Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика) - Процюк Степан

Але основне — відсутність лінощів і чітка мета. Ось відділ із картузами. Мамо! Який класний вибір! Це тобі, Костю, не старомихайлівські магазини… Там ти почуваєшся кумом королю, а тут? Отож… Дуже класний цей темно-синій… і цей чорний… і той темно-сірий з оригінальним дашком… Як жаль, що поруч немає Марійки!

Він хоче щось перепитати — чи продавця, чи консультанта. Але чомусь комплексує. Костик то червоніє, то блідне, раптом наділяючи працівників центрального столичного універмагу якимись невластивими для них рисами. Вони здаються йому, хлопцеві з невеличкого райцентру, людьми якоїсь іншої, ліпшої раси, що мають інше життя і надприродні можливості.

…Це не молоді жінки, а казкові феї з прекрасними ликами, на яких відбиваються промені таємничого позагалактичного світла. Їхні очі — це очі єгипетського сфінкса, їхні руки пам'ятають особливості шкіри фараона Хаммурапі чи Рамзеса, а їхні ноги — це ноги тих жінок, що знаються на тонкощах скіфських степових забав…

Але, попри все нахлинуте обожнення — звідки? чому? — перепитувати доводиться:

— Вибачте… скажіть, будь ласка…

— ???

— Скажіть, будь ласка, чи… чи…

— Да, парень, я тєбя слушаю, — неначе прохромила Костя ця згірдлива репліка поміж бесідою однієї з "єгипетських жриць".

— А… а… скільки коштує цей картуз?

— Какой картуз? Ти цєн нє видішь, што лі?

Спантеличений Кость, несподівано навіть для себе, перейшов на російську:

— Ну, ета, сіняя шляпка… Сколько она стоіт?

— Какая ещьо шляпка, паря? Ти обкурілся малость, што лі? — знущалася з хлопця продавщиця (чи то пак консультант) своєю російською чи то з таращанським, чи то зі жмеринським акцентом.

Сором залив хлопцеві лице. Найперше сором за себе. Він кулею вилетів із відділу картузів. Чому він у столиці рідної держави пробував калічити свою рідну мову? Що з ним сталося? Звідки на нього нахлинуло таке вульгарне пристосуванство?

Відповідей не було. До зустрічі з батьком ще залишалося трохи часу. Кость був червоний, мов колишній радянський кумачевий стяг. Усе! Більше ніколи! Що? Так не роби!

Клянешся? Так. Навіть якщо з тебе сміятимуться? Навіть тоді.

Навіть якщо тобі буде вигідно розмовляти чужою мовою? Навіть тоді.

Навіть якщо твоя непоступливість може тобі дорого коштувати? Навіть тоді. Амінь.

Батькові він, ясна річ, не розповів нічого.

* * *

Звісно, що ніхто не може бути аж настільки точним бухгалтером думок закоханих, — але Марійка, здається, думала про Костика частіше, ніж він про неї. Як співається в коломийці, "ізгадай мене, миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину". У її думках не було агресії, як у Костикових, лише жаль і нерозуміння. Ясна річ, Марійка іноді забувала про те, що вони зараз не спілкуються, — але ненадовго. У її фантазіях ніколи не виринав образ іншого хлопця — так, наче Костик заступив їй світ-сонце. Принаймні всі хлопці, про котрих вона згадувала через ті чи інші обставини, накладалися на образ Костя, мовби на віртуальний символ Великого Батька.

Але якби вона думала лише про Костя, то… не змогла би вчитися, займатися спортом чи допомагати матері. Підсвідомо Марійці був відразливий фанатизм та одержимість (хоча вона могла й не знати таких слів). Адже фанатизм — це переважно холод, а осмислена любов — це тепло.

Одного дня дівчина відчула — як це пояснити? — що вона вже не дитина. Начебто все навколо було таким же. Але щось невловне змінилося. Незворотно.

Бо, наприклад, Костик уперше відчув, що він уже не дитина, після того, як узяв Марійку за руку. Так само світило сонце і так само розважалися розбишакуваті старомихайлівські хмари, то сіючи на людей трохи дощику, то прояснюючись високим і синім. Але його збентеження, впереміш із гордістю, здійснило диво майже вловимого переходу. Торкався Марійчиної руки — був ще малим, відпустив руку своєї дівчини — і вже юнак, хай ще і в першій юнацькій стадії! І хто скаже після цього, що не буває чудес?

У Марійки ці відчуття розвивалися не так, як у Костика. Напевне, тому, що дівчинка і хлопчик, дівчина і хлопець, а відтак чоловік та жінка мають поміж собою скільки спільного, стільки ж і відмінного. Коли вона подавала Костеві свою руку, то відчувала тепло і ніжність, а не перетворення, наче виверження вулкану. Зате поволі, але незворотно, наростало внутрішнє тепло, що розсмоктувало дитяче світобачення. Особливо це посилилося після сварки. Тепло наростало, наростало, — а дитина всередині Марійки все більше робилася юнкою.

Удруге Костик це відчув, коли вийшов із травматологічного відділення. Не власне там, а після того, коли полишив лікарняні стіни. Згадалися і анекдоти, котрі він чув від хворих, але дорослих чоловіків, і атмосфера, коли ти сам. Адже у батьківському домі, як не крути, ніколи не залишаєшся сам. Бо біля тебе завжди є інший Сам — твій батько. Ти, звісно, любиш його, але почуття відокремленості можеш пережити лише самостійно.

* * *

Також тоді, у лікарні, Костик вперше затягнувся цигаркою.

Один чоловік — років йому було, може, тридцять п'ять чи сорок (словом, уже старий) — кілька разів курив у лікарняному ліжку. Йому заборонили вставати, бо його ноги, понівечені аварією, були сковані апаратом Єлізарова, який поволі вирівнює тіло. А чоловік постійно хотів курити. Казав, що нема чого робити. Іноді стогнав. Частіше розповідав анекдоти, переважно для дорослих, про стосунки чоловіків і жінок. Однієї ночі Костик довго не міг заснути. Щось ломило і крутило в нозі. Чоловік із апаратом називався Дмитром.

— Не спиш, хлопче?

— Не сплю…

— А чо'? — пролунало чи то наївне, чи то надмір каверзне Дмитрове питання.

— Бо в мене болить нога.

— Нога? Болить? Невже? — таки скидалося на те, що довгі страждання на лікарняному ліжку зробили Дмитра жовчним і злим.

Кость мовчав.

— Чого мовчиш? — врешті обізвався Дмитро дещо м'якішим голосом.

— А що мені казати? Однак не зрозумієте…

— Я не зрозумію? Хлопче, ти обкурився травки чи об'ївся блекоти? А хто ж тоді зрозуміє?

— А чого ви мене підколюєте?

— Щоб ти не падав духом?!

— З вами не впадеш тут… — пробурчав Кость.

На кілька хвилин запала мовчанка. Нарешті Дмитро озвався знову. Його голос був значно жвавішим:

— Чуєш, Костику, чуєш?

— А що, дядю Дмитре?

— А ти закури собі, закури!

— Що закурити?

— Ти справді блекоти об'ївся? Сигаретку! Сигаретку закури! — голос Дмитра знову став жорстким і якимось пискливим.

— Але ж я не курю… — біль насправді докучав Костеві більше, ніж це могло здаватися на перший погляд.

— А ти спробуй, спробуй!

— У мене й сигарет немає…

— Нічого, нічого! Я тебе пригощу! — голос Дмитра знову лагіднішав, набираючи то вкрадливих, то грайливих відтінків.

— Я щось не дуже хочу…

— Ти спробуй, спробуй, Костю… одразу полегшає…

— Ви звідки знаєте?

— Знаю. Бери.

Весь трусячись від гострого відчуття страху, впереміш із цікавістю та огидою, Кость підійшов до Дмитрового ліжка. У палаті було майже видно, незважаючи на ніч. Адже за лікарняним вікном якось пустотливо, але водночас і холодно, виблискував пустун-місяць. Може, він теж із цікавістю спостерігав за Костевою витівкою?

Спочатку хотів припалити цигарку іншим боком — від фільтру. (Неспокійко, де ти зараз?) Але дядько Дмитро був уважним, як ніколи:

— Другим боком, хлопче! Другим боком!

Здавалося, ніколи Кость не пробував нічого гидкішого. Після кількох затяжок, підохочуваний увагою Дмитра. Кость нарешті загасив цей згусток смороду, вижбурнувши його крізь лікарняне вікно.

— Ну, як? — голос Дмитра був майже урочистим, неначе він разом із Костем щойно брав участь у якомусь надто важливому ритуалі.

— Погано, дядьку Дмитре! Погано!

— Як погано?

— А так… було зле, а стало ще гірше, — заледве видушив із себе хлопець.

— Ну, ти і даєш, — промимрив Дмитро, невідомо, чи то вдоволеним, чи то розчарованим голосом. — Я ж хотів, як краще…

Місяць за лікарняним вікном холодно підморгував, наче дражнився і з дорослого дядька Дмитра, і з хлопця, який також умент подорослішав…

* * *

Марійка розуміла і не розуміла Костика.

…із пам'яті випливають якісь кінематографічні руки, що хапаються за пістолет, побачивши свою (чи це лише так здавалося?) кохану в обіймах іншого, якісь історії з життя дядь і тьоть із реального, дорослого світу, істерики і виплюскування склянки з рідиною різного вмісту на чиєсь перелякане обличчя, благальні жіночі очі і навіть колінкування нажаханої красуні перед якимось чоловіком у чорному пальто і чорному береті, з вузькою чор— ною бородою…

Але який це все має стосунок до її життя? Вона ж любить Костика, а він любить її. Тоді, коли вони посварилися, якраз хотіла його знайти… Уже й так півшколи називали їх Ромео і Джульєттою, вкладаючи у ці слова хто заздрість, хто захоплення, а хто зневагу. Вже навіть не пам'ятає: чи сон хотіла розповісти, чи подарувати іграшкове левенятко.

А тут якраз вигулькнув Вадим, її двоюрідний брат. Він ще вчиться, хоча старший від неї на два роки. Такий пересмішник, уже має дівчину, але завжди під час спільних застіль їхніх родичів любить жартувати, що вони, мовляв, колись одружаться, як французькі кузени.

І треба було, щоб він саме тоді обійняв її за талію, хоча ніколи цього не робив, — синхронно з появою Костика!

Марійка вже потім хотіла і сваритися з ним, і зводити його з Костем, але… Це була би ганьба, передовсім для неї. Вона не винна — і не допустить, щоб із неї, потайки і в кулачки, насміхалися деякі її однокласниці на кшталт Зоряни, яка тільки й чекає чогось подібного. Адже у зорян нема свого особистого життя — як ви розумієте, зовсім не через особливу скромність чи чемність, — і цю порожнечу вони намагаються заповнити пліткуванням про особисте життя інших. Якщо Костик і далі не розумітиме цього, то що ж… тоді доведеться… доведеться…

Що доведеться, Марійко? Вона ще не знає, але так довго не витримає.

* * *

Одного разу, коли запали сутінки, Кость, крадучись, ніби кишеньковий злодій, почвалав до будинку, де жила Марійка. Йому було соромно скрадатися, чинити усупір власній волі (а може, якраз навпаки — керуватися своєю найсправжнішою волею?), перейматися тим, щоб Марійка його тут не побачила. Але шалене бажання хоч якось доторкнутися до Неї реальної змело зі шляху всілякі со— роми і вагання.

(Між іншим, це автор вбирає хвилеву Костикову боротьбу із собою у блискітки словесних шат.