Весняні бурі - Маковей Осип
Миколі поділено її на два навороти і загрожено, що як не поправиться, то найближча кара —— буде прогнання. В карцері думав Микола над тим, що би то було, якби його справді прогнали з гімназії. Біда було б — що ж більше? А батько-мати що сказали би? Коли Микола уявив собі, як мати плакала би, то й самому моторошно стало. Стільки надії мали на нього, дивились, мов на сонце, радувались кождим його приїздом, уважали його найліпшою дитиною, а тут — його прогнали з гімназії. Ось тобі син! Ось тобі потіха! Діждалися батько-мати сорому на ціле життя! Ціле село сміється, всі пальцями вказують на них. А декому вже й відпала охота давати сина до вищих шкіл...
І Микола уявив собі наслідки прогнання, так як би вже зазнав сього лиха. Прогнали — і що тепер чинити? куди повернутися? Ні на село вертати, ні школи кінчати! Боже, адже се було би нещастя на ціле життя!
І то за що? За що? За те, що був цікавий до книжок, які так його душу томили? За те, що зневірився в дотеперішніх своїх учителів і пробував шукати сам дороги до правди? За те, що мимохіть позбувся потіх релігії, які перше певною найпевніше в світі мав? Що ж се значиться?
За що ж карають? Чи та кара наверне його на давню дорогу?..
І подумав собі Микола, що того всего не було би, якби хтось не доніс, якби не Білий... Бо то він доніс — нічого й перечитись. Чому тепер так уникає його і Лужицького? Чому так присмирнів і надіється вернути наново до інституту? То він, певно він, скотина! І з таким підлим "товаришем" сиди та вчися в одній класі! І таку справдішню закалу держать у гімназії! І такий "многонадійний" молодець має так починати свою кар'єру!
— А лихо ж би його побило! — аж скрикнув Микола навдивовижу кільком союзникам і на знак свого пересердя вдарив кулаком у лавку. Так ті думки розлютили його. Чим більше застановлявся над тим, тим більше підступав до його серця гнів, кулаки стискалися, очі ясніли, віддих прискорювався...
Відсидівши кару, Демидів значно присмирнів. Учився пильно, навіть, на радість Логарифма, зрозумів усі тайни аналітики і не балакав із ніким, тілько з Лужицьким, який помалу забував свою страту і зневагу та, погулявши з розпуки раз до півночі, не гадав уже сього повторяти. Перестав також рисувати, якось відпала йому охота, і дивним дивом, навіть професору Дубровському, для якого задачі виробляв завсіди з такою охотою і фантазією, найновішу задачу написав коротко та й досить недотепно. Сам Дубровський те замітив...
* * *
В ту пору лучилася Демидову незвичайно прикра пригода. Приїхав священик, батько сих двох учеників-братів, яких Микола вчив. Дізнався, яку мав кару учитель його синів і за що, налякався дуже того впливу його на дітей і звільнив його від обов'язку. Микола запевняв, що зі своїми учениками ніколи не говорив про такі справи, як безвір'я і інше, однак священик не дався пересвідчити, признав йому, що досі був вдоволений з нього, бо діти вчилися добре, заплатив йому, що належалося, а щоб Демидів не мав жалю до нього, то ще хотів йому дати подарунок. Прощаючись, запхав йому кілька банкнотів у руку. Демидів глянув на банкноти, відтак на священика, сказав: "Мені досить того, що належиться",— подаровані гроші поклав на стіл і, поклонившись, вийшов чимскорше з хати. Йому було так чогось гірко на серцю, так на плач йому збиралося, а плакати не міг.
Придавлюваний жаль помалу-помалу змінявся у нього в пересердя, що проявлялося гірким усміхом на устах або дотинками. Призвичаєний до злиднів, він не лякався їх, на обіди в кухні людовій ще гроші мав, але жити з кількох гульденів місячно до вакацій таки було трудно. Він рішився спокійно ждати на те, що хвиля принесе, і не опускати рук, але заразом не мав надії, що дістане які нові лекції. Сподівався лише, що як перебув уже не одні злидні, так і сі перебуде. Але така зневага від священика (він уважав се зневагою) боліла його і гризла тяжко. Адже вчив синів добре, вони любили його і слухали! Чому ж батько нагнав його, засоромив перед дітваками? Що тепер ті діти будуть думати про нього?..
Роздратований сею подією, прийшов Демидів пополудні до школи. Лужицький, дізнавшись про його пригоду, потішив його, що "якось-то буде". "Я,— каже,— гірше перебув, а от минулося". У відповідь на се Демидів з гірким усміхом на устах став рисувати крейдою на таблиці портрет дівчини, під яким дав підпис: "Галя". Лужицький скоренько стер губкою портрет. Тоді молодий рисовник нарисував собаку, яка стоїть на задніх лапах перед якимсь паном, і під собакою написав: "Білий". Коли се замітили то-вариші, в класі настав сміх. Сам Демидів усміхнувся: собака була добре нарисована.
— Білий! Білий! —стали кликати.— Ходи подивися на свій портрет.
Білий справді прийшов до таблиці. Ненависними очима глянув на Демидова, захмарився і воркнув:
— Ти, безбожнику якийсь!
Ов, який мені побожний найшовся! Білий зветься, а чорну совість має. Ти відколи став таким побожним? — питався глумливо Лужицький.
— А тобі що до того?
— Вже тебе до інституту прийняли?—дотинав Лужицький.
— Чуєш! — скрикнув Білий.— Будеш бачити, що з того вийде. Я зараз...
— Підеш, певно, поокаржитися директорові. Штубак! — промовив противник звільна.
— Щоби-сь знав, що піду. Ви мені жити не даєте, ви, атеїсти, соціалісти!..
— І що ти дістав за се, що тоді доніс на нас?
— А тобі що до того, гого висмарований?
Під час сеї перепалки Микола підступав мовчки щораз ближче до Білого, закушував уста аж до крові, стискав кулак, а при остатніх словах доносця скочив на нього нагло і з цілої сили ударив його в лице.
— Ах ти скотино якась! — скрикнув при тім, аж засопів. Білому потекла кров із носа. Він прискочив до Демидова
і хотів йому віддати пощочину, але розлючений Демидів ухопив його за рамена, потермосив та й відкинув від себе, як сніп соломи. Білий упав назадусь на землю, вдарився головою об стіну і набив собі гудзя. Побіг зараз із плачем до канцелярії директора, а Демидів усів у лавку. На нім ціле тіло дрожало, піт виступив на чоло, а кулак не розводився.
Всі ученики семої класи поторопіли, затихли у лавках, бо певні були, що директор ось-ось надбігне. Директор справді надійшов, тріснув дверми, кинув капелюх на кафедру і, повівши люто очима по класі, крикнув:
— Де сей розбишака Демидів?
Демидів піднявся з лавки і певним голосом відповів:
— Я тут, пане директор, але я не розбишака.
— Ти ще мені будеш відповідати! Геть мені з гімназії, забирайся! Тобі свині пасти, а не до гімназії ходити!
— Волю свині пасти, як із такими білими разом учитися,— відрізав Микола.— Я вже свині пас хлопцем дома, для мене се не новина.
Але з місця не рушався.
Директор прискочив до лавки і вхопив його за обшивку.
— За двері! — крикнув мов несамовитий.
— Я сам вийду, не дам викинути себе!
І коли директор його обшивку пустив, Демидів забрав свої книжки і капелюх та помалу вийшов із класи. Але скоро тілько перейшов коритар і ступив на сходи, почув нараз, як під ним угинаються коліна, як млість якась нападає його, ціле тіло слабне — книжки висунулися йому з рук, і він упав омлілий на сходах.
Саме тоді йшов професор Дубровський на лекцію до осьмої класи. Іде, дивиться: на сходах лежить чоловік, а коло нього розкинені книжки. Глянув у лице — се ж Демидів! Скоренько підняв його і заніс на коритар та перехожому ученикові казав зараз принести води. Та ще той води не приніс, а вже Демидів сам прийшов до пам'яті і здивованими очима позирав довкола. З семої класи долітав грімкий голос директора...
— Що тобі? — спитав Дубровський.
— Я хории,— шепнув Демидів, підводячись з трудом із підлоги.
— Покличте зараз сторожа!
Студенти, що обступили Демидова, побігли по сторожа. Дубровський дав сторожеві на дрожку і казав відвезти Миколу додому. Микола дався везти, як дитина. Професор проводив його очима, доки той не щез на скруті сходів...
Коли дома, лежачи на ліжку, Демидів успокоївся і міг знову логічно думати, жаль, несказанний жаль здавив йому горло. Він припав лицем до подушки і гірко заридав. "Що скаже батько, що скаже мати!" — приповідав лише і заливався сльозами. Сторожихи і сторожа не було дома — були на послузі; тілько дівчинка їх малолітня здивовано дивилась на Миколу, а відтак і собі заплакала.
Се спинило плач Миколи. Встав із ліжка, утихомирив дитину, усів відтак на крісло та став перевертати свої книжки і зошити. Дивився на все, мов прощався з тим, а сльози мимохіть котились йому з очей. В руки попався йому зошит із задачами, що їх писав так радо для Ду-бровського. Став перевертати картки і перше, що замітив крізь сльози, то були слова з тої хваленої задачі: "Але бувають і такі "огородники", що як стануть нагинати деревину, то й зломлять".
Зошит випав Демидову з рук, він поклав голову на стіл і сидів так, мов задеревілий. Голова боліла його, і коли по ній які думки снувались, то й ті були неясні, мов туманом повиті. Так застав його Лужицький, що зараз по науці шкільній прийшов потішити свого приятеля.
* * *
Демидова не прогнали з гімназії, лише дали йому свідоцтво відходу і порадили записатися до іншої гімназії. З обичаїв дістав злу ноту, в прочім зі всіх предметів мав ноту добру. Казали, що Дубровський дуже побивався за Демидовим і не допустив, щоб його формально— прогнали. Відтак сам ходив до дирекції другої гімназії просити, щоб Демидова прийняли, що і сталося. Кромі сего, постарався о нові лекції для нього, між іншим, прийняв його за учителя до свого шестилітнього синка, якого мав обучати грамоті.
1895
