Маруся Богуславка - Багряний Іван
А слова про любов... О, Боже мій! Ха-ха-ха!.. — і раптом замерехтіла очима на професора й зашептала гаряче, з великою внутрішньою експресією: — Але я не повішусь, професоре! З однієї простої причини — ви брехун! Життя вас спростовує, професоре! Ви кажете, героїв немає, а тим часом це неправда! Той юнак Стешенко порівняно з вами таки був Герой! Він був Герой! Хіба ні? І він мав героїчну молодість... І молодість завжди героїчна. Наша молодість! А ви... ви "бившій арістократ", уламок мертвого. І тому... і тому ви все перепінили б...
Професор підвів голову, що під час Атиної тиради була опущена, подивився на Ату довгим поглядом і... зімкнув щелепи, аж наче вони клацнули, очі йому блиснули недобрим вогником. Ата поперхнулася на дерзкім слові й замовкла. По хвилі професор мовчки протягнув руку. Ата зрозуміла, вона підвелася, покопалася серед книжок на етажерці и подала професорові томик сонетів Д'Ередія. Професор узяв, і видно було, що хотів зразу книгу перелистати, щоб щось перевірити, але стримався. Замість того глянув на Ату й спитав мляво:
— Так ви й не читали?
— Ні.
— Гм... І навіть не листали?
— Ні.
— Гм... А ви ж казали колись, що Ередія вам подобається...
— Подобався. А тепер уже ні. Подобається більше "Декамерон" (злісна іронія крізь фарбу сорому, що залила обличчя).
Професор ніби не почув. А може, й справді не почув, листав задумливо книжку. По довгій павзі листаючи книжку, знічев'я запитав:
— Чи не можете ви мені сказати, коли вже буде нарешті ваша прем'єра "МАРУСІ БОГУСЛАВКИ"?
— Не можу. Бо не знаю. А що, хіба, може, через мене збираєтесь погромити увесь наш театр у столичних газетах? О, ви можете!
— Ви не тільки нечемна, ви ще й занадто гостра на язик... Сучасна молодь... Але... Подивимось...
— Погрожуєте?
— Що ви!.. Так ви, кажете, й не читали цих... е-е... прекрасних сонетів?
В цей час з книги випала суха торішня волошка. Ата посміхнулася самими кутиками уст:
— Ні, не читала. І навіть не бачила цієї прекрасної волошки.
Волошка впала на підлогу. Професор, розгублений, як школяр, тремтячою рукою підняв її й поклав знову в книгу. Потім вийняв і поклав її на стіл... Не знав, що з нею робити. Такий смішний. Ата взяла волошку й, приступивши до професора, вставила волошку в петлицю його піджака. Професор розхвилювався, аж піт йому виступив на чолі. Встав і, тикаючи книгу до кишені й не потрапляючи, попростував до дверей. Ата за ним. А вже біля дверей дівчина заступила дорогу та:
— Професоре! Скажіть же мені на прощання, професоре, як же ж пов'язати цю синю волошку, цю прекрасну синю волошку, символ любові й поезії з розстріляним Стешенком і зі збожеволілою матір'ю? Га? Скажіть, професоре!..
Професор увесь раптом затрясся. Ата думала, що він її вхопить за горло, але натомість професор вхопився за клямку дверей і вилетів у сіни, лише прохрипів глухо: "О, варварка!.. Варварррка!!." А Ата вже прокричала йому навздогін:
— Ну, як же ж, як же ж пов'язати її зі збожеволілою матір'ю!? Га? І чи й у вас була мати, професоре?!.
Але професор уже нічого не чув. Він біг по вулиці, на бігу стромляючи книгу сонетів Хозе Марія Д'Ередія до кишені й не потрапляючи. Ата провела його очима й закрила двері. Постояла хвильку й раптом струснулася вся, як у лихоманці, піднесла високо плечі й заплющила очі:
— Брр-р-р-р!..
А потім додала журно:
— Але і в нього була мати... Напевно була...
А ще по хвилі зітхнула:
— Тепер він мене з'їсть, напевно з'їсть. Було досадно. Прикро. Брудно.
Остаточний висновок, до якого Ата дійшла, — це той, що вона "божевільна", "неможлива", не вміє тримати язика за зубами, "дурна". Та помалу Ата заспокоїлася й узялася знову до праці.
Вона взялася лагодити віночок королеви, зроблений зі стеклярусу, сухозлотиці й іншої театральної мішури. Це, правда, справа бутафора, але він у них якийсь занадто "модерний", а насправді занадто невправний, незарадний, мов слон. А в серце знову добувався рефрен, так брутально сполоханий гостем, рефрен її душевної самоти:
Геллади карта. Коцюбинський.
На етажерці лебідь.
Оце й уся моя кімната...
Заходьте коли-небудь!..
Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив. І навіть, далебі, й не збирався.
III
Шкіц анфас
Не тільки поважний професор Добриня-Романов і не тільки молодий романтик Павло Гук були закохані в Ату — закохане в неї було, можна сказати, ціле місто. Відколи вона з'явилася тут, перед рампою державного театру, — вона зійшла мов зоря над цим містом і сяє над ним, розгоряючись все яскравіше й яскравіше, чаруючи всіх своєю юною красою й своїм хистом, помножена на чари усіх тих героїнь, що вона їх грала. А особливо чарівна чарами Мавки з "Лісової пісні". І не було в місті, мабуть, нікого, хто б цієї Мавки не знав. І не було, мабуть, ні одного такого, хто б її знав справді. А з хлопців не було, мабуть, такого, що не був би в неї закоханий по самі вуха. Лише ніхто не мав щастя у цілому місті похвалитися бодай малесеньким успіхом. Бо — Ата прекрасна, але Ата — й химерна. Дівчина повна суперечностей. З одного боку — вона "стара", досвідчена досвідом, і постарена мудрістю всіх граних нею героїнь, і оповита їхньою славою, а з другого — вона по-дитячому юна, в її природі і душі незаймана і чиста, як кришталь, і наївна, як весняний пролісок, і строго оберігає цю свою чистоту, цю свою гордість і святість з того самого інстинкту, з якого інші квіти згортають свої пелюстки від чужого дотику. З одного боку, вона смілива і язиката. З другого — ніжна і замкнена, неприступна. Серце її заповнене чим іншим по вінця, — серце й розум прив'язані до сцени, до мистецтва, в яке вона залюблена з усім молодечим вогнем і пристрастю, до великої тайни завойовування мистецтвом людських душ і трансформування їх, чародійним виводженням їх з нетрів трагічної дійсності в світ інший, в світ краси й радісних хвилювань...
П'єси, в яких грала Ата, йшли по кільканадцять разів підряд з непослабленим успіхом, хоч, здавалося, вже в них нічого дивитися.
Ніхто не знає, звідки вона взялася, лише знає дирекція театру, що вона прийшла із столичного театрального технікуму. Але для інших і це невідоме. От десь узялася, та і все.
Що вона була родом з цього міста, власне, з його околиць, — це навіть і в голову нікому не спадало. А ще більше не спадало в голову, що вона дочка однієї знаменитої (може, найзнаменитішої) людини в історії цього міста, жорстоко змеленої в млинку чужої системи, — загублена дитина тієї трагічної загиблої людини. Та це велика Атина таємниця, яку вона й сама не знала до всіх глибин. Як і таємницею для всіх були початки її біографії в "сторозтерзаній" столиці України — її передчасне й трагічне сирітство, безпритульництво, потім життя в дитячім ізоляторі для безпритульних, втрата не тільки свого роду, а й свого прізвища, що десь загубилося на пустирищах та смітниках тієї столиці "сторозтерзаної"... Тепер у Ати ім'я власне, дане ще батьком, але прізвище чуже. Та про це ніхто не знає. Вирісши й "вибившись у люди", дівчина прийшла інстинктово до рідного міста, прийшла з якоїсь примхи долі, як інкогніто, щоб ходити й дихати, жити й діяти там, де вперше пролунав її дитячий крик, де жив і діяв її героїчний батько. Про це не знає ніхто й не знатиме. Хіба, може, колись... А тим часом для всіх вона дивна несподіванка, дар неба, що злетів неначе метеор, і летить далі, лишаючи по собі сліпучий слід, переконуючи всіх про своє якесь велике, таємниче призначення.
Ата сама вірила в якесь своє особливе призначення й берегла це як теж таємницю. Й була до цієї віри прив'язана всім своїм серцем і всією душею, бо віра та наповнювала її вщерть, лишаючи до всього іншого байдужою.
Її закидали квітами. Її засипали писульками, листами, листівками, похвальними рецензіями, компліментами, а найбільше її засипали пломеніючими поглядами юнаки та юнки... та хіба тільки юнаки та юнки! Одначе квіти в'яли в її кімнаті та в кабінетах директора, режисера й помрежів , листи збаламучених мужчин лишалися без уваги, і лише пломеніючі погляди безлічі очей не давали їй часом спати, проте не з тієї причини, як то, здавалося би, мусило бути. Дівоче серце не зачіпав жоден погляд, не палило жодне полум'я навіть найбезтямніше закоханих. Натомість ті погляди зачіпали її душу інакше, — змушували гордо пишатися зі свого тріумфу, відносячи все те шаленство переповнених зал на рахунок великого, всемогутнього мистецтва, що з її допомогою так підносить і окрилює людей, руйнує брудну буденщину, кличе й веде людей до високостей прекрасного, змушує забувати хоч на хвилину юдолю людських сліз і горя, ошляхетнює, перероджує їх, удосконалює або бодай на хвилину робить щасливими, кращими, повноцінними... Ось тому дівчині часом не дають спати грона мерехтливих, пломеніючих очей.
По тих очах вона бачить тріумфальне здійснення свого покликання, свого призначення.
Серце ж дівоче лишалося недоторканим. Багатьох вводила в оману та двоїстість, що існувала в цій дівчині, власне, вводило в оману враження, що цій дівчині, такій юній і такій чистій, відомі вже всі таємниці, відомий уже смак забороненого яблука з дерева пізнання добра й зла. А тим часом це лише чужа печать, віддзеркалення досвіду тих героїнь, яких їй доводилося втілювати, це враження масок, які доводилося натягати на себе. Звідси ота ніби аж рафінована дозрілість, ота ніби посвяченість у всі таємниці і ота індиферентність та стареча іронія в трактуванні їх. Це все од театру. Ата знала увесь ритуал поведінки й розмов закоханих, знала цілі класичні любовні монологи й діалоги напам'ять, знала всі звороти косноязиччя коханців, знала й вимовляла (та ще з яким успіхом перед тисячами слухачів!) найпалкіші фуги й найніжніші медитації любовного шалу, безтямної закоханості. Але все це на помості театру, язиком. А в житті серце її ще сонне, байдуже, і вся вона інша — не цілована ніким, неприступна. І навіть вся ота театральна розв'язність і гостроязиччя правили якраз за панцир її дівочої недоторканості, були барикадою на підступах до її дівочого власного світу, до її гордості й свободи, ще ніким не завойованої.
Вона посміхалась усім і кепкувала з усіх, навіть не думаючи про те, що, може, декому робить і занадто боляче.
