Гармонія - Косинка Григорій
Вона стояла посеред вулиці, у пилюзі, чорна якась і страшна: люди боялися за її розум.
Гандзючиха чула тільки, як стукає їй серце, як уговоряють люди, щоб випила води. І цокотіли їй зуби об кухлика, коли воду пила ту,— а далі не встояла на ногах — упала на Галичині руки й заридала.
— Це добре, що вона плаче,— казали літні жінки і журливо хитали головами.
А мати з дочкою голосили й приказували, як на похороні. Дзвінко, сльозами захлинаючись, плакала Галька:
— Ой, матінко дорога моя!.. Ой, повели ж їх, на смерть, мамо, повели!.. Та не будуть бачити, як сади цвітуть, та не будуть чути, як солов'ї піють...
І дивувалися літні жінки з Гальки: звідки в неї слова такі? Городянка ж вона.
* * *
До волості привезли Гандзюків під добрі обіди.
Кадети цілу дорогу висміювали Василя за його дурний і безглуздий, на їхню думку, злочин. Справді, украсти копу проса — це ж така мізерія, що доброму злодієві не варто руки каляти! Він думав своєю головою, що робить, чи ні?..
"Дичавина"...
І вони загадково сміялися, сміялися так, ніби збиралися навчити хлопців, як і що саме треба вміти красти.
Гришка навіть повеселішав від такої розмови. Доки вели кутком, він страшно боявся, щоб не завели їх до зборні; туди, добре знав, збіглася б з усього села Смолярчукова рідня, куми й приятелі, а тоді — смерть. Ніхто не вирвав би їх і не врятував од неї: розтерзали б Смолярчуки на шматки, як голодні вовки.
А вийшло зовсім добре: одразу ж, за коловоротком, зв'язали Василеві руки, навіть не били і не штовхали; посадовили обох на воза — довга валка мобілізованих підвід чекала на підполковника Земцева,— а коли прийшли кадети, то вози одразу рушили до містечка.
— Хлопці панами діло до тюрми їдуть! — сказав насмішкувато один з піївських дядьків. Родичем чи сватом доводився був Смо-лярчукові, бо ще й вилаявся: — Офіцірів возити треба, військові люди, а то злодіям сіно підстеляй!..
Ніхто з підводчиків не встряв у розмову, й він замовк. Заторохкотіла порожняком довга валка. Василь сидів поруч Гришки, як німий, словом не обізвався цілу дорогу.
— Паляниці не впусти,— сказав тільки, коли коні рушили бігти з гори.
Паляницю? Хай не турбується, Гришка міцно держить її обома руками, як дару колись малим у церкві!
У долині, коли в'їздили до містечка, затарасували під гору вози: довга валка підвід зупинилася. Кадети закурили пахучі-пахучі па-піроси...
Гришка аж сплюнув од насолоди: запеклий курець був, а тут тобі таким смачним димом війнуло в рота! Хотів постарому, як ото ще скот недавно пас, попросити хоч недокурка, але не посмів.
Його легко штовхнув під бока Василь. "Дивися — Смолярчу-ки",— сказав.
Справді, обминаючи довгу валку мобілізованих підвід, летіли на всю прить змилені коні; з упряжі впізнав Гришка — Смолярчуко-ві, а на возі, високо тримаючи гвинтівку вгору, сидів Смолярчуків Карпо з батьком.
Вони ще здалека, загледівши Гандзюків, махали кулаками, нахвалялися, і голосно, на всю долину, гукали:
— Бач, як порозсідалися на возі, наче їх до причастя везуть! — так до людей говорив Кирило Смолярчук, пужалном показуючи на Гандзюків.
— Стріляй обох, не бійся, на місці стріляй! — під'юджував і нашіптував Карпові над вухом.— Моєю рукою бий — я одвічаю!..
Карпо, низенький, карячконогий, у довгій новій шинелі з англійського сукна, метко скочив з воза.
Запінений з люті, він клацнув був уже затвором, готовий послати кулю у груди Василеві: цілився так.
— Що він робить? — злякано гукнув хтось.— Здурів, чи що?..
Але на возі несподівано підскочив Гришка, дико захаркотів слиною, матюкнувся і, високо тримаючи над головою паляницю, з усієї сили кинув її під ноги Смолярчукові.
Карпо оторопіло одскочив набік, не вистріливши. Тоді підбіг до нього один з кадетів, вибив з рук гвинтівку, витяг з кобури револьвера і матерно залаяв.
— Ты кто? — гукнув він до Смолярчука.— Солдат? Стань, болван, как следует, когда говоришь со старшими!
I кадет пересмикнув плечем, ніби показував Смолярчукові на свої налички старшого унтер-офіцера.
Смолярчук стояв струнко і, все ще схвильований, відповідав такою покрученою і зіпсутою російською мовою, що годі було второпати слова.
— Пообжирались в тылу, сволочи? — не стримувався кадет.— Просо, гречиха, дивчина, а я за тебя, дурака, выговор должен получить, а? Под суд идти? Пошел вон!..
— Правильно, їй-богу, правильно! — вихопився із словом якийсь дядечко з підводчиків.
— Що правильно?.. — визвірився до нього Кирило Смолярчук.— Сам, мабуть, злодій, так за такими й руку тягнеш, га? Дурний, треба було вбити, а тоді вже балачки його слухать! — незадоволено казав Карпові, коли той сідав на воза.
— Я тобі ще покажу! — нахвалявся Кирило Смолярчук кулаком на Василя.— Ти в мене живцем не випорснеш до тюрми, ні!..
Він скрутнув незадоволено головою і стьобнув коні: пустив їх галопом попереду валки.
Гришка мовчки стрибнув з воза на суху дорогу; мовчки взяв у колії перерізану колесом паляницю і, повертаючись до воза, притулив її — закаляну пилюгою — до грудей.
Під гору хлопці йшли пішки; Василь попросив розв'язати йому руки: хіба він убив кого, запитував кадета. А ще: "Людей з нашого села багато — сміятимуться... "
Косо, з іскрою злоби на чоловічках, подивився на Василя один з конвоїрів.
— Шагай, дрянь! — І перекривив, ніби навмисне шикеряючи Ва-силевими словами — "Людей наших багато — сміятимуться!" Не в пору, милый, о чести вздумал! — додав він.
І мовчки йшли закуреною порожняком дорогою. А Василеві жаль якийсь підкотився клубком і в горлі став, аж схлипнув важко: хотів, бач, Смолярчук на місті покласти його... А кадет, виходило так, тільки догани не схотів собі — отаке дешеве його, Василеве, життя! І твердо, рішуче сам собі подумав: "Ні, коли б уже на те йшлося, то його паляницею не злякав би!.."
— Комуністів ведуть... Комуністів ведуть! — загукали з усіх боків підводчики.
Мобілізовані з околичних сіл, з кіньми й возами, вони вкрили базар, вулиці й завулки; довгою валкою простяглися аж ген-ген на биту Чумацьку дорогу: підвозили хліб до залізниці.
Залякані карами й нагаями, селяни вдавали тихих і покірних людей, які готові робити всяку роботу, усе, чого тільки забажається панам офіцерам. Воно, звичайно, краще було б, щоб вони — пі-ївчани, матусівці, красняни — зовсім не встрявали в війну! Хай б'ються так: хто кого подужає, тільки щоб без них билися... Ну, а коли вже мобілізують, треба їхати — нічого не вдієш!
"Комуністів ведуть!.. " підбадьорило дядьків: десь близько фронт — раз, а по-друге — з ними доступніше говорити; правда, вони теж не зрікаються підвід... Але можна ж, наприклад, божитися й хреститися: "Товариші дорогі, я ж за Денікіна так постраждав уже, що думав — села й дітей не побачу!.. "
І, дивишся, змилуються: дадуть твою чергу іншому комусь. З ними треба вміти говорити!
А тим часом, коли близько фронт, то можна втекти з обозу сьогодні ж таки! Підводчики обступили Гандзюків з усіх боків.
— Хе, це ж парубки якісь! — промовив один дядько, і вся його цікавість раптом зникла, як і не було її: він заклопотано пішов годувати коні.
Тільки піївчанам цікаво було, яку зустріч зробить хлопцям штабс-капітан Мічу гін?
Адже Смолянчук так погнав кіньми до волості, що курява стовпом стояла на базарі, а він усе нахвалявся, що не випустить Гандзюків живцем звідси! Отож пильнували піївчани найменшої дрібниці з цієї зустрічі. Вони знали: страшна слава ходить про штабс-капітана Мічугіна.
— ...Кто отказывается ехать? — несамовито кричав він на ганку, розмахуючи своєю дротяною нагайкою.
Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами, штабс-капітан Мічутін схожий був з обличчя на пса: така ж будова щелепів, такі ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, як у собаки, яка звикла кусати спотайна.
Зодягнений був у тонкого сукна черкеску, підперезану срібним пояском; на рукаві — вовча пащека з висолопленим язиком.
Ні, дядько, хай бог боронить штабс-капітана, не зрікається їхати! Хто це їм сказав таке?.. От люди!.. Один одного топлять. Правда, йому, дядькові, аж кричить забрати гречані копи з поля, але коли таке діло, то снопи ще й підождуть, правда ж? Ні, він не зрікається їхати,— хто це їм сказав таке?..
До землі припадає невідомий дядько і, так задкуючи, крок за кроком, підводить голову аж у гурті своїх-таки селян.
— Ой гадюка ж! — стиха каже він.— Поїду, нічого не вдієш!
І розводить руками. А до штабс-капітана — коменданта волості — підбігає кадет, рапортує:
— Прибыл в ваше распоряжение...
Мічугін простягає здивованому унтер-офіцерові руку. Вітається.
— ...Два вора, ваше высокоблагородие,— говорить кадет.— Доставил по поручению господина подполковника Земцева...
Усміхається Мічугін. Але в цю хвилину, безцеремонно розштовхуючи цікавих, наперед Гандзюків стає, червоний, як буряк, з обурення, Кирило Смолярчук.
— Поздоров боже,— каже він, тримаючи руку над непокритою головою.— Оце ж вони й є— комуністи наші! Іч, зуби скалить як,
га?..
Ніхто, зрозуміла річ, не скалив тут зубів, але Кирило уміє до діла сказати.
— ...Ночью копу проса, ваше превосход...— додає він, і голос тремтить йому, як тремтів був перед підполковником Земцевим.
"Хоч би знову не став на коліна, як тоді",— думає Василь Ган-дзюк.
Мічугін повертає голову до унтер-офіцера кадета:
— С оружием забрали эту сволочь? — запитує, тикаючи держаком нагайки у живіт старшого Гандзюка.
— Не-ет, какое там оружие! — з презирством до заарештованих відповідає унтер-офіцер.— Обыкновенная кража. Ночью, говорит, по-бедности уворовали...
— Стрелять такую дрянь нужно,— оскаженілим голосом кричить штабс-капітан Мічугін,— а не "по-бедности..."! Беднота — у большевиков, господин унтер-офіцер! Пора уже знать это.
— Слуш-шаюсь! — глухо одказує унтер-офіцер.
— Ого! — не втримався хтось з підводчиків, але голос його заглушив удар дротяної нагайки: вона впала з великого розмаху на широкі Василеві плечі з такою силою, що від того удару хитнувся і засичав, як від страшного болю, натовп селян; Гришка захлинувся нелюдським криком, коли побачив, як на Василеві лопнула сорочка, а тіло взялося криваво-сизою смугою.
— Ой, ой... — глухий стогін вирвався з грудей у Василя. Він намагався піднести зв'язані руки до очей — затулити очі, щоб не бачити ані людей, ані нових ударів...
