Ріпник - Франко Іван

Скоро назбиралося 50 ринських, він зараз узяв їх, ще й касієр нарадив йому післати гроші поштовим переказом і не до жида, а на руки нотарія, у котрого робили контракт.

Іван був задоволений з себе і з касієра, був майже певний, що все піде йому добре. Адже ще тільки пущення, а він уже сплатив четверту часть ціни!

Він жив тепер думками виключно в своїм селі. Чи то крутячи корбою, чи копаючи землю в глибокій ямі або в темній штольні, він у думці купався в яснім сонячнім світлі, орав, косив, звозив снопи, молотив на тоці, чув себе господарем. Бориславське життя,— се було щось мов темні сіни, з котрих ось-ось вийдеться на широке ясне подвір’я, де зеленіє пахуча мурава, цвітуть яблінки, фівкають гусята і блеють ягнята.

ХІІ

На першім тижні великого посту приїхав до Борислава Фрузин батько. Він довідався, де працює Іван, і пішов до нього.

— Іване, де є моя донька? — з такими словами він обернувся до нього. Він дуже подався від того часу, як Іван бачив його, змарнів, посивів. Іванові зробилося дуже жаль старого.

— Не знаю,— відповів він.

— Не знаєш? Мусиш знати. Ти підмовив її, щоб пішла за тобою до Борислава, ти мусиш знати, де вона є.

— Поки була в Бориславі, то я й знав, а відколи пішла, то не знаю.

— Куди пішла?

— Не знаю, куди пішла. Я гадав, що пішла до вас.

А може, де стала на службу?

— Ніде не стала. Я вже розпитував. Жандарі шукали, таліграфували і до Стрия, і до Станіславова. У Дрогобичі я давав витрублювати. Ніде нема її. Тепер приходжу до тебе: віддай мені мою дитину.

— Я її не сховав,— відповів спокійно Іван.

— Не сховав, але поховав,— грізно крикнув батько. — Ти вбив її. Вона, кажуть, була при надії від тебе. Ти хотів її позбутися. Ти вбив її!

— Бог мені свідок, що ні,— мовив Іван і поблід, як стіна.

— Хоч ти й стома чортами свідчися, то я тобі не повірю.

— Га, то робіть, що хочете. Хоч мене й вішайте, а я вам усе одно скажу: не знаю, де вона поділася.

Старий помалу зм’як, почав плакати і торгати на собі волосся. Посходилися ріпники, касієри, почали вговорювати його.

Йому оповідали про той вечір у Кирницького, коли то остатній раз бачили Фрузю, про її розмову з Іваном, про те, як вона просто з шинку пішла кудись і як Іван довго ще, до самої півночі, сидів у шинку. Касієр хвалив Івана, як порядного робітника, що не п’є, не гайнує, і старий вкінці сам не знав, що має думати. Він у Дрогобичі домагався у жандарів, щоб зараз арештували Івана, але тепер почав міркувати інакше. Не штука арештувати парубка, але чи то буде по правді? Ану ж Фрузя, розсерджена, справді пішла десь у гори, стала на службу, не дає про себе чутки навмисно, бо встидається? Все се може бути, і самі жандарі говорили йому, щоб не тратив надії. Кидати на когось підозріння за вбійство — то не жарт. Інша річ, коли би знайшовся який найменший слід, що Фрузю справді вбито. Але такого сліду досі не було.

З тим Фрузин батько і поїхав додому, здаючи цілу справу на бога.

XIII

Минули великодні свята. Потепліло. На долах цвіла, і пахла, і пишалася весна, хоча з Ділу* ще подихало холодом. Борислав виглядав як одна бездонна баюра розмоклої глини, розталабованого болота, змішаного з ропою, як озеро бруду і смроду серед зеленого Підгір’я.

Була субота. Сонце сміялося серед чистого, безхмарого неба. По сухій, безлюдній толоці, що між Бориславом і Котівською Банею, ходили стежкою два касієри в шабасових бекешах і куницевих штрамеле на головах і балакали по-жидівськи.

— Клопіт маю, Мендель, такий клопіт, що аж мозок сохне в голові,— мовив один касієр.

— Із-за того гоя, що впав у яму?

— І се також. Дідько його поніс п’яного до кошари! Дідько йому велів сідати над ямою! І дідько його пхнув досередини!

— Була комісія?

— Була.

— Ну, і що ж?

— Назначили мені 20 раниш кари.

— За що, Хаїм, за що?

— За неосторожність. Я неосторожний! Я не допильнував гоя ! Чи чував ти таке? Я мав пильнувати його, як малу дитину. Та ще щастя, що так сталося. Щастя, що інші тої присвідчили, що він сам поліз до. ями і сам упав. Якби не було свідків, готов би був ад’юнкт сказати, що то хтось навмисно кинув його до ями.

— Острий ад’юнкт?

— Там такий пурец острий, що крий боже! Вже мав охоту замикати яму і арештувати когось.

— Се той новий пурец?

— Новий. Я вже тремтів, Мендель, так тремтів! І богу молився, щоб відвернув від мене напасть!

— Ох-ох! Бог ласкав, Хаїм! За що мав би наводити таку напасть на невинного чоловіка?

— Ох, не кажи так, Мендель! Бога не зміркуєш. А за що наслав на мене таку шкоду? Ти чув? У мене в магазині — адже се 50 раниш щонайменше! А хто винен? Не знати. А хто мусить заплатити? Хаїм!

— Ні, я не чув нічого. Що сталося?

— А фрас на його бебехи, мойого балабусти! Купив дві нові линви і передав мені до магазину разом з іншими річами. Ну, я поклав їх на місце. І чорт його бачив, що там, на тій самій полиці, стояла бутля з вітріолем. Знаєш, він до дестилярні потребує вітріолю... То більшу часть із бутлі дав там, а решта була в магазині. Небагато його було, може, дві кватирки, а може, й то ні. Стоїть собі бутля, заткана скляною затичкою,— дідько її бачив. Колись-то треба було линви до ями. Я йду до магазину, беру линву з полиці і, якось не довидівши, зачепив рукавом ту бутлю. Вона й перевернулася. Ой, як я перелякався! Хопив бутлю голою рукою — ади, два пальці попік! Але поки я поставив її, затичка відскочила і дрібка того дідьчого квасу, може, дві-три краплини, бризнула на линву. Підняв я затичку, заткав бутлю і поставив у куті. Тут мене пальці печуть, мов огонь. Я зараз обложив їх мокрою глиною, завинув хусткою. Виношу линву надвір, дивлюся, а в тім місці, де бризнув квас, мою линву мов ножем перекроїв. Таки в пальцях мені цілий звій розламався на два кусні.

— Ай-ай! — скрикнув Мендель.

— Щоби я так жив! Уже нікому й не кажу нічого. Прийдеться самому заплатити за линву, та й по всьому.

Мендель цмокав і охав, показуючи Хаїмові своє співчуття. Коли зайшли до Борислава, він умисне пішов з Хаїмом до магазина, щоб оглянути перепалену вітріолем линву. Він довго придивлявся їй, цмокав і крутив головою, а коли Хаїм десь відвернувся, він у маленьку фляшечку взяв собі з бутлі пару крапель вітріолю — небагато, от так з наперсток. Хаїм не бачив сього. Вони вийшли з магазина. Хаїм замкнув двері на колодку, і оба приятелі, побажавши собі щасливого шабасу, розійшлися.

XIV

Минуло ще пару місяців. На світі довкола Борислава вже почалися жнива. Стояла літня спека. Іван жив весь час мов у гарячці. З кождим днем йому робилося тяжче в Бориславі. Земля горіла під ним. Його душило щось, перло, гнало геть із Борислава. Він ні про що не думав, тільки про те, щоб якнайшвидше вирватися відтам. Думка, що йому треба ще працювати в ямах до осені або й до зими, щоб виплатити жидові всі гроші, наповняла його якимсь диким страхом. "Ні, я не витримаю!" — повторяв він не раз і числив дні і години. У нього було вже зложених нових двісті ринських; вони лежали у касієра, і він думав на Іллі взяти їх і навідатися "додому" та віддати їх жидові. Але чим ближче було до Іллі, тим частіше він зупинявся на іншій думці, хапався за неї, мов потопаючий за колоду. "Сто ринських уже заплачено,— думав він. — Двісті заплачу тепер — і покину Борислав. Піду і не вернуся більше сюди. Четверту сотку на сплату жидові як-небудь зароблю або визичу, а тут не буду довше!" Ся думка, зразу далека мрія, приймала в його душі чимраз виразніші форми. Він закидав на різні боки: "Оженюся. Вже аби з якою бідною, то сотку віна буде мати. А може, ще й грунту дещо дістану". Іншим разом він думав купити пару коней і пуститися на фірманку, або наймитися в дворі, або йти до камерального лісу рубати дерево. Де-будь і як-будь, аби тільки заробити гроші, сплатити решту жидові і стати господарем — хоч бідним, хоч остатнім, а все-таки своїм господарем, у своїй хаті, на своїй п’яді землі! Іван нікому не звірювався зі своїми думками. Тільки за тиждень перед Іллею він вечором мовив касієрові:

— Слухайте, Мендель, будете могли мені за тиждень виплатити всі мої гроші?

— Чому ні? — мовив Мендель. — А що, хочете вислати?

— Ні, хочу на Іллі піти сам.

— Чого вам ходити самому? Можна вислати.

— Якось тягне побачити своє село. Не знаю, може й зовсім лишуся там.

— Як-то, хочете покинути нас?

— Хотів би, та не знаю... Якби там де трафився який заробок, щоби сплатити тамтому жидові...

— Ну, як собі знаєте,— мовив Мендель, перериваючи сю розмову. — Я вам гроші виплачу в п’ятницю. Коли вашого Іллі?

— В неділю.

— Ну, то й добре. В суботу можете собі йти по роботі.

На тім і стало. Більше розмови між Іваном і Мендлем про сю справу не було.

XV

В п’ятницю вечором Іван мав робити нічну шахту. Се мала бути його остатня гостина під землею, в царстві замороки. У нього було легко, радісно на душі, але один несподіваний випадок мусив попсувати його радість.

Він власне йшов до кошари, випивши кватирку горілки і закусуючи булкою, коли до нього наблизилася баба Орина, та сама, що колись перша принесла йому відомість про те, що нема Фрузі. Вона йшла якось немов скрадаючися, а коли Іван не пізнав її, вона ззаду простягла свою суху, чорну руку і вхопила його за плече.

— Агій, а то що! — стрепенувся Іван, що йшов у задумі і тепер прокинувся з неї, мов зо сну. Озирнувшися, він побачив проти себе страшне, жовте, поморщене бабине лице, що якось холодно всміхалося до нього, широко розтягнувши сині уста і вишкіривши беззубі ясна. Іван перехрестився. Його перша, мимовільна думка була: "Се смерть заглядає мені в очі". І його проняла холодна забобонна тривога.

— О, ти хрестишся! — обрушилася баба, і з її лиця щез усміх, а натомість на ньому завис якийсь понурий, гнівний вираз. — Що ж то, я мара яка, чи що? Нехрещена душа, чи що? Ну, дивіться на него! Хреститься, мов від злого! Немов ніколи й не бачив мене!

Іван пізнав бабу і почав перепрошати її.

— Та, вибачайте, бабо! Я не пізнав вас. Іду такий задуманий, а тут ви нараз... Та й аби-сте хоч слово сказали...

— Ага! А видиш! А щоб самому на бабу оком скинути, та вклонитися, та бабі порцію горівки купити,— де тобі! Най баба здихає, як сама не має за що купити собі.

— Ну-ну, та ще не здихаєте! — всміхнувшися, мовив Іван. — Ну, але ви, здається, мали якесь діло до мене?

— Та маю, небоже, маю! Та й не діло, а так...