Драматичні твори - Леся Українка

і винайшов забутий герб якийсь,

немовби то вона таки шляхетна

ще з діда-прадіда - чого ж їй ще?

Ні, мало. Вмерла наша королева,

король не встиг жалоби доносити,

а вже посватався до неї…

Швачка

Ну,

се, може, так вона пускає чутку!

Либонь, не справа сватався, а зліва.

Пряха

Ні, се вже я таки напевне знаю.

Верхів’я скляної гори. Світлиця з матового скла, з одкритою стелею, так що видко багато неба і зовсім не видко землі. В світлиці все осяйне, з кришталю, самоцвітів або дорогих металів, тільки в ній якось холодно, неохвітно. Принцеса в білому убранні сидить і пряде золотий кужіль на срібній коловротці, нитка хутко обривається. Принцеса зриває кужіль і кидає у куток.

Принцеса

Обридла ся робота непотрібна!

Навіщо прясти? Хто се буде ткати?

Та й нащо ткати? Он їх цілі стоси,

тканин, мережанок та гаптування,

а хто їх носить?.. Ха, ха, ха! Аж смішно,

як марила колись я день і ніч

принцесою зробитись чепурною,

багатою і гордою такою,

щоб навіть приступить ніхто не смів.

Ну, от принцесою пастушка стала

вже так що неприступною!

Голос

(десь далеко внизу)

Сто п’ятий!

Принцеса

(закриває руками вуха і заплющує очі)

Сто п’ятий рятівник упав додолу…

Ох, як-то страшно лізти на сю гору,

стрімку, слизьку, сліпучо-осяйну,

і падати додолу… Скільки гине

одважних через мене… Що я їм?

З них кожний, може, раз мене побачив,

а може, тільки чув про безталанну,

заручену неволею з тираном.

Неволею?.. А хто про царство марив?..

Хто зна, якби я в день своїх заручин

не стріла лицаря й не покохала,

і не навчилася від нього й вкупі з ним

ненавидіть всесвітнього тирана,

я, може б, королевою була

щасливою і гордою, і - злою,

такою, як і той мій наречений.

Але тепер…

Голос

(знизу)

Сто шостий!

Принцеса

Боже правий!

І нащо йдуть вони? Чого бажають?

Моєї волі?.. Ой, либонь, неволі!

Мене ж саму з них кожен хоче взяти,

а я не хочу нічиєю бути.

Через стіну світлиці перелітає голуб, сідає принцесі на плече і випускає з дзьоба їй на коліна листа. Принцеса читає:

«Принцесо, час покинути химери!

Волим тобі пробачити ласкаво

поводіння зрадливе й недоречне

і нашою дружиною назвати,

і королевою вінчати привселюдно,

якщо покаєшся й попросиш пільги,

на знак того пославши нам обручку

з сим голубом.

Король, твій наречений».

Принцеса

(мне і кидає листа, проганяє з плеча голуба і жене його хусточкою)

Геть, безсоромна птице! Не любові,-

насильству служиш ти, змінивши вдачу!

Голуб в’ється круг неї і буркоче: коли ж принцеса вдарила його по крилі, з-під крила випав ще маленький папірець. Принцеса нахиляється, бере папірець і читає:

«Моя принцесо, пишна босоніжко,

згадай той час, як ти гусята пасла,

качалася з дівчатками з гори,

брела одважно через всі калюжі,

таж вилізь на свою блискучу хижку

і з кручі кришталевої скотися,

але не в той бік, що зовуть «лицарським»,

а тільки в той бік, що зовуть «свинарським»,

там не розіб’єшся - м’яке болото.

Нехай тебе не лицарі там стрінуть,

а… все одно, зате ти будеш вільна,

хоч і брудненька трошки.

Вірний блазень».

Чималий хлів з скількома загородками для всякого товару, до нього прибудовані стайні й обори. Чутно ржання, рев, мекання і т. ін. На передньому плані дві закути для свиней, між ними вузький прохід, де складено зілля і всяка годівля та начиння для годівлі товару. В хліві досить темно, тільки де-не-де крізь малі просвіти прорізується сонячне проміння знадвору, а через те сутінь по кутках здається зовсім чорною, так що в ній ледве видко, як ворушаться безрогі.

Служебка

(увіходить малою хвірткою з сусідньої загородки в прохід межи закутами)

Ну, де ти тут? Виходь! Принесла страву!

Лицар-в’язень

(виходить з темного кутка і стає під промінь)

Ох, не до страви вже! Пусти на волю.

Служебка

Який швидкий! На волю! Ти-но краще

не дуже-то на проміння вилазь,

бо ввійде хто, побачить,- лихо буде.

Лицар

Та доки вже ховатись по кутках?

І доки ти мене гнітити будеш?

Служебка

Та випущу, як прийде слушний час.

Адже тепер я вже не помивачка,

а дозорчиня над всіма хлівами,

а трохи згодом ключницею буду,

а там, дивись, око́маншею стану,

а звідти й до палацу недалеко,

в няньки, либонь, до царенят дістанусь.

Не вік старому королеві жити,

умре ж він коли-небудь, а тоді

мій вихованець королевич, певне,

тебе помилує, щоб няньці догодить.

Лицар

Та що се ти мені байки плетеш,

на глум здіймаєш чи смієшся в вічі?

Нема ніде нічого, а вона

якогось дуба смаленого править

та обіцяє груші на вербі!

Служебка

Не любо, то не слухай. От журба!

Піду собі. Однак не маю часу.

(Запишавшись, повертається, щоб іти.)

Лицар

(хапає її за руку)

Ні, стій! Ти мусиш відповісти зараз,

навіщо ти мене сюди замкнула?

Служебка

Куди ж би мала я тебе подіти?

Адже ж тебе старе й мале пізнає,

як тільки вздрить. Бунтівника такого

хто б не пізнав? Ось тільки вийди, зараз

назад в підземну яму попадешся.

Лицар

Ох, там не гірше!