Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

В його глибині стояла нова хата. Ближче до дороги ряснів квітами прямокутник клумби.

— На цьому місці стояла стара хижка Степана Дзвінчука. Ось тут, де був поріг, посаджено смужку червоних квітів. Вони нагадують Олексину кров, яка тут пролилася.

Ми стояли занімілі, перед смужкою червоних квітів, як перед величним пам'ятником. З хати тим часом вийшла стара жінка. Була це давня знайома Євгена Яковича, правнучка того самого Дзвінчука.

— Наш рід від віку сидить на цьому дворищі, сидить і покутує... ая, таки покутує гріх свого далекого предка. Чи знав він, на кого піднімав руку? — шепелявила стара. Й розповідала нам про доньку та зятя, та як вони тепер файно мають, та як вони, всі Дзвінчуки, бережуть пам'ять про Олексу. Щороку сіють отут квіти... а де був поріг — квіти ростуть червоні.

— Ось як на світі трапляється,— говорив задумливо Євген Якович по дорозі назад.— Далекий предок вважав Олексу за кровного ворога, а його нащадки з трепетом сіють червоні косиці...

В автобусі він сидів мовчазний. Аж під Косовом сказав:

— На тому місці таки здалося би побудувати пам'ятник!

...Я згадав слова Сагайдачного кілька днів тому, коли оглядав пам'ятник Довбушеві в Печеніжині біля Коломиї, де він народився. Від монумента, який створив скульптор Валентин Борисенко, віяло незборимою силою народу.

Влітку 1948 року Євген Якович вибрався до недалекого села Пістинь. Бував там часто й завжди повертався додому не з порожніми руками: в кожній майже хаті надибав керамічні вироби славнозвісних пістинських майстрів.

Зоя Антонівна відраджувала від таких мандрівок: час був небезпечний.

— Не бійся,— заспокоював її Євген Якович.— Я заворожений, поміж кулями пройду.

Тієї днини йому справді доводилось "ходити поміж кулями". Повертався додому надвечір. Про автобуси тоді в горах ще й не чули — йшов пішки. Під пахвою ніс загорнуті в рушник три миски, якими потім хвалився: "Погляньте лишень, яка краса. Класика! Кінець дев'ятнадцятого століття!" За Пістинем під лісом несподівано цвьокну-ла над головою куля. За нею друга і третя. Стрілянина розгорілася не на жарт: постріли звучали справа і зліва. Довелося лягати у рів, прикривши собою миски. Про те, що він міг потрапити до рук бандерівців, не мав і гадки.

Потім виявилося, що оперативний загін чекістів натрапив на недобитки якоїсь боївки. Перестрілка тривала недовго. Євгена Яковича підвів з канави знайомий лейтенант.

— І треба вам, товаришу Сагайдачний, немолодій уже людині, пхатися під кулі,— дорікав.

— А треба,— Євген Якович струшував з одежі пил.— Миски он які роздобув.

— Подумаєш, миски. Коштовність невелика. Могли б ви і почекати.

— Не можу чекати... Люди тягнуться до нового, викидають з хати речі, які здаються їм несучасними. А ті речі треба зберегти, то народне мистецтво. Для нащадків зберегти...

— Про нащадків турбуєтесь, а вам самим сьогодні жаба могла б цицьки дати,— гнівався лейтенант.

— А вам — ні? — крутив вус Євген Якович.— Одну-бо роботу сповнюємо. Державну.

Сагайдачного називали хранителем гуцульських старожитностей. Однак люди, котрі знали його ближче, розповідають: він був палким прихильником усього нового і сучасного. Пам'ятаю, наприкінці п'ятдесятих років, коли в районі Московської вулиці Івана-Франківська почали споруджувати перший у місті житловий масив, то одного дня негадано зустрівся там з Євгеном Яковичем. Він, у заболочених туфлях, у замащеному вапном плащі, цибав поміж штабелями цегли і залізобетонних блоків. І теж був схожий на одного з будівельників, точніше — на виконроба.

— Ви що тут робите? — питаю здивовано.

— Станіславські Черьомушки будують. Так, здається, називаєте ви, журналісти, цю будову.

— Хіба вам цікаво?

— Це не те слово, юначе. Мені, як художнику, як людині, нарешті, хочеться подихати розмахом робіт, клекотом праці. Глянь, тут закладають фундамент, там виводять стіни, там лаштують дах. Музика. Раніше, буваючи в Станіславі, я обминав пустир на колишній Бель-ведерській. Тепер Московська вулиця звеселіла. Скоро сюди переїдуть люди.

У Косові будівництво розгорнулося пізніше: спорудили нові приміщення райкому партії, пошти, житлові будинки. В часи ж Євгена Яковича будівництво велося переважно індивідуально. Розмах і темпи були, зрозуміло, далеко не ті, які він спостерігав у Станіславі, але й тут не минав майже жодної закладки фундаменту під новий будинок.

— Хай я, може, виглядаю смішним,— ображався Сагайдачний.— Не кожний здатний зрозуміти, що будівництво для мене — свято. Я на власні очі бачу, як люди прощаються з підсліпуватими хатами, з низькими сволоками і маленькими віконцями; люди хочуть жити новим життям, у нових світлих хатах.

Інша справа, що Євген Якович не був задоволений архітектурою новобудов.

— Коробки, коробки, мов близнюки,— зітхав.— Ні на чому окові зачепитися. Про естетику й не кажи. Це в Станіславі. У Косові — так звані "чвораки", наверху — мансарди. Ось і вся тобі архітектура. А шкода, не на один рік будуємо. Будинки — це не бліндажі, які тут же покинеш, коли впаде наказ "вперед". Міста — як люди. Кожне повинно мати своє обличчя, характерне тільки для нього.

Якось увечері ми до півночі ходили центральною косівською вулицею. Квітла весна. П'янко пахли бузок і яблуні.

— Кожної весни в мене виростають крила. Потім протягом року вищипую з них пір'їнки і майструю пензлики,— жартує Євген Якович.— А треба б зробити один пензель, більший, і написати щось велике. Скільки задумів роїть в голові, скільки полотен бачу ненароджених перед собою. Зібрано сотні заготовок.

— Хіба конечно треба малювати тільки велике? — кажу.— Маємо класичний приклад Василя Стефаника. .

— Перестань,— жахається художник. Зупинився посеред тротуару.— Теж знайшов аналогію. Хоч... в одному маєш рацію: мої акварелі — це маленькі новели. У кожній з них своя музика. Та лишім це,— похопився.— Не будемо про мене та про мої живописні новели. Будемо краще мріяти.

— Про що?

— Про Косів.

— Він же реальний, перед нами.

— Маю на увазі його майбутнє... архітектурне, так би мовити, обличчя. Якби моя воля, то я наказ би розвалити оці міщанські будиночки і на їх місці вибудував би котеджі в гуцульському стилі. Що не котедж — мистецький витвір. Матеріал: дерево, камінь, коване залізо. Девіз будівництва: зручність, дешевизна, простота і краса. Важко поєднати? У нас, в Косові, важко? Не вірю. Майстрів — не перелічиш. Училище прикладного мистецтва щороку випускає кілька десятків спеціалістів. Досить було б, коли б хоча кращі дипломні роботи втілювалися у новобудови. Чим виграв би Косів? Характерністю свого обличчя. Потоком туристів, нарешті — бурхливим розвитком художніх промислів.

...Сьогодні Косів будується як ніколи. Шкода тільки, що архітекторам часом бракує фантазії Євгена Яковича Сагайдачного.

Лежимо у буйних травах, як на м'якій зеленій хмарі; комарі натягують від травинки невидимі струни й пробують об них смички: бринь-бринь! Нагріта за день царинка сочиться теплим медом.

— Пес...

Євген Якович притуляє до вусів палець.

Лежимо, як у колисці: справа, за вигином річки — село на пологому березі, зліва — рвуться в небо гори; горам, мабуть, душно в смерековому вбранні, вони гейби вбралися у вивернуті наверх вовною шпильчасті кожухи, і тому, коли дивитися на них знизу, помічаєш, як піднімається із них пара.

— Пес...

Лежимо перед низенькими отворами печер. Власне, печер нема, вони геть чисто поруйнувалися, але якщо вірити Сагайдачному, то це і рештки якогось оригінального скита.

— Слухайте, Євгене Яковичу, а може, нічого цього не було: ні скита, ні схимників, ні грішників? — шепочу йому на вухо.— І ми даремно тут тратимо час.

— О Господи,— зітхає Сагайдачний,— не можна жити таким сухарем. Дай волю фантазії... полежи, зрештою, просто у травах. Коли ще міський чоловік матиме нагоду розчинитися серед природи. Я роблю це часто. А стояв тут скит чи ні — яка різниця? Ми не історики... Хоч народний переказ, гадаю, повинен на чомусь триматися.

Сонячні промені гаснуть, як давно в кузнях гасли щойно викувані списи. Цього тільки очікує вечорова мряка, вона засновує землю павутиною... Павутина прозора, як вуаль.

— Пес, починається дійство. Це дійство можна побачити лише в такі от завуальовані смерком літні надвечір'я,— капають в тиші шепітливі слова.— Ти не смійся,— термосить мене Євген Якович,— ти увіруй, що воно дійсно починається. Ось чуєш: цокіт кінських копит... цокіт усе ближче. Глянь, їде на коні знатний боярин. Він дуже старий, цей боярин, пальці посиніли на луці сідла. Ноги в стременах висять, як батоги. Йому давно пора вмирати, і він чує смерть, горбиться перед нею, йому страшно вмирати під вагою вчинених злочинів. Боярин, може, вбив не одного ратая, не одне дівча збезчестив, не одного пустив по світу з торбами. Зі страху приїхав сюди, до печер. Йому назустріч виходить старець у рубищі, схимник. "Великі гріхи твої,— гуркоче бас старця.— Дорого будуть тебе коштувати мої молитви".— "Не поскуплюся, святий отче,— проситься боярин, і на простягнуті руки монаха падає важка, із золотом, калитка. — Молися за мене і пости".— "Буду молитися і постити. Царствіє небесне тобі уготоване".

І задоволений, умиротворений, боярин їде геть. На його місце приходить шляхтич, який саджав на палю безневинних людей, розбивав голови немовлятам, палив ущент села. Він теж платить за свої гріхи... І йому "уготоване царствіє небесне".

Третім приходить розбійник з великої дороги. Він не одного пограбував, не одну вдовицю скривдив, відняв у ґазди останню корівчину. Йому теж за велику плату схимники обіцяють молитися і постити.

їх, грішників, багато, нема їм числа, і нема краю жадібності печерних монахів, їх вабить дзвін і блиск, золота. Давай їм побільше... давай, давай! Вони готові молитися і постити за гріхи всіх злочинців світу.

Я знаю, що Євген Якович туркоче мені на вухо старий переказ, але, як не дивно, я все це зримо бачу перед собою.

Ген-ген пізніше скидаю з себе оціпеніння. Над нами — зірчасте шатро неба. Ніч...

— Навіщо мені ця містика? — питаю у самого себе.

— Ніякої містики нема,— заперечує старий Сагайдачний.— Просто ти перейнявся матеріалом. На твоєму місці я написав би на цю тему новелу.

Його працездатності варто було позаздрити.