Весняні бурі - Маковей Осип

Дивувало се членів тайного кружка, і тішило, і непокоїло. Демидів застановлявся довго над можливими наслідками слідства, і страх, що дирекція дізнається про його вільнодумні бесіди та про опущення сповіді, не давав йому ані робити, ані спати. У нього була вже на совісті одна провина: він читав раз повість під час екзорти, за що відсидів три години в карцері, отже тепер нові, ще більші провини гризли його, бо могли мати для нього немилі наслідки. Потішав себе тим, що чей професори простять йому, бо хоч він був лихий математик, але все ж числився до учеників ліпших, а декотрі професори то навіть очевидно любили його, от як Дубровський, що майже ніколи не питав його усно, тільки судив із задач. Для сих професорів Демидів працював радо; до одного Греблянського чув якусь ненависть у серцю, яка йому невинну математику зробила зовсім осоружною.

Минуло кілька днів, а справа кружка мов у воду канула. Говорив раз щось Дубровський в класі, що се таке донос, як підлі доносці, що зраджують своїх товаришів, але навіть ті, що знали про кружок, не розуміли, до кого професор піє. Лужицький з Демидовим застановлялися відтак над словами професора, здогадувалися, що хтось їх зрадив, але хто такий, не могли вгадати. Розважали ще й се, чи дирекція гімназії може дарувати їм таку провину. Була чутка, що хоче членам кружка дати тільки осторогу і на-пімнення...

І так не певні своєї долі роз'їхалися члени тайного кружка на великодні свята. А тим часом одна часопись, що мала в суспільності не дуже добру славу, заговорила про лихе виховання молодіжі, про тайні кружки соціалістичні і атеїстичні в одній гімназії, про недогляд дирекції і т. ін. Ніхто з членів тайного кружка не знав того, як ся стаття в часописі затроїла директорові гімназії цілі свита великодні... І жінка, і діти, і слуги директора дивувались тоді його великому пересердю...

* * *

Щасливо і безжурно проводив Микола вільний час у родиннім селі. Кілька днів працював у городі. Минувшими літами засадив був там деревину рядом, заложив альтану під черемхою, навозився тачками землі, щоб вирівняти долівку альтани, вирізав стежку в мураві і сам радо просиджував під час вакацій в огороді. Тепер, приїхавши, застав усю свою роботу зруйновану. Лавок в альтанці не було: мати запалила ними в печі; молоду деревину поломила худоба, а сухе, поломане бадилля-зілля разом із купою зів'ялого листя та з болотом застелювало альтану. Зажурило се дуже Миколу. Він сварився з братами і сестрами, що так не розуміються на красі і вигоді альтани, що худобу пускали в город та дозволили поломити молоді каштани і акації. Пояснили йому, що в пізню осінь і тепер, навесні, треба було худобу вигнати на траву в городі, а худоба, звичайно, дурна, не розуміється на панських примхах — на "гальтанах" та "вакаціях".

Микола розсердився, махнув рукою і взявся направляти альтану. Поробив сідала з мурави, понасаджував знов кільканайцять деревин, вимів листя, вирівняв землю, вичистив стежку і тілько не брався ще сіяти цвітів, бо раз — було завчасу, а друге — не мав насіння. Але умовився з одною сестрою, що пришле їй насіння, а вона нехай засіє. Сестра вияснила йому, що в тіні альтани не можуть усі цвіти вдатися: їм треба сонця. Се пересвідчило Миколу, і він заложив біля альтани грядку на цвіти, де промені сонця мали приступ. А довкола альтани, де справді було вогко, засадив лозу наохрест.

Та робота зайняла йому три дні. Упоравшись із нею у великодню суботу, пішов межею в поле. Тепле весняне сонечко зогрівало ниви, зеленіючі буйними засівами. За полем на пасовиську молоді пастушки зчіпилися за руки і грали гагілку, мов пробували, чи не забули її. Веселий, дзвінкий голос дитячий лунав аж у недалекім лісі. Микола приглядався дітям хвилину, а коли ті помітили його і замовкли, пішов у ліс, щоби не перебивати дітям забави. Усів собі на березі лісу проти сонця та й довго дивився задуманий то на поля, то на ліс, то у воздух, де доконче бажав відкрити жайворонка, що щебетав понад полями. Але не побачив божого співака, так угору збився...

Досвіта на воскресіння Микола був одним із перших коло церкви. Надворі ще лиш світало. Жайворонки над недалекими полями величали ранішніми піснями творця всіх світів, а голос їх чути було аж коло церкви. Тут стали збиратися чорні постаті селян; у сутіні тілько знати було, хто в кожусі, а хто в кафтані. Селян було більше, як селянок,— мабуть, господині порались дома, а діти ще спали. Побожні християни приходили до церкви, били поклони, цілували плащаницю і молилися.

Вступаючи в церкву, Микола несвідомо перехрестився, але коли подався в сторону плащаниці, нагадав собі нараз "Ідею" — страшну книжку, котра... як же вона каже про воскресіння? Гріх і думати про се в церкві! Гріх?! — і Микола усміхнувся.

Усів у крилос і при блідім світлі кількох свічок став оглядати селян. Шепіт молитов і зітхання чути було з усіх сторін. Одна селянка своїм видом і напівголосною молитвою вразила його. Вона била часто поклони так, що голосно товкла чолом об підлогу, вона піднімала руки до неба і — невже-таки?.. Микола придивився ближче: по її старім, пооранім морщинами лиці котилися сльози, тихі сльози, що блистіли у світлі свічок. Билася в груди і, припавши до підлоги, лежала так кілька хвиль. Хто вона? Недалека сусідка Миколового батька. Недавно померла їй донька,, та ще й дуже тяжкою, неприродною смертю, Микола чув уже, як то було, і хоч недобре розумів причину самовбийства дівчини, але щиро жалував її й матері. Вдумувався в положення нещасної матері і радо бачив, що вона в молитві находила втихомирення свого болю і полегшу. Як вона молиться, боже! Невже ж таки можливо, щоб такої молитви не вислухали на небесах?..

Селян сходилося щораз більше. Прийшов і священик. По короткій відправі всі вийшли перед церкву, і тут почався воскресний обряд. Поважний спів церковний проймав Миколу; йому немов мурашки лазили по плечах, доходили до пальців ніг і рук, а відтак вертали знов на плечі і до голови. Він слухав уважно співу священика і ловив іще пильніше голоси співаючих селян. Які ті голоси нині безжурні, сказати б, веселі! Немов ті співаки журби й в очі не бачили, немов злидні — не їх щоденне життя, немов остро додержуваний піст не приборкав їх сили душі; співають усі так, як тілько щасливі люди можуть співати. Микола відійшов набік, щоб здалека послухати, як ті голоси зливаються в один величний воскресний гімн на честь спасителя світу. Та як небавом почув пісню священика "Христос воскрес"— сам підбіг до громади і дзвінким тенором на весь голос став співати разом із селянами милу пісню великодню. Забув на свої пересвідчення, на своє безвір'я, а душа його злучилась із душами селян, наповнилась тихим щастям і відрадою та нелукавими устами прославляла воскрес-шого Христа. В одушевлению селян потонув і молодий скептичний ум та розплився сердечною піснею. І ся пісня молодого студента разом зі звуками сільських дзвонів полинула далеко й високо, так що й жайворонки, божі співаки, замовкли і присіли в зеленім збіжжі.

Рожеве сонце висувалося щораз вище з-за виднокруга, і зоря ранішня блідла перед найбільшим божим світилом.

З недалекого лісу повіяло різким холодком на ту громаду, що діждалася весняного свята і за те дякувала богу.

Микола наче зі сну збудився, коли селяни стали розходитися. Нараз нагадав собі знову свої звичайні думки, одушевления щезло, а його місце зайняло немиле і важке почуття, що був нещирий. Нещирий?.. Ні! От хвиля минає, і йому знов так благо на серцю, що прощає всі провини і кільком товаришам із семої класи, яких не терпів цілим серцем, і ненависному Логарифмові... Всі дрібні журби його щоденні тепер іще меншають і майже щезають, розходяться, як отся мряка ранішня від променів сходячого сонця...

Під час служби божої Демидів читав "Апостола", аж серце його батька радувалося. Що за голос у Миколи! Люди на хори зглядалися, а навіть доньки священика, що* сиділи коло престола, звернули на нього увагу.

По богослужению запросив його священик до себе на вечір. Він був рад запросинам, бо завдяки Володкові прибрався, як панич, а завдяки Дубровському мав новий капелюх і направлені черевики,— значить, не було чого соромитись.

Але коли вечором Микола пішов до священика, де були гості, гаки чувся несміливим. На питання одної панни не знав, що відповісти, і тілько почервонівся. Панотець і лісничий розмовляли з ним довше і відтак між собою рішили, що він розумний хлопець. Се признала вкінці і найстарша донька священика, котра своєю прихильністю осмілила його так, що став виповідати свої думки ясно і щиро, а з того взялася зовсім не скучна розмова. За те Миколі та панна дуже вподобалася, а всі інші видались йому не дуже мудрими...

* * *

В перший день науки по великодню Володко Лужицький прийшов перший до класи, десь зараз по семій годині рано. Ходив задуманий та сумний по класі і тілько руками розводив. Сідав у лавку, споглядав хвилинку байдуже на книжку і знов ставав та ходив, як би не міг собі найти місця. Товариші, що стали сходитися до класи, замітили се і питалися, що йому, та він мовчав, як би води в рот набрав. Аж коли прийшов Демидів, Лужицький припав йому до грудей і став хлипати.

— Що тобі, Володку? — питався здивований Микола та завів приятеля в куток, щоби інші товариші не чули їх розмови.

— Зрадила мене! Зрадила! — нарікав бідний хлопець.

— Хто такий? Галя?

— Вона, вона! Щоб її...

— Як же зрадила?

Володко аж по хвилі відповів із очевидним пересердям у голосі:

— Я їй даю портрет, а вона мені: "Дякую вам,— каже,— гарненько. Се буде для мене гарна пам'ятка; а вас за те запрошую на своє весілля..." На весілля? Я не знав, що й сказати. Питаюся потім людей, а вона справді виходить заміж на зелені свята. Що мені робити? Та я радше в могилу піду, як на її весілля поїду...

— Володку, дай же спокій, не говори дурниць. Адже ти замолодий був для неї. Де ж їй схотілось би ждати щонайменше п'ять-шість літ?!

Приятель мовчав, опершись о стіну.

— Знаєш що, Миколо? — зірвався нараз.— Тепер я не буду ані вчитися, ані до школи ходити; стану волочитися по ночах, запиватися, все мені одно...

— Тю-тю на тебе! — налякався Микола.— От видумав спосіб життя! Та я тебе буду переслідувати, як агент, від поліції, і не допущу до сього.