Олив'яний перстень - Васильченко С. В.
Всі повставали і, потягаючись, пішли до своїх недожатих снопів.
Непомітно надійшов вечір. Радісною пожежею спалахнув захід, кинув червону стуму на лани, мов туман. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні. Шугнуло вгору недожате на могилі жито, як ліс, живими тінями в рожевій імлі заметушились женці. Суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.
Гаснуть лани й завмирають...
Самітно бринить десь остання коса - косар доходить ручки. На його смаглому обличчі замирення і втома.
Жінка, зв’язавши останній сніп, бере з колиски на томлені руки дитину, стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її карих сяє проти вечірнього сонця.
Ось тихо заслоняє вже величну майстерню темна завіса, ховаючи незрівнянного майстра картину.
А вгорі, у темних мурах, засвічувалися над житом-пшеницею гостинні свічі - зорі.
Вертались у присмерках.
Гнали череду, було курно. Як іскри, блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали: засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з серпами, з торбами. У дівчат і жінок під пахвою пучки волошок, материнки, вінки з жита. В усіх на виду - смуток і втома.
X
Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздирали кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, де впав би, там і заснув: у рові - в рові, в бур’яні - в бур’яні, хоч на камінні. Коли б це так удома - крик, бунт підняли б,- тепер ідуть. Починати роботу - чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж дедалі руки, ноги і все тіло ніби наливається соком, міцніє. Пригріває сонце, і втома зовсім розтає, як віск. Робота загоралась.
... По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком їдучи в поле, вона з воза віталась до Бондаришиних женців.
- Здорова, Настуню!
Прибігла, обнялися. Цмок, цмок...
- Скінчила?
- Скінчила!
- А куди далі?..
Заторохтіла.
- Надовго, Соню? - обізвалась до дівчини Бондариха.
Соня повернулась:
- На жнива, тьотю.- І знову до Насті: - Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділі, лікнеп, читальня...
Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
- Роботи-роботи! - а сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.
- Товариші,- дипломатично звертається Настя до хлопців,- ось товаришка Соня пропонує...
Слово перехоплює сама піонерка.
Довірливо, сміливо, як до знайомих:
- Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або...
- Слухайте, діти, що я вам пораджу,- встряла в розмову Бондариха,- те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще - підіть оце гуртом та зв’яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п’ять - не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв’яжете.
- Зараз?
- Зараз.
- Згода! - весело, радісно.
А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
Сміялись: «От,- мовляв,- здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв’язане». Гуртом перебігли на сусідню ниву.
Зашуміло на вдовиній різі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: «Що, воно - комуна?»
Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися.
- Що? Що? Піонери? - загрозливо, із запалом кричала Соня.
- О, Соня вже й скипіла - що ж тут такого, кожний має свою думку.
- Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери - такі, піонери - сякі...
- Нападають на піонерів, то й є за що,- одрубала Настя.
- А за що? Ану скажи, за що? Ану?
- Та годі, от люди! - зводить на мир Василь.
- Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові - пролетарські діти.
Проте впинити не було вже змоги.
- Що там - годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці... Гомін, як на мітингу.
...Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений. Скінчили роботу - не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.
- Насте, клич же Соню вечеряти до гурту,- звеліла мати. Настя прохала сухо, з офіційною гостинністю.
Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез’ясоване потягнуло її за гуртом.
XI
Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в’язалася. Ні, ні - та й виривались іскри ще не погашеної сварки.
Рипнула хвіртка.
Мати:
- А годі, діти, либонь, хтось іде.
Дослухається.
Загавкав собака.
- І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:
- Добривечір, хліб-сіль!
- Хто це? Не вгадаю поночі,- приглядається Оксана.- Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
- Так цьому таки правда? - зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
- Удова! Марина! - кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.
- Та зв’язали ж. Як там
