Березневі вітри - Івченко Михайло

За чаєм розмова якось сама собою пішла на жарти й легковажну пустотливість.

— Ну, ну, побачимо, яку ти Америку в нас збудуєш.

— Ну, Америку не Америку, а електричну станцію вже будуємо.

— Справді? Це дуже цікаво!

— Ну, звичайно, коли б захотіла, то могла б і подивитись.

— Справді? Так-таки й подивитись?

— А звичайно! Там зараз дуже цікаво.

По обличчі професорші раптом пробігло лукаве полум'я, в сіро-прозорих очах зайнявся вогник завзяття:

— Гаразд! Я згодна. Тільки з однією умовою.

— Що саме?

Професорша раптом примружила око й задиркувато крізь сміх кинула:

— Я згодна тільки автомобілем. Треба ж американізм довести до кінця.

Інженер холодно й гостро зміряв усю її важкими очима і, ніби щось вивірюючи, застукав пальцями по столу. По тому на обличчі йому пройшла якась хмарна посмішка, і він сказав:

— Гаразд. Цю умову я приймаю. Але щоб довести американізм до кінця, я ставлю й свої. Згода?

— А що саме?

— Я це скажу тільки в автомобілі.

— Е, ні, ні. Я так не згодна. Ти мусиш сказати зараз!

Та інженер тільки затьмарено посміхнувся, а професорша вся густо зашарілась, і очі їй полохливо й винувато замигали.

На якийсь час обоє затихли. Інженер Хикавка тільки стукав пальцями по столу й запитливо дивився. І я почував, як вона неспокійно заметушилась.

— Скажи, що ти робиш вечорами? — раптом поспитав Хикавка.

Професорша запитливо поглянула на нього й спроквола відповіла:

— А так, нічого. Сиджу більше дома.

— Як? І ніде не буваєш?

— А звичайно, ні. Толь-Паль сидить десь у себе у ВУЗах або дома працює. А мені самій ніяково.

Інженер докірливо посміхнувся.

— Ну, це нікуди не годиться. В такім разі, дозволь, Іннусь, з першою ж нагодою тебе закликати. Ну хоча б на цю п'ятницю. Згода?

— Дуже вдячна.

— Мені прикро, що раніш не прийшло цього в голову. Але ти ж знаєш, скільки тепер мороки з будівлею?

— А шкода, дуже шкода. Родичам не годиться так робити.

Я геть зашарівся, мабуть, більше за професоршу, від невиразного чуття, вчуваючи в усьому цьому якусь химерну пастку на професорський родинний добробут, і в мені спалахнуло дивне чуття і ніжності до професорші, і люті до інженера, і якоїсь плутаної образи за моральну чистоту.

Втім, я збирався вже виходити, коли раптом прийшов професор і остаточно збентежив і спантеличив мене. Сьогодні він був відмінно жвавий і зразу ж з якоюсь підвищеною приязню накинувся на інженера.

— Ах, Іван Кирилович! Дуже приємно. Що ж це ви так довго не заглядали до нас?

— Та хто його знає. Страшенно якось ніколи.

— Все будуєте? Американізм? Фордизм?

— А ви все поезію розвиваєте? Поетів плодите?

— Ну, що ж! Треба культуру розвивати. Інженер Хикавка зневажливо знизав плечима.

— Яка ж тут культура,— не розумію! В отого індуса, що Держить пальця на пупі, їй-богу, більше культури.

Професор, певне, образився.

— Ну, слухайте, ви це серйозно? От чудна людина! А як ви того всього набудуєте, хто ж його споживатиме? Репаний міщанин з базару? В цім ваша культура? Та, зрештою, як ви й будуватимете, коли не буде культурних людей?

Але тут раптом устряла професорша й розняла їхню спі-рку.

— Ну, буде, буде. Старе вже й нецікаве.

Вона хутко підійшла до рояля й почала щось грати. Чоловіки ще перекинулись кількома фразами, а потім сіли й стали мовчки слухати.

Трохи пізніш інженер Хикавка раптом глянув на годинника й заметушився, збираючись іти.

У коридорі він похмуро потяг востаннє цигарку, потім повагом одяг пальто, узяв стека й став прощатись з господарями. А я мерщій пішов до себе.

Весна з кожним днем буяніє й рветься до мене у вікна. Хвилі вітру вриваються у відчинену кватирку, зачіпають мені чуба й грають на нім, як на дзвінкій кобзі.

Я, стиха облеліяний цими поривними пестощами, на який час кидаю роботу і, заплющивши очі, прислухаюсь. Скільки туги, скільки нестримно-шаленої, безглуздо-метушливої нудьги світу вчувається в тих весняних поривах!

Мені стає лячно й неприємно,— ніби хто обсипав морозом.

Життя! Яка це страшна й безглузда річ! Але хто закрутив його й пустив дзигою? Куди воно йде й для чого? До якої мети? Хто й коли може сказати про це?

Я з люттю тягну себе за чуба й почуваю, як до нестями болить мені голова.

Тоді шпурляю свій переклад у куток і виходжу. Пробираюсь у кінець міста в якийсь зачинений, забитий парк. Всюди ще зеленіють крихкі тальники, але земля яскраво чорніє й пахне ріллею. І цілий день б'є мені в обличчя вітер, шпигає колючими голками, і я вертаюсь до міста й несамовито метушусь з якимись порваними, хаотичними думками.

— Про що він шелестить?

Мені хочеться розірвати собі груди, розпорошитись і розлетітись порохом у вітрі! Додому сьогодні вертаюсь зовсім пізно і, роздягтись, зразу ж падаю в ліжко.

З приміщення професорового долітає до мене якийсь роздратований, але глухий говір, та я не хочу вслухатись, повертаюсь до стіни й хочу присилувати себе до сну.

Я не знаю, скільки я спав, але крізь сон раптом чую гострий розпачливий крик, що ріже мене просто в серце. Я протираю очі й прислухаюсь, але крик, на мить обірвавшись, знову ще дужче й гостріш. Моторошний холод геть знепритомлює мене, але я силуюсь опанувати це чуття й мерщій схоплююсь з ліжка, прислухаючись, звідки йдуть ці звуки.

Тепер виразно їх чутно на приміщенні професора. Я мерщій накидаю на себе одежу й біжу в коридор. Там, ще вагаючись, я стою якусь хвилину, тоді, зважившись, рішуче відчиняю двері й заходжу.

І в ту ж мить у вітальню вискакує дружина професорова. Волосся її збито кошлами, легенький капот розхристаний, і крізь мережку на сорочці видно рожеві груди. Вона дивиться непорушно-великими зляканими очима.

— Ради Бога, сюди! Швидше! Швидше! Вона бере мене за руку й тягне в кабінет.

— Швидше, швидше! Він ще теплий... Я вриваюсь до кабінету й застигаю.

Просто перед мене стоїть професор, але він на диво страшно високий і незграбно витягся. Я здивовано придивляюсь і помічаю, що ноги професорові чомусь бовтаються в повітрі, не досягаючи підлоги.

Підстрижені вуса йому покололись зморшками й ворушаться, як у кота. І тільки поглянувши вгору, бачу рівну мотузку вдвоє, причеплену до стелі на гака.

І раптом тіло моє проймає дріж, в обличчя гостро сіпає, й зуби починають цокотіти. Я почуваю — ще мить, і я закричу несамовито й дико.

Але до мене підбігає професорова дружина й починає тормосити й шарпати за руку.

— Чого ж ви стоїте? Чуєте? Та робіть же що-небудь! Я повертаюсь до неї й дивлюся дико й отетеріло.

— Чого стоїте? Робіть щось!

Тоді я, ніби очманівши, кидаюсь до професора. Від мого дотику тіло його заколихалось, і з горла вирвались якісь глухі хрипи.

— Стільця!

Дружина професорова кидається й мерщій подає стільця. Я стаю і вмить блискавкою згадую, що в кишені в мене є ніж. Я розкриваю його й тремтячими руками розрізую мотузку. Не знаю, скільки я порався, але напевне це було без кінця Довго, поки остання вервечка тріснула й тіло професорове на моїх руках зсунулось на підлогу.

Я скочив до нього й розкрутив з шиї мотузку. Попліч мене на колінах стояла дружина. Вона мерщій розірвала сорочку й притиснула рукою до його грудей.

— Ще б'ється?

Вона, ніби вжалена, стенулась, швидко забігала рукою по грудях професора, а потім припала вухом до нього й так застигла. Але з грудей професора виривались тільки хрипи.

— Води йому, мерщій! — сказав я і кинувся в другу кімнату.

Дружина взяла в мене шклянку, хлюпаючи, піднесла до губ професорові. Кілька ковтків якось трапило до рота. По тілу професора пробігла гостра судорожна хвиля, він якось витяг-ся й заспокоєно розкинув руки. І в ту ж мить густий струмінь повітря ніби ввірвався йому в груди й заходив рівним спокійним диханням.

— Слава Богу! Здається, одходить! Господи! Господи! Тепер професорша полегшено зітхнула й заплакала. Але,

вся в рясних сльозах, вона тепер певніш взялася ходити біля професора. Принесла йому вина, розтерла груди й шию горілкою. І нарешті, ми на превелику силу підняли й поклали професора на канапу. Він розплющив на мить очі, незрозуміло глянув на нас і зразу ж заплющив їх. Але дихав глибоко й рівно, як після тяжкої втоми.

— Ну, тепер все гаразд! — сказала професорша, і ми обоє навшпиньки вийшли з кімнати.

— Дуже вам дякую! Ви так відважно мені допомагали. Я не знаю, як і дякувати!—додала вона крізь сльози і, взявши мене за руку, гаряче стиснула.

Я засмучено посміхнувся й повернувся виходити. Вже біля дверей професорша спинила мене й благально прошепотіла:

— І ще прошу вас нікому про це не розповідати. Анатолій Павлович просто хвора людина, і з ним стався звичайний припадок. Це з ним трапляється часто, але цього разу я недогледіла.

Я знизав плечима, пообіцяв мовчати й вийшов. В себе в кімнаті я зразу ж упав на стільця й, припавши головою до спинки, важко й приголомшено застиг. Не знаю, як швидко по тому крізь двері з балкону вдарило просто в обличчя сонце, розсипалось промінням по кімнаті, геть забризкало мене, і я здивувався, що тільки тепер помітив його. День почався безконечно давно. І все ж сидів непорушно, мов прикутий до столу.

Ну, здається, все вгамувалось, і життя в нас пішло звичайним налагодженим порядком.

Професор мій по-старому ходив собі на лекції, дружина його господарювала, кудись виходила, знову поверталась. А втім, професора ніби придавив хто залізною лапою, так-бо він осунувся зразу ж на кілька років. Очі йому дивилися злякано, застигнувши на чімсь прикрім і незрозумілім. Та й професорша позирала якось притишено-лукаво.

Але чому тепер так унадився інженер з електротресту ? Останні дні я ні разу не заходив до них, але майже щовечора чув його густий, дерев'яний, тріскучий гомін і дражливо-дзвінкий голос професорші. Сам професор повертався тепер пізно й ніколи не зустрічався з інженером. А тим часом спірки в професора з дружиною ставали щоразу гостріші.

Я чув, як він, сердега, виправдувався, але це тільки більш дратувало дружину.

— Ти? Ти нікчема! Ти ніщо! Ти що, хотів мене взяти тим, що спокушався на самогубство?

— Інночко! Але так же не можна!

— Що не можна? Та як ти міг на це зважитись?!

— Ну, хіба ж то у людській волі?

— У волі, у волі! Ти ганчірка, а не людина! Але який мені, зрештою, з того клопіт!

Зі мною професор поводиться тепер якось дивно, вітається й дивиться на мене завжди ніби зненацька, глибоко провинним поглядом, і мені його без міри шкода.

І ось раптом усе дійшло свого кінця.