Березневі вітри - Івченко Михайло

Але, ввійшовши до редактора, шпурляю йому рукописи своїх перекладів і задиркувато кидаю:

— Візьміть їх назад!

Редактор підводить на мене здивовано-гострий крізь пенсне погляд і незрозуміло питає:

— В чім справа, товаришу?

— Я більше не буду перекладати.

— Що за дурниці, товаришу? Адже ви більшу половину вже переклали?

— К чортам собачим! Щоб усяку французьку наволоч я перекладав! Хай він ще заробить!

Редактор зневажливо й глузливо оглядає мої куці обшарпані штанці й дивиться на мене насмішкувато й вичікуючи. Але я, вклонившись, мерщій виходжу.

Тільки вийшовши надвір, я спиняюсь і густо вбираю в себе повітря. В обличчя мені тепер б'є сонце. Купи снігу на моїх очах чорніють, кришаться й сунуть зеленавими грудками в руді струмки, що з пінявим гомоном ринуть униз. Поблизу в парку колисково шумить верхів'я дерев. За ними геть на дахах високого будинку повисли важкі біляві хмари, і небо без міри чисте й легке.

Я підсовую капелюха й неквапно йду вулицею, байдуже обминаючи потоки веселого, гомінкого сьогодні люду. Так я виходжу геть до Дніпра і спиняюсь на пригорку.

Крига вже зрушила і тепер довгими незграбними оберемками кружляє й суне геть униз. Навколо неї густою полохливою отарою вирують дрібніші крижини; вода біля них закручує, піниться й шумує. А геть далі, по той бік, синіють ліси, понадимавшись від пари.

І вітер зривається звідти й гострими віхтями стьобає мені в обличчя!

— Ну, так! Це промовляють до мене голоси давніх, давніх моїх пращурів, що вперше по весні виходять з печер, щоб напитись з струмка по-весняному свіжої, холодної води, і тепер, збившись у купу, перемовляються й сваряться.

І мені раптом стає лячно й нудно, і хочеться мерщій зщулитись і десь заховатись, але, здається, в усьому світі нема жодного затишного куточка. І я мерщій піднімаю комір свого пальта, й тікаю до міста, й знову безглуздо блукаю до самого обіду.

В обід я почуваю на собі пильний, ґлузливо-радісний погляд старого, але не показую, що його помічаю. Проте цей погляд чомусь гостро дратує мене, і я поспішаю дообідати й мерщій виходжу. Та на дверях мене доганяє той самий дражливий старечий погляд, і тихий смішок ніби стукає мені в вуха.

— Хі-хі-хі! Гріє сьогодні добре. Весна йде.

— Ну то й що? — питаю я насуплено.

— Хі-хі-хі! Нічого! Весна... Аж телята брикаються. Старий полохливо блимає очима й додає:

— Телята по весні взагалі брикаються.

— Що ж то значить?

— Просвіщаються... З розуму починають брикатись.

Я дивлюсь на нього суворо й гостро, а він, ніби не помічаючи мене, говорить далі:

— Ви от соромитесь хвоста телячого. А по-моєму, так усе має хвоста й брикається. їй-богу! Найкультурніші люди вміють по-телячому брикатись. їй-богу!

— Ну?

— Ну, й що ж! Брикаються... Скажемо, професор наш.

— Папаша! Не бузіть! Чуете?

— Навіщо, синок, ображатись? Не треба, синок! Однаково з цього не вискочиш!

— Справді, папаша?

— Справді, синок... Землі, браток, судилось звіряче життя... Скільки не танцюй. А ми себе рвемо... хочемо кудись у дух ускочити... І що ми дужче сіпаємось, то гостріш нас тягне звіряче життя... Розумієте, синок? Землі вмерти на цьому на звірячому... І сама себе людина знищить, по-звірячому...

Так непомітно ми підходимо до цвинтаря. Я спиняюсь і гостро дивлюся.

— Папаша! Ви в що-небудь вірите?

— Я, синок? А то що?

— Ну да. Ви в що-небудь вірите?

Старий збирається увесь у збрижі й хіхікає.

— Чи я вірю? А нащо мені віра?

— А як же без віри, папаша? Ну, хоч у що-небудь. Хоч у цього стовпа?

— Хі-хі-хі! Мені тепер тільки грітись на сонці. От і все.

— Ех, папаша! Комаха ви!

— Хі-хі-хі. Синок! Ми всі комахи...

І старий заходиться сміхом. Але цей сміх до нестями дратує мене. Я зриваю капелюха й, демонстративно вклонившись, тікаю від нього. А його тихий уїдливий сміх ще довго женеться за мною й виляскує мені в ухах.

Значить, усьому тепер кінець, от і все. І нема про що розводити.

Професор крадькома заходить до мене в кімнату й дико позирає всюди, немов чогось шукаючи.

— Що ви?

Професор нерішуче мнеться й нарешті підходить до мене й боязко говорить:

— Знаєш, Оксюшо, я хочу помінятися з тобою одежею.

— Як помінятись?

— А так: я тобі дам свою, а в тебе візьму твою.

— Нащо ж вона вам?

— Я йду звідси!

— Як йду?

— А так — іду назовсім!

— Так вона вам не прийдеться.

Але професор задиркувато сміється й тішить мене:

— То нічого! То ще краще!

І ми починаємо справді передягатись. Пригнавши, як там вийшло, ми йдемо до свічада й, поглянувши, починаємо обоє голосно реготатись. Професор б'є мене по плечі й, широко, по-босяцькому закидаючи, звертається до мене:

— Значить, геть культуру, Оксюшо!

— К чортам собачим, професоре!

Але професор на мить спиняється й, одійшовши осторонь, зацікавлено й гостро оглядає мене.

— Ти, Оксюшо, тепер хоч куди! "Как денді лондонскій одєт". їй-богу, тобі тепер тільки за дівчатами... Ну, а мені як, личить?

Я уважно оглядаю його з усіх боків і потім з певністю додаю:

— Нічого, знаєте. Я думаю, притешеться, так добре буде.

— їй-богу?

— Справді!

— От і здорово.

Професор жвавим молодецьким рухом скидає мого капелюха й махає ним у повітрі. По тому підходить до люстра й приміряє його знову.

— Чорт його знає! Ковбойський капелюх — ніяк не доберу. Та, мабуть, це буде стильно. Ну, гаразд.

Він раптом повертається від люстра й біжить до кабінету.. Звідти виносить стару брезентову валізку, потерту й брудну, схожу швидше на кропив'яний мішок. Я дивлюсь на нього здивовано й тривожно питаю:

— Хіба вже й пора?

— Аякже! В мене вже готово.

— А як же ж мені, професоре?

Професор лукаво посміхається й кидає весело:

— Ну, що ж! Залишайся тут, тобі все тут берегти.

— Хе! Берегти!

Я почуваю, як щось мене давить кліщами, але професор бере за руку й зриває з задуми.

— Ти, Оксюшо, мене трішки проведеш? Я швидко повертаюсь до нього й кажу:

— Ал-ло!

— Алло! Алло!

І ми, приспівуючи: "Алло! Алло!" — виходимо з приміщення.

В місті вже темно й по-весняному туманно. В тінях ліхтарів ми пробиваємось глухими вулицями й прямуємо до пристані. На міськім годиннику показує чверть на восьму, професор уважно дивиться й киває впевнено головою.

— Значить, устигнемо. Це востаннє я дивлюся на годинника. А там далі ні чорта цього не потрібно. Розумієш, Ок-сюшо?

Я тихо посміхаюсь і нічого не відповідаю.

На Дніпрі, справді, як ми вже підходили, вирвався гудок пароплава й прокричав у повітрі. Професор мерщій рвонувся й засіпався, ніби спійманий у тенета заєць. По тому підсунув капелюха й похапцем подав мені руку:

— Ну, Оксюшо, бажаю тобі тисячу поем і стількох же успіхів.

— От, ще що скажете! А куди ж ви?

— Фю-і-ть! — І професор по-молодецькому махнув кудись невиразно рукою й весело засміявся.

— Треба, знаєш, озвіритись, омолодитись звірем,— пошепки каже він і рветься тікати.

Я гаряче тисну йому руку й кидаю навздогін:

— Професоре! Милий джентльмене! Благословляю! їй-богу, благословляю!

Але професор лунко гупає моїми важкими "американами" й тікає до пристані.

Я хвилину дивлюсь йому вслід. По тому вибираюсь під гору й, сівши на кам'яну приступку, дивлюсь на річку.

Там у сутінях і збрижах білих полотен якась довга й темна купа чмихає й бовтається. Вода з-під неї вибігає й срібним шумом грає в світлі ліхтаря.

І ось кричить утретє гудок, унизу під пароплавом тепер густіш зачмихало й зашумувало, чорна смуга диму важким хвостом сідає на берегові будівлі,— і пароплав поволі відходить.

Я все ще сиджу, почуваючи, як важко мені звестись. На річці покручами грає вода, а з того берега, з великих озер зривається і студить мені одвічний густокровий шелест, напоєний паруванням землі.

Я мимоволі тепер вслухаюсь у нього й чую шумовиння земляних соків.

І мені стає морозяно й лячно.

Я важко піднімаю обличчя й дивлюсь у тьмяність ночі, по той бік річки, звідки шумовинним полум'ям б'ють і валують нестримні потоки вітрів.

Тоді губи мені самі шепочуть:

— Лихо! Це ж голосить він про глибоку порожнечу й нудоту світову.

Я насуваю мерщій капелюха й тікаю до міста.

[1928]