Ніхто не помирає назавжди - Чемерис Валентин

Якою?

— А такою, якою ти щойно до мене звернувся. Себто українською.

— Я-ак? — тепер він уже подивувався і навіть аж злякався. — Хіба я запитав кабальєро ук-українською? — він з трудом вимовив це слово і швидко перейшов на іспанську: — Кабальєро помиляється, я не знаю такої мови… ук-української.

— Проте Альфредо щойно говорив зі мною українською.

— В Альфредо так вийшло….. Його рот сам заговорив вашою мовою. — І по хвилі запитав: — А що таке… ук-українська?

Тільки тоді дружина, нарешті отямившись, кинулась до нього, заговорила іспанською:

— Альфредо, дитино, звідки ти знаєш нашу мову?

— Та не знаю я її, — підліток розгубився і, крутнувшись, хутко втік — він завжди, коли губився, то раптово втікав, блискаючи засмаглими литками…

Звідтоді, як наш юний друг приходив до нас у гості і ми рибалили на кручі, або просто сиділи на камінні біля хатинки, він говорив з нами підкреслено іспанською. Проте іноді, захопившись, зненацька переходив на… українську. Диво та й годі! І ми вкотре доскіпувались.

— То звідки Альфредо знає нашу рідну мову?

А він вперто гнув своє — що не знає. І в його устах це звучало і переконливо, і правдиво (майя взагалі правдиві).

— Але ж іноді ти говориш нею…

— Альфредо не відає, якою мовою іноді з кабальєро розмовляє. Знає, що не іспанською. І не мовою май. А якою — нічого не відає. Вона сама іноді з його рота балакається. І тоді Альфредо здається… здається… Альфредо вже колись нею балакав.

— Українською?

— О-ля-ля! — питав з дитячою безпосередністю. — А що таке… українська? Звідки вона? Де нею люди балакають?

— Це мова мого народу і моєї держави, — одказую. — Україна.

— А що таке… У-ук-ра-аїна? Я не знаю такої…

— Але ж Альфредо говорить саме українською.

— Альфредо іноді здається… Наче уві сні… Ні, Альфредо іноді й сниться…

— Що сниться Альфредо?

— Життя, яким Альфредо ніколи не жив удома, на Ісля Мугерес. А десь жив…

— Де саме… десь?

— Альфредо не знає… Він жив колись у вашій У-укра-аїні — от! І тоді мене звали… Не-едро… Ні, ні, не Петро. — Ще подумав. — Мене тоді звали… Не-етя… Альфредо тоді звали Петьком. От! І ще звали… На-аляницею…

Він над силу вимовив слово "паляниця" і засміявся задоволений.

— Не-тько-о На-аляни-яця… От! Оля-ля!..

Так він і став звідтоді для нас Петьком Паляницею із племені майя. Але більше я нічого не міг з нього витягнути та підліток більше й не знав. Лише часто розпитував нас — про невідому йому Україну, чиєю мовою він несподівано заговорив.

— Цей хлопчик — феномен, — була певна дружина.

— Але ж він не відає, що таке Україна, де вона і в яких світах. Ніколи взагалі про Україну раніше не чув.

— Просто… просто в нього виявились незвичайні здібності до вивчення мов. Фантастичні здібності! Альфредо послухав кілька разів, як ми між собою говорили рідною нам мовою і сам забалакав. Вундеркінд тутешній!

— Але ж він вживає навіть ті українські слова, що їх ми з тобою в його присутності й не вимовляли. То звідки він їх знає, цей геть неграмотний дітвак? Зі свого острова він нікуди й не потикався — то як він міг так швидко опанувати чужу мову, раніше ним не чуту жодного разу? Я досі не можу ані збагнути все це, ані повірити почутому. Я просто… просто не знаходжу цьому пояснення.

— Цим хлопчиком з племені майя з глухого острова мали б зацікавитися вчені. Мовники, лінгвісти. Адже це надзвичайно обдарована до мов дитина. Унікум! Цьому пахолку треба вчитися в університеті.

— Але ж він навіть обов’язкової і, до речі, безплатної в Мексиці шестирічної початкової освіти не здобув, бо з малих літ допомагає сім’ї ловити рибу — з неї вони й живуть. Та й батько його неписьменний і роботи не має. А в нього ж є ще менші діти. То який університет, якщо хлопець навіть елементарної грамоти не знає. Іспанську та рідну на слух вивчив, а читати не тямить. Та й батькам мусить допомагати.

— У Мехіко, — затялась на своєму дружина, — є Національний автономний університет, а при ньому щось типу коледжа для обдарованих дітей бідняків. Туди б і мали цього унікума взяти. Спершу закінчив би коледж, чи, як тяжко, то бодай освітні курси, а тоді й університет….

— Легко сказати, а хто сім’ї допомагатиме? Альфредо ж старший, навіть у свої дванадцять років…

— Але ж з такими даними він запросто поліглотом стане. Сьогодні це дитя живе, мов бур’янина, а як його вивчити, га?

Ми так міркували і сяк — диво та й годі! До всього ж Альфредо запевняв, що він уже говорив нашою мовою — з якимось міфічним дідом Карпом. Чи не приснився він йому? Та ще й запевняє, що був колись якимось Петьком Паляницею. Чудасія та й годі!

Я вже з підозрою — при зустрічах придивлявся до цього малого унікума — чи він бува не схиблений?

— Де Альфредо чув раніше українську мову?

— Де — Альфредо не відає. Але там — де у нього був дід Ка-ар-по-о… — І додавав: — Давно то було. Оля-ля!…

— Як — давно? Тобі всього лише дванадцять років..

— Це тепер дванадцять, — уникав він прямої відповіді. — Так Альфредо кажуть боги…

Дружина заходила з іншого боку.

— Послухай, хлопчику. Якщо ти знаєш нашу мову, то чому ти нічого не відаєш про Україну?

— Кабальєро, — кивав на мене, — розказував про… Україну. Вона далеко-далеко звідси. Там, — махав він кудись у бік Карібського моря. — За морями-океанами ваш великий, великий земля… Ваш Ісля Мугерес…. Так каже кабальєро.

— А до цього ти ніколи не чув української?

Задумався.

— Здається, чув… Туристи приїздили… Такою мовою балакали…

Он воно що?

— Поїхали з нами на нашу батьківщину, — запропонувала дружина. — Влаштуємо тебе в Київський університет імені Тараса Шевченка. А чому б і ні? Житимеш у нас. Українську ти знаєш, ще її підучиш, оволодієш нею на доброму рівні. Все інше докладеться.

Альфредо аж засвітився, заусміхався, а тоді нараз щось згадавши наче згас і голову звісив.

— Альфредо дуже хотів би поїхати. Але не може Альфредо поїхати.

— Чому?

— Альфредо має на Ісля Мугерес жити і рибу ловити. І татові допомагати, братиків менших годувати. Тато каже, що їх треба на ноги поставити. Так татові веліли наші боги, а богів не можна ослухатися. Майя завжди слухають богів.

За звичкою крутнувся на місці і, не попрощавшись, побіг. Звідтоді він перестав заходити до нас у гості — як зник. Лише якось я здибав його на рибальському базарчику. Хлопець, потупившись, зізнався, що батько йому не велить з нами зустрічатися — "Щоб дон і донья не забрали собі Альфредо. Бо в них, каже тато, немає дітей…"

Я зазвичай купив у Альфредо риби на суп, від здачі відмовився, але хлопець аж образився.

— Альфредо ніколи не бере більше, як треба за рибу. Це буде жадоба — погана штука.

Потупцявся, щоб іти і — залишився на місці. Відчував: хлопець щось хоче мене запитати. І не помилився.

— Кабальєро, а що таке… Ді….. діпро?

— Дніпро?

— Ага, Дніпро.

— Ти Дніпро знаєш? — я вже, здається, нічому не дивувався.

— Коли б Альфредо знав, то не питав би… Мені сниться якийсь Діп… Дніпро.

— Дніпро — найбільша ріка України.

— Знову… Україна.

Він зморщив чоло та ось, певно, щось пригадав, бо темні оченята його почали наче синявою, такою нетиповою для майя, наливатися.

— Мені іноді сниться… велика ріка… Дніпро. Я ловив рибу в Дніпрі. Маленьку таку, біля берега.

— А що ти ще пам’ятаєш, крім пічкурів чи плотвичок?

— Ще… він знову зморщив чоло і знову його темні очі почали синіти-синіти. — Дніпро внизу, а на високій кручі — село. Одна вулиця по кручі. Понад Дніпром. Далеко тягнеться. Дерев там багато. Із жовтими плодами. Великі такі, солодкі і запашні…

— Абрикоси?

— Мабуть. Коли вони сняться мені, аж у роті солодко та духмяно стає. Альфредо щодня спускався кручею до Дніпра. Коли був Не-ть-ком На-аляни-ицею… У березі багато каміння… там. Велике, велике. Є гладке, а є гостре. Каміння й через ріку тягнеться. Дзвінке воно.

— Яке-яке?

— Дзвінке воно. Оля-ля! Так про нього дід казав. В Альфредо там дід Ка-арпо був. Вуса в нього — отакезні! — Сміявся. — Альфредо маленьким боявся його вусів… А дід був добрий… Альфредо він любив і називав його Не-етьком… Петьком На-аляницею… Вчив ловити рибу в Дніпрі. А ще згадав… Біля села теж багато каміння. І з води воно виходить… Скелі високі. Альфредо малим… Ну, коли ще був Петьком На-аляницею, по тих скелях лазив… Високо. Вище всіх. Як ящірка. І хлопці лазили. І ми стрибали зі скель у воду… Хто з найвищої скелі стрибне, той і ходить… В отих… Заводіях. Оля-ля!

Вмовк, зробившись якимось блідим, хоч і був смаглявим. Морщив лице, з трудом щось пригадуючи.

— Альфредо завжди був… заводієм. Бо стрибав з таких скель, з яких інші боялися…

І знову вмовк, прикусивши нижню губу.

— Ну ж бо… Ну ж бо! — невідь для чого підганяв я підлітка. — Що далі було? Пригадуєш?

— Далі?.. Оля-ля! Далі був політ. Я полетів зі скелі… Летів-летів… вітер у вухах моїх свистів… А за плечима в мене були крила… І здавалось, що я птахом стався… І — лечу, лечу…

— А далі — що? — бубонів я розгублено, вже здогадуючись, до чого йдеться. — Ти долетів до води?

— Кабальєро, але ж Альфредо більше нічого не пам’ятає… Чи долетів Петько до води. Він летів і летів… І більше нічого…

"Чи ж ти, хлопче, бува, не вбився, зірвавшись зі скелі", — хотів було запитати його і не зважувався. Що за дурне запитання? До чого тут… убився? Альфредо ж стоїть переді мною живий і неушкоджений. І все ж я відчував, що він тоді… убився. Але стояв переді мною живим… Ні, таки справді абсурд. Нісенітниця! Безглуздя. Маячня якась… Хлопцеві просто сняться химерні сни, бо виріс він у мистецьких химеріях свого народу, багатого на уяву. Фантастика — у крові майя, в його культурі. В рельєфах і масках, статуетках і стелах, розписних та фігурних посудинах завжди, крім релігійної символіки, присутня у них фантастика, а дивні, неземні стилізовані ферми неодмінно сполучаються з яскравими життєвими сценами. Кожен майя наче зітканий з неземного і земного, реального і уявного, з прози й дива… Тож і люблять вони фантазувати — це у них у крові. Як би ми сказали, менталітет такий. І діти їхні не відстають — люблять похимерити, пофантазувати і всі ті химерії часом видають за такі, що буцімто з ними сталися. Під час своїх мандрівок батьківщиною майя, я й не такі поетичні, а часом і страшні видумки чув. Та й мені в дитинстві часто снилося, що я літаю.