Бондарівна - Карпенко-Карий Іван

Староста!.. Він пан!.. Вельможний!.. До його серця і душі я шлях найду скорійше, він жалості повинен більше мать, ніж цей паскудний лизоблюд!

Входить староста. Герцель йому кланяється низько. Староста показує йому знаком, щоб Герцель вийшов, той зникає. Староста любує.

Староста. Не було, й немає кращої на світі, і не буде!.. Очима п'ю її; здається, що й в раю такого щастя праведні душі не зазнають, яке тут на землі вона дає тому, кого кохає!

Тетяна. Сам бог тебе приніс, щоб вигнать звідціля того лукавого нечистого, що душу тут мою він змучив.

Староста. Крулева ти між усіма жінками, і пан Чеслав тебе не поважав?

Тетяна. Зневаги гірш таке, як в нього, поважання!.. Вельможний пане!.. На тебе дивлячись, мені здається, що в серці маєш ти більш жалощів, ніж твій прислужник... Ти звелів йому пожартувать... Хотів ти посміятися, може... Щоб він привіз мене сюди!.. Ну годі ж вже, доволі!.. Тепер вели йому назад мене вернути зараз, бо батька ви мого цим так уразите, що занедужа він, сердешний!..

Староста. Не жарти це. Без тебе жити я не можу... Я не пустю тебе звідціль, поки моя не будеш ти.

Тетяна (до себе). Остатняя надія пропала!.. О нещаслива доля, куди мене ти завела, що я робити мушу?

Староста. Просю тебе: прости мене! Я проклинаю сам себе, що причинив тобі такеє горе! Прости і подивись на мене привітніше. Душа моя, я весь тебе бажаю більш, ніж раю. То що ж мені було зробить, щоб тут ще, на землі, у рай попасти? Тебе достать! Хоч силою, хоч душогубством!.. І я достав тебе... Я рідний край, лицарську честь, дітей і жінку — усе покинути готов, аби з тобою час один... А там... умерти!.. (Підходить трохи ближче).

Тетяна. І ти такий, як твій прислужник!.. Вас одна мати породила!.. Я думала, що пан вельможний справді лицар!.. Аж бачу, що і в тебе на макове зерно немає честі!.. Нащо ж поневірятися задумав надо мною, над батьком моїм старим, над моїм милим? Хто ж може силою кохать? Таке кохання є зневага! Який же лицар ти, що, розпаливши кров свою звірину, готов віддать і рідний край, і жінку, котрій ти присягав, і дітей своїх за те, що через силу я зроблюсь твоєю на годину?! Не вельможний пан ти, не лицар, а злодій, душогуб розпутний, що впину не маєш своїм гидким бажанням і через них свою й чужу ти губиш честь!.. О, нещаслива та земля, на котрій матері таких, як ти, дітей рожають...

Староста. Мовчи, не докоряй!.. Ти робишся ще краща, коли тебе пізнаєш! Бо до краси прибавився знов розум, якого я ще не бачив і між жінками вищої породи!.. Цариця ти моя! (Підходить до неї).

Тетяна вирива у нього з піхви шаблю і стає грізно проти нього.

Убий мене, а ні, то покохай!.. Коли ж не зробиш ти цього, так я уб'ю тебе, щоб не досталась ти нікому...

ЯВА III

Герцель, вбіга переляканий.

Герцель. Пропали ми, вельможний пане!.. Нас оточили козаки і всякая голота, а челядь наша повтікала скрізь по кущах!..

Тетяна. О боже! Це Тарас, моє кохання!.. Він прилетів орлом мене оборонить!.. Тепер, вельможний пане, ти лицаря побачиш... Як чорна хмара перед сонцем, таким ти будеш перед ним!..

Староста. О прокляття!.. (Вихоплює пістоль з-за пояса, до Тетяни). Так думаєш, що ти достанешся живою у руки лицарю тому? Ні!!! Тебе я пригорну, а потім — вб'ю! (Хоче взять Тетяну).

Тетяна (одступа і заміряється шаблею). Я голову тобі розкраю, як ступиш хоч один ступінь до мене!

Староста. Умри ж сама перш, коли так!.. Бо бачу й я вже свій кінець!..

Тетяна. О, не вбивай мене, я смерті не боюсь, але я знову на порозі щастя: одна хвилина — і Тарас вже буде біля мене; дай жить мені, я тільки гляну хоч на нього!..

Староста. Тепер прийшов вже мій кінець. Умри ж і ти! (Стріляє).

Тетяна (падає близько авансцени, її заслоняє ліжко від Тараса). Тарас, Тарас, Тарас! Де ж ти, коханий мій?

Герцель (труситься). Тікаймо в вікна ми мерщій, поки вони ще палісад не перелізли!.. А двері я запер!

Кидаються обоє до вікон. Звідтіля показуються дула. Староста хватає шаблю, що лежить біля Тетяни.

Староста (до Герцеля). Ну, пан Чеслав, не оддамо себе ми дарма!.. Смерть легше, ніж живими попастися тепер в їх руки.

Герцель хапає шаблю, але рука його зскакує з ручки, він другий раз хапає і виносить шаблю з піхви, але затріщали двері і шабля випала з рук.

Поганець ти — не шляхтич! Перелякавсь!.. Бери шаблю, будемо обороняться!

В цей мент виламуються двері. Входять козаки і Тарас.

Тарас. Пан староста й прислужник — обидва тут. Не вбивать! Візьміть живих!

Староста. Живим я не віддамсь!

Напада на народ, його оточили, йде боротьба з старостою. Тарас наліта на нього, збива з ніг. Другі в'яжуть нерухомо стоячого Герцеля.

Тарас. Зв'яжіть його, він ще не мертвий!.. Розправа послі! (До Герцеля). Де дів Тетяну, людоїде?

Герцель. Вона вже мертва: пан староста убив; а я просив, щоб не займав.

Тарас (повертається у той бік, де Тетяна, побачивши її). Сили небесні, піддержіть мене! О бусурмени, бусурмени! Якою ж мукою тепер вас покарать, щоб вдовольнить себе хоч трохи?? Вертіть їм свердлом всі кістки!.. Вірьовкою перепилять обох надвоє!.. Не знаю гірше що, видумайте вже ви самі, пани-товариші!.. (Кидається до Тетяни, стає на коліна, цілує голову її, очі). Прокиньсь, прокиньсь, моя зоря!.. (Підніма її так, що вона ніби сидить). Ще тепла... Серце б'ється ще... Одкрила очі...

Тетяна (одкрива очі, тихо). Тарас!! Щаслива я, що перед смертю тебе бачу!.. За честь свою й твою я умираю...

Тарас. Благаю вас, усі святі: просіть ви бога, щоб він вернув її мені хоч чудом. (Цілує її). Моя ти скошена травиченько зеленая, пахуча квітко степова!.. Не в'янь же ти в моїх руках так скоро!

Тетяна. Милий!.. Я умираю, і там, у бога, любить тебе не перестану!.. Я... умираю... милий... (Умирає).

Тарас (дивиться на неї довго, а потім пригорта до себе). О, за смерть твою я ворогам платити буду, поки і сам не вмру, та хоч би другий Дніпро потік від вражої крові, тебе вже не верну, моє погасле щастя! (Плаче, пригорнувши знов до себе Тетяну).

1884