Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика) - Процюк Степан

Ця речовина умовно названа екстрактом щастя. Після її кількамісячного спожитку — і за умови чітко збалансованого харчування — людям не хочеться робити поганих вчинків. Усі, хто вживатиме цей екстракт, матимуть гарний настрій і будуть жити довго-довго, майже не хворіючи. Хіба на легку нежить…

Президент дає згоду. Тепер уся відповідальність за відкриття, над яким працювали двадцять років, лягає на Костя і його дружину, ідейного натхненника команди, її звуть Марія…

Марійчина мама часто телефонувала на її мобільний, особливо перших півдня і потім пізно увечері. Але вони спокійно сприймали такі регулярні "забіги" на свою територію. І Кость один раз, перед від'їздом, зателефонував до своїх батьків, як і було попередньо домовлено.

Поверталися без пригод. Дивно, але Костикові важко було прощатися з Києвом. Він уже почав звикати до цих масштабів і темпу, що не відлякували, а притягували його, мовби магічний магніт.

Удома було все більш-менш. Звісно, коли Костик заходив у понеділок до школи, то вона видалася йому зовсім маленькою. Але рідною, бо тут вчилася його Марійка-Неспокійка.

Навіть Микола вчора підійшов до нього, переминаючись із ноги на ногу:

— Костю… ти той… не ображайся…

— ???

— За капітана… і взагалі… це довго пояснювати…

— Але все-таки поясни, — із притиском відповів Кость.

— Ну… я бачив, що ти багато часу проводиш не з командою, а…

— А з ким?

— Ти знаєш з ким… але не в тім справа… словом, щоб багато не балакати — пробач…

— Дякую, Миколо, що ти це сказав.

— Не треба дякувати…

— Це важливо для нас двох.

— Так, Костю…

* * *

Костик і Марійка вилізли на дах — київського? харківського? уявного старомихайлівського? — хмародряпа. Або летять у літаку. Або катаються на приватному гелікоптері одного митця, що став політиком заради бідних і знедолених. Словом, спосіб вибраної ними висоти не має значення. Важливим є лише небо.

— Костику, коли ти вперше полюбив небо?

— Навіть не пам'ятаю. Напевне, тоді, коли народився.

— А якого воно було кольору?

— Кольору? Можливо, кольору мого народження. Або темно-синього.

— А його запах? Чи летіли над ним журавлі? Чи не хотілося тобі тоді плакати? Чи піднімав тебе батько на руках, щоб ти міг полетіти? Чи…

Костик легенько перебиває:

— На кожне із цих питань є принаймні десять відповідей…

— І ти відповідатимеш?

Кость промовчав. Що вище вони піднімалися, на гелікоптері або в уяві, — то небо ставало синішим і сміливішим. Нарешті хлопець мовив:

— Відповідатиму. Але не одразу.

— ???

— А повільно.

— Як саме? Як черепаха чи бігун марафонської дистанції?

— І як черепаха, і як бігун… Це залежатиме не лише від мене…

Небо над їхніми головами зробилося таким, мовби ввібрало синь усього світу.

— А ще від кого?

— Від тебе, звісно.

— Я знаю, Костику.

Вони трохи помовчали.

— Знаєш, милий, я переконана, що зараз ми існуємо не лише побіля цього неба. Цього моря. Цієї пустелі.

— ???

— Ми існуємо у маточках і тичинках цих квітів: квітці-костику і квітці-марійці, у цих деревах. Принаймні, у їхньому листі. Нема місця, де би нас не було.

— Доки ми разом?

— Доки ми любимо одне одного. Коли ми любимо одне одного — ми любимо всіх.

— Це трохи пафосно, Неспокійко!

— Пафос теж прикрашає життя.

— Напевне…

— Не сумнівайся. Але любов сильніша і від пафосу, і від шепоту.

— Я знаю.

Костику і Марійці здавалося, що до неба можна дотягнутися рукою. А небо посміхалося їм, заохочуючи до поцілунків під своєю лагідною і вічною синьою ковдрою.

1

Поплічник — товариш, співучасник в якій-небудь почесній справі, сподвижник.

2

Кпини — кепкування.