Бондарівна - Карпенко-Карий Іван

Розбило чайку нашу, і в хвилях грізних де-не-де буйні голови козачі показалися!.. Я довго бився, не давався в руки смерті і вже тонуть почав, як викинуло без пам'яті мене на берег турецький!.. Викинуло затим, щоб із безодні моря попасти в зуби туркам!.. Коли прокинувсь я, то вже був зв'язаний і в темному якімсь льоху сидів. Тут нагадав я все, і жалко мені стало, що в морі не втонув з товаришами разом! Тяжка турецькая неволя, не буду я тобі про неї говорить!.. Скажу, що в ній пробув два годи і горя вдосталь я набравсь. А й тут господь ще зглянувся на мене: поміг мені вернутись в рідний край!.. Я задавив тюремщика свого, надів його одежу і, криючись по горах, по лісах, їв кору з дерева, поки добрався до Вкраїни. Ожив я тут!.. Набрався сили знову і знов летіть на ворога, як в рай, готов!..

Бондар. Аж кров моя старая кинулася в голову від твого оповідання!.. За муку ту, що ти за всіх терпів, дай обнять тебе, Тарасе!.. (Обніма його). Орли!! Яка мати не усміхнеться, дивлячись на таких синів?..

Тетяна (обніма і цілує Тараса). Як брата дорогого, цілую я тебе, козаче! Тепер ідіть в світлицю — я їсти вам зготую зараз! (Виходить).

ЯВА II

Ті ж без Тетяни.

Тарас. Я про їжу забув, так весело мені у вашій, батьку Гнате, хаті... Мов у батька рідного, отут я спочиваю. Спасибі за привіт, за щирість вашу!.. А тепер про діло ще я маю дещо розказать. Хмельницький вже тепер в Орді, присоглашає хана, щоб нам поміг ударить разом на ляхів, бо нестерпуче стало жити з ними...

Бондар. Знаю!.. О, дай боже поміч!.. Хоча тобі, Тарасе, по правді я скажу: не по душі мені, що ми на землю християнську наведемо Христових ворогів, що дивляться на нас гірш, ніж на собак!..

Тарас. І ворог лютий побратимом стать повинен, коли несе свою голову за нашу віру.

Бондар. Коли б не каялися ми, як наші побратими, котрим немало ми за шкуру сала залили, прийшовши в нашу землю, не обернулись в лютих ворогів! І так багато мук народ переживає, а ще татарську орду, жадну до грабунку, як упустимо сюди, то бог його ще зна, що важче тоді стане: чи лядська справа, чи татарський грабіж і полон.

ЯВА III

Ті ж і Тетяна.

Тетяна. Ідіть, уже готово все!.. Тарас, мабуть, давно проголодався; прости мене, що довго ждати заставляла!..

Тарас. Я батькові сказав твоєму: в хаті вашій і весело мені, і так затишно, що я й забув про їжу; а тобі скажу, Тетяно,— та не сердься тілько,— що кращої ще дівчини не бачив я від тебе і серцем, і душею!..

Тетяна соромиться і опускає очі. О, тут відпочиваєш; мов в світлому раю я опинивсь!..

Бондар. Ну, годі вже тобі, ще дівчину зіб'єш справді з пантелику!.. Ходімо лучче під'їмо, то там і побалакаєм про начатеє діло. А ти, Тетянко, Марію зви до себе і не впускай до нас нікого, щоб не помішали, бо діло є!.. Ходімо, дорогий мій гостю, ходімо, сину! Я так тебе зву затим, що біле вже волосся маю!

Виходять у світлицю.

ЯВА IV

Тетяна одна, потім Марія.

Тетяна (в двері). Маріє, ідіть сюди з роботою. Тут будемо сидіть. (Сіла і замислилась). Він так недавно в нас, а я мов здавна його знаю!.. Обличчя, постать, очі — все, усе я бачила вже десь давно!.. Або ж він снивсь мені, або в душі малюнок рідного нам серцем чоловіка носиш, не знаючи того й сама?.. Дивно!.. Чом я не хлопцем уродилась? Тепер поїхала б з ним поруч воювать!.. Нудна дівоча доля!.. Хоч вільна в батька я, як пташка, та що з тією волею я вдію?.. Нащо мені вона здалася? (Задумалась).

Марія (входе з пряжею). А гарний який козак у нас гостює.

Тетяна мов прокинулась.

Що з тобою? Об чім так думала, що й не чула, коли ввійшла я?..

Тетяна. Про матір нагадала й задумалась.

Марія. Овва!.. Навряд чи правду ти сказала!.. Мені здається, що в думці в тебе козак оцей сидів.

Тетяна. Він тут розказував про деякі свої пригоди: як матір вбили перед його очима, коли малим ще був, як у неволі він сидів турецькій!..

Марія. І жаль тобі його зробилось?

Тетяна. Боже як!

Марія. Це певний знак, що любий він тобі зробився б скоро, коли б посидів тут ще днів ізо три.

Тетяна. Він живе не тим, що треба для кохання!.. І я б, собі на горе, тілько його малюнок носила в серці!..

Марія. Почім ти знаєш? О, в козацькім серці багато є вогню того, що треба для кохання; та вони тушать його бусурменською кров'ю... Коли не бачать раю, їм в пеклі гарно! Однак кого дівочий погляд з них пригріє і вогонь притушений роздує, той пекло своє зараз кине і в рай летить... А цей козак Тарас з огню самого: я бачу по очах!

Тетяна. Ох, не кажіть мені про нього більш нічого! Я не знаю, що зо мною зараз діється, голубко! І радісно, і серце б'ється в грудях, мов пташечка, що в клітку попалась!

Марія. А бач, прийшла й твоя пора!..

Тетяна. Хіба, Маріє, це кохання? Я так зворушена його оповіданням тілько.

Марія. О ні, моя ти пташко, я хворість цюю добре знаю; недурно серце б'ється в тебе!.. Воно ще спало, і всім тим женихам, що сватались до тебе, одповідала: молода, мов, ще — не піду. А цей протягне руку — й підеш певно! Збудив він серденько твоє...

Тетяна (наче марить). Не вродою він кращий від других, що сватались за мене, ні... Коли ніхто, як він, не витерпів стілько; ні в кого нема такого чарівного погляду, що в саму душу йде, і невимовним якимсь щастям її обвиває, коли говорить він до тебе з ласкою!.. Коли ж балакає про бусурмен, неначе блискавка замиготить в його очах, і полум'ям страшним ті ж очі запалають!.. О, як він гарно розказує... Рубець у нього тут — рубнув, знать, шаблею татарин!.. І той рубець у другого б був ганджею, у нього ж він красою служить і до лиця, як лицарю, йому!..

Марія. А воно так: вже як полюбиш чоловіка, то й те, що порочить його, здається тобі красою!..

Тетяна. Скажіть мені, Маріє, чи ви любили на віку своїм?

Марія. Ох, серденько моє!.. Хіба така була я й здавна, як бачиш ти тепер мене!.. Минулося, голубонько... А й я колись зазнала щастя й горя!.. А де за щастям пливе горе — воно те щастя з'їсть і зверху в серці запанує!

Тетяна (лащиться). Бідна моя! Скажіть, нехай я буду знать: від чого горе теє у вас сталось?

Марія. Любила я колись, ще молодою, козака. Звінчались ми, щаслива я була — не треба раю!.. Рік, як день один, минув, і мій Іван пішов знов на війну, та вже він не вертався!.. І марно я з того часу літа трачу, в самотині зав'яла моя краса, і серце радістю не билося уже ні разу в грудях! Я тим живу, що вже минуло й не вернеться ніколи, квіточко моя!.. (Утирає сльози).

Тетяна журливо схилила голову. Бач, засмутила як твої я ясні очі! Нащо питала?..

Тетяна. Як жаль мені того, хто в серці горе носить!.. (Наче замислилась). Знать щастя рік, щоб жить ним цілий вік!..

Марія. Такий наш край нещасний, що козаки всякчас повинні буть готові вмерти, щоб нас оборонить від ворогів; то й нам, жінкам, привикнуть треба вже до того, що милий нас на шаблю проміняє!.. А серця все ж таки не спиниш, та й спиняти гріх його, коли воно освічує до чесної дружини шлях!..

Тетяна (обніма Марію). Яка розумна ви, Маріє. Люблю вас слухать я, як матір рідную!.. Спасибі за розмову щиру! Либонь, сюди вони йдуть з батьком. Ходім, Маріє, прибирать!

Ідуть.

ЯВА V

Ті ж і Тарас.

Тарас. А ми наїлись вже і напилися, спасибі вам!..

Тетяна. Богу дякуй!..

Тарас. А ти ж куди?..

Тетяна. Ми зараз прийдемо, хазяйське діло тілько справим.

Виходять з Марією.

Тарас (один, дивиться услід Тетяні). Не можу вийти я звідсіль!.. Мов хто припнув до цеї хати залізним ланцюгом!.. Ні, мабуть, скілько не силкуйся, а нічого проти себе самого не вдієш!.. Не можна загатить Дніпра, не можна вдержать кулю, коли вже вона вискочила з дула. То так не можна тих любощів спинить, що сковані були життям суворим, коли вони вирвались уже на волю! (Бере бандуру і співа).

Ой не цвіти буйним цвітом,

Зелений катране!

Тяжко-важко на серденьку,

Як вечір настане! (3 рази)

Ступай коню, ступай, ворон,

З гори кам'яної

До тієї дівчиноньки,

Що чорнії брови (3 рази)

Як не схочеш, дівчинонько,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути. (3 рази)

ЯВА VI

В дверях слухають пісню Тетяна і старий Бондар, із-за них видно голову Марії, котра утирає сльози після пісні.

Бондар. Ай, Тарас! А я думав, що ти так вже загартувався в козацькім ділі, що пісня про кохання до тебе не пристане!.. Чи, може, закохався де та в нас сумуєш?..

Тетяна. Як гарно ти співав, Тарасе!.. Марія наша плакать почала, а я насилу вдержалась, єй-богу!

Тарас. Я рад, що вмів твоє так серце зворушить!.. А щоб йому не так було тяженько, то заспіваю тобі веселої,— нащо все сумувать!..

Тетяна. Спасибі, що нашу хату звеселиш, бо батька вже давно з бандурою не бачила, а я люблю, коли хто гарно грає, здається, слухала б день цілий.

Тарас (співає, а потім танцює).

Як же мені горілки не пити,

Коли в мене хорошії діти,

Коли в мене чоловік добрий,-

Дай же боже йому вік довгий!

А він мене не б'є, не лає,

Він мене в гості пускає,

А він мене з корчми не гонить,

Він мені пити не боронить!..

Бондар (на місці не всидить, а далі зскакує). Е!.. Коли так, то й я потанцюю!.. Ану, дочко, з батьком! Нехай Тарас побачить, що й ми ще козаки, хоч і підтоптались трохи! (Закручує вуса). Грай тієї самої!.. Ну!.. Ой гоп!.. (Танцює з Тетяною, але скоро сіда й каоке). Більш не можу.

Тим часом Тарас продовжає після Бондаря танець з Тетяною, приспівуючи, а Марія в дверях любується. Старий Бондар підгукує.

Дітки мої, рідні мої!.. Спасибі вам, спасибі вам! Од радощів ще буду плакать, єй-богу, буду!.. Стривайте ж, коли так!.. У мене мед є, що на Тетянине весілля я держу,— попробуєм, який він вдався!.. Ходім, Маріє, зо мною в погріб... Бог його зна, коли ще прийдеться так весело зненацька погулять!.. (Обніма Тараса). Кістки всі розходились, згадав я молодість, хоч зараз на коня! Е! матері його хиря!.. Хіба я вже старий? Дочко, еге, твій батько молодець?.. Та що тебе питать!.. Ходімо, Маріє, меду вточим! (Виходить з Марією).

ЯВА VII

Тетяна і Тарас.

Тетяна. Давно вже весело й мені так, як сьогодня, не було.

Тарас. Ластівочко моя! І мені любо глянуть на твоє веселеє лице!.. Я ще ніколи сам не чув в душі моїй такого голосу, який тепер вигукує у ній.

Тетяна (опускає очі). Не говори, козаче, так ласкаво до мене!.. Нащо маєш завезти з собою в Січ моє ти серце дівоче?.. Ти тут стоїш передо мною, а душа твоя і серце там, у Січі!..

Тарас.