Ніхто не помирає назавжди - Чемерис Валентин

Для нас, звиклих до чужоземних бананів у містах (а продають здебільшого — користуючись нашою необізнаністю, кормові), що їх у Африці й мавпи обминають (то було як відкриттям світу) і я чи не вперше пожалкував, що досі у відпустки їздив до Криму, навіть, уяви не маючи, що ж таке південна Україна на середній течії Дніпра… А ще ж численні тітчині наливки, а вони в неї були на всі літери алфавіту, починаючи від А і кінчаючи на Я, що їх ми щодень незмінно дегустували, уступаючи тітчиним наполяганням: "Ану ж бо попробуйте ще й оцієї, бо як же ви поїдете в Київ, не посмакувавши ще й цією вишнівочкою?", все це й перетворило наше гостювання на щось незабутнє.

У ті дні нікуди не треба було поспішати (зеленого борщу наварили — та й гуляй!), щось там вирішувати, дні тяглися лінькувато, довгі-предовгі, тож і думати ні про що не хотілося — живеш аби день до вечора, чи ж багато таких днів випадає у твоєму вічно затурканому житті?

Спокій та безтурбота зникли, як ми пішли на кладовище. Сталося те наприкінці нашого гостювання. Пригадую, якогось там дня пішли ми на сільський цвинтар провідати могилу тітчиного чоловіка і її синка, що загинув ще малим. "Давно не ходила до чоловіка та сина, — бідкалась тітка Марина. — Хоч гробовище й близько, але й на таку недалеку дорогу вже сама не зважуюсь, а з вами вже якось почимчикую…"

Кладовище неподалік села, власне, за останньою його вулицею на зеленому клину-схилі між двома ярами, густо зарослими вербняком. З того крутобіччя Дніпро як на долоні, краєвиди там такі, що на філософські роздуми налаштовує — про плинність життя, про вічність над Дніпром, про суєту і марнославство, живеш бо раз у світі білому… Ми прибрали могилки тітчиного чоловіка та її сина, посиділи на зеленій траві, рубінової вишнівки за упокій їхніх душ випили… Тітка з Олею про щось тихо гомоніли, а я, звівшись, пройшовся трохи кладовищем, його давнішнім кутком, що вже заріс високими травами, роздивляючись надгробки, пам’ятники, хоч більше було хрестів — дерев’яних і металевих — із зварених труб. Звернув увагу, що на табличках та хрестах часто зустрічалося прізвище Паляниця.

— Та в нас їх! — озвалася тітка Марина. — На тім кінці села, — показала на його лівий край за яром, — цілий куток Паляниць проживає. Всі родичі, брати, дядьки, племінники, діти. Але більше вже, мабуть, їх на кладовищі, — тітка перехрестилася. — Царство їм небесне. Тут уже люду на добрих два села лежить — скоро і я до них переберуся, біля сина з чоловіком і поховаєте мене… — Помовчала — А чого це тебе, племіннику, така хвамилія зацікавила?

Спершу я й сам не знав чому. А тоді нараз як блискавка в мозку спалахнула: пахолок майя, мій юний друг з Ісля Мугерес, Острова Жінок його згадував. Але сам себе й осадив. Хіба воно одне в Україні? Паляниці в кожному селі є. І в тітчиному теж — ну то й що з того? Теж особливих емоцій воно в мене тоді й не викликало — так, звернув увагу та й по тому. Тільки дружина моя чомусь надто пильно подивилась на мене і наче аж насторожилась і брови її злетіли над чолом.

Але тут мою увагу, коли я вже забрів на край кладовища, біля яру привернув дещо незвичний надгробок: на зеленому горбику, що не мав традиційної для наших кладовищ огорожі — дерев’яної чи металевої — лежав чималий річковий камінь. Необроблена брила сірого граніту, яких понад правим берегом Дніпра вельми густо в тих краях. Вона так різко виділялася на зеленій траві та ще серед стандартних надгробків, що я підійшов ближче. За брилою, похилившись, стояв широкий дубовий хрест, вже вгрузши в землю, потемнілий і потрісканий від часу й негоди — я ледве розібрав на ньому прізвище: "Карпо Паляниця" і лише одну дату: 1940 р. від РХ.

— То Карпо ще за свого життя змайстрював собі дубового хреста, — озвалась тітка Марина, побачивши, що я зацікавився хрестом. — Бо як умру, казав, то нікому буде зробити такого хреста, як я сам собі змайстрюю… Хрест у нього на горищі лежав, а в сороковому році, бач, і знадобився. — Зітхнула: — Добрий був чоловік Карпо Паляниця. Жаль, що так у нього склалося, недобре.

Оля як почула це ім’я та прізвище, так і кинулась до могили.

— Пригадуєш, — до мене, — на Ісля Мугерес Альфредо згадував якогось Карпа Паляницю? — дивилась на мене стривожено. — Ще й запевняв, що в нього колись був дід Карпо Паляниця. Як Альфредо, мовляв, жив у селі над Дніпром. І ось… Село над Дніпром, якийсь Карпо Паляниця… Ні, — дружина була явно збуджена і розхвильована, — не інакше, як тут криється якась загадка.

— Можливо, це просто збіг?

У мене теж серце тенькнуло: а раптом? На мить перед внутрішнім зором зблиснула блаватом Мексиканська затока, зажовтів пісок Острова Жінок…

— Як ви назвали хлопця? Петько? — перепитала тітка Марина. — Дак це ж онук діда Карпа, Петько Паляниця. Я, правда, не зовсім добре вже й пам’ятаю малого — коли то було! Та й діда Карпа почала вже забувати, наче крізь пелену його бачу. Бо ж це до війни ще трапилось. А руді його вусища й ниньки як у вічу стоять — це запам’ятала.

— То Петько Паляниця і справді реальна особа? — доскіпувалась у неї дружина. — Не виплід фантазії пахолка з племені майя? — І до тітки Марини повернулася. — Він жив у вашому селі?

— Авжеж, колись жив. Хоча… скільки там устиг ряст потоптати.

Ми з дружиною перезирнулися.

— А де він… зараз? Петько Паляниця? — ледь чи не в один голос запитали ми тітку Марину. — От цікаво було б його побачити…

— Де? Та він там, де й дід його Карпо — у цій могилі. Лежить ще з сорокового року, як усе й случилося.

І показала на гранітну брилу зарослої травою могили.

— Ото йому, Петькові, дід Карпо й пам’ятник такий спорудив. Та на ньому, подивіться, якщо розберете, все й написане…

Я розгорнув траву біля каменя, до нього внизу була прикріплена жовтого кольору (мідна чи що?) табличка, на якій ще можна було прочитати:

"Петько Паляниця, 12 літ од роду. Полетів у рай 1940 року".

— Що за дивний напис: полетів у рай? Він помер?

— Можна й так сказати, — зітхнула тітка. — А насправді загинув. Розбився на смерть, як із скелі зірвався. Трохи полежав, але вже діда не впізнавав і тихо відійшов… А ще там написано "полетів у рай", дак то ж із пісеньки самого хлоп’яти. Він любив таку пісеньку виспівувати… Та ви придивіться, у вас очі молодші, там кажись нижче й сама пісенька викарбувана.

Я ще розгріб траву. Справді, в самому низу таблички кривуляли якісь рядки. З трудом я розібрав:

А як птахом я зроблюся,

То ніколи вже не вб’юся.

Дніпре, ти мені заграй,

Я лечу, лечу у рай.

— Тут таке колись случилося, — почала свою розповідь тітка Марина, як ми присіли на траві біля спільної могили Карпа й Петька Паляниць. — Було це ще до останньої війни, хай би вона на віки стала останньою! Мешкав у нашому селі Карпо Паляниця. Що вам про нього нарозказувати? Добрий був чоловік, але потерпав. Колгоспну череду пас. Тож його більше й знали як чередника, аніж на хвамилію. Жінку мав, але вона рано померла, я навіть її не пам’ятаю. От женив він сина, жив разом з його сім’єю. Мовби життя поволеньки почало в них налагоджуватися. Аж тут нова пеня. Син Іван десь там щось чи не за чаркою бува бовкнув проти влади. Хтось і доніс. Тоді ж як було? Ти не донесеш, на тебе накапають. Приїхали й забрали Івана під ранок — як врага, значить, народу. Як загребли, то як у воду… Куди не писав Карпо — марно. А тут нова зла пригода. Невістка простудилася восени на колгоспних буряках, злягла та й більше не встала. В пропасниці згоріла. І зостався дід Карпо з онуком Петьком…

Онукові на той час виповнилося…. Дай Бог пам’яті, скільки ж… Вже й не скажу достеменно скільки. Мо десять, чи одинадцять-дванадцять. Десь такечки. Бідовий був хлопчина. Збитошник-урвиголова. Ріс не так у хаті, як під небом на Дніпрі. А небо в нас, самі бачите — високе, навколо простори, хоч конем скачи. Запав мені в помку його білий, вигорілий чуб. Спека чи негода — йому все ніпочім. Штанці на нім латані-перелатані, якась сорочина, що дід її вже й відіпрати не міг, лопотіла на нім, як тая брезентина. Одне слово, почувався він, що риба у воді. Чи птах у небі. Як той горобчик всюдисущий, якого й не сій, а він всюди вродить та й цвірінчить. То в тому кутку села з такими ж як і сам пустунами носиться, то в тому. То в ярах по крутосхилах деруться, то в степ гайнуть. Свої фрукти у кожного в садку падають та гниють, але дітлашня неодмінно залізе в чужий садок — там ніби солодше чи що…. Та діти є діти. А найбільше він товкся біля Дніпра. Пічкурів ловив із своєю компанією. А їх у прибережному камінні, що того сміття! Палець у воду сунь, а пічкур і чіпляється.

Діда любив… Дід Карпо, як я розумію, був для нього і дідом, і батьком, і другом, і пристанищем єдиним у світі цьому… І взагалі єдиною рідною людиною в цьому огромі білого світу. І Карпо пестив свого онука. Так вони удвох і жили — старе і мале. Дід Карпо все вмів робити і заміняв йому матір, бо й обпере його, і їсти наварить, і по голівці погладить. Як зараз бачу, полять вони город, обоє аж чорні від пилу, затято сапами махають… Правда, Петько не завжди обійстя тримався. Як гайне, бувало, зранку, то часом і на увесь день. Вже й смеркає, а його і не видно, і не чути. То дід Карпо й телесується на всеньке село: Петьку, бісів хлопець, де ти забіг??! Пора й до двору… То на кручу вийде і вниз до Дніпра кричить: Петьку, йди до господи, бо хлудиною, як сидорову козу прижену!.. Кричати так кричав, хоч онука ніколи й пальцем не чіпав… І коли, було, не гукає в надвечір’я свого Петька, то в селі аж подивуються: і чого це сьогодні старий Паляниця не телесується? Ось почекаємо, як прокричить, тоді вже й вечеряти будемо.

Петько здебільшого на Дніпрі пропадав, у напроти Звонецької балки, що до річки крутосхилами спускається. Вона й нині за селом є. А вже за нею колись поріг був. А біля нього — кам’яна забара. Так у нас кам’яну гряду називають. Поріг звався Звонецьким, а ми його звали простіше: Звонець. Як збудували Дніпрогес, то його і залило водами. Звонець був четвертим порогом після Кодацькоге, Сурського та Деканського, але перед найстрашнішим, перед Ненаситцем, або ж Ревучим. Так ось, де колись поріг був, там до половини ріки забара була — каміння та каміння було! Нині його тільки в узбережжі й лишилося, а тоді… Та ще ж і скелі здіймалися — і плоскі, і з гостряками, вода внизу вирувала, як у вирві клекотіла.