Подорож ученого доктора Леонардо - Йогансен Майк

С. П., що доктор Леонардо вважав за марку терофазеритової фірми, виявилося б, були просто візитова картка і значили вони — Микола Семенович Половинка, а не Московська Сільська Промисло-вість, яка, відома річ, терофазериту не виробляє, а виробляє інші речі селянського вжитку, як-от праліне, зефір, мікадо, крем-мокка і інше.

Так само доктор Леонардо не звернув достатньої уваги на кала-нчу, з верху якої невсипущий пожарний оглядає Слобожанську Швайцарію саме в ті дні і години, коли він не спить під грушею. Проминув він і невеличку камінну будову, що містить у собі електро-станцію, а ще раніше, в Замості, не побачив повороту на Ззідьки.

Щоб бути справедливим, треба сказати, що доктор Леонардо, піддержуючи на дамбі однією рукою Альчесту, а другою рукою по-ртманто, указав їй на одинокий димар ліворуч десь за Мжею.* Але й тут доктор Леонардо, занадто стурбований цілістю двох об’єктів, під-держуваних його правицею і лівицею, не встиг визначити точно, що то був за димар.

— Тут, мабуть, цегельня, о Альчесто, — сказав він, — де вироб-ляють цеглу, з якої околишні селяни не будують своїх домів. Та й що інше може бути в такій містині! Може, якийся химерний фантаст ска-зав би, що це паперовий млин!

— Ні, це не те, — обізвалася б вигадана моєю фантазією баба, коли б вона випадково опинилася б коло підводи. — Це не млин. Це в нас, бачите, бамажна хвабрика!"

Але в цей момент підвода перегнала б бабу, зап’явши її завісою куряви, і Альчеста так і не почула б слів цього нереального персона-жу.

II

Отож доктор Леонардо і донна Альчеста ще не сіли в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію, а, навпаки, допіру в’їхали в місто Зміїв, і перед їхніми очима промайнули інваліди, що торгують хлібом. У Змійові хлібом торгують перекупки та інваліди, і до цього затишного місця не доходить і поговір про те, що в Слобо-жанській Столиці* хлібом торгують виключно греки по формулі: що ріг, то грек, що грек, то хліб. Так само не чували в Змійові й про вій-ну, що її воюють харківські греки з церобкоопом. Кожного місяця благородні елліни відступають церобкоопові ріг за рогом, подаючися на околиці скитського міста.

На базарі Леонардо і Альчеста спостерегли низку яток просто під небом, що нагадали їм життя рідної Італії, наполітанські житла і сонячне калабрійське вино.

Бо на ятках стояли безкраїми рядами пляшки, пляшки повні й пляшки порожні, а коло них мостився народ, закушуючи хлібом.

— Це не вино, — сказав доктор Леонардо, — це навіть не "хліб-не вино", як на Україні називають картопляний спирт, розведений нa шістдесят процентів водою. Це той питомий напій, що його дійсно роблять з хліба на Україні, а в Росії роблять з клюкви, бо там клюква заміняє людям хліб.

Це "куасс" (kwass)!

— Я хочу попробувати цей "куасс", — сказала Альчеста. "Люба моя", — почав був Леонардо, але доктор Леонардо, хоч і подорожу-вавши довгі роки з Альчестою, ще не мав щастя любити її остаточно і повно, а тому він допоміг Альчесті зійти з приступців лінійки і підвів її до ятки.

Елеґантною ручкою, затягнутою в лайкову рукавичку, Альчеста взяла шклянку, але негайно поставила її назад.

— Ти могла б сміливо пити, о Альчесто, — сказав Леонардо. — Сифіліс найбільше поширений у селах над річкою Уди, селах велико-руських, де немає ні одного, хто не був би хворий. Ці старовинні осе-лі, старіші від усіх українських осадів, були основою для військових селищ державного експериментатора Аракчеєва. Він не мав повного успіху в своїх експериментах і виплекав у селищах тільки один бік військової доблести, а саме венеричні хвороби.

Але Зміїв — це відносно недавня колонія західніх українців, і тут сифілісу немає. Отже, ти могла б сміливо пити з цієї шклянки, о Альчесто!

— Бач яка, щоб її правці взяли! — сказала перекупка услід Аль-честі, що, мов злякана пташина, пурхнула назад до підводи.

— Чи вас везти до Провалля? — запитав візник, мужчина на ви-гляд Ахіллес, а на прізвище Черепаха.

— Дорогий Черепахо, — одповів доктор, одсуваючи портманто. — Я хотів би, щоб ви повезли нас на Бахтин. І це не тому, що Про-валля, від якого Зміїв дістав своє леґендарне прозвисько, було б неці-каве для нас, бо великий і грізний мусив бути той Змій, що провалив землю і перший з сухих житніх полів глянув на вогку розкіш плавень, плес, заток і колін синього Дінця, а тому, що ми мусимо їхати човном від Бахтина, більше того, ми мусили їхати човном уже в початкові першого розділу цієї книги і в початку другого розділу цієї ж таки книги. Закони фабули, милий Черепахо, непорушні й непохитні, як фізичні закони, що ви знаєте добре й самі. Згадайте, як ви, розпові-даючи про спійману вами на доріжку щуку, казали своїм приятелям і іншому козацтву, що щука була не більша й не менша, як вісім фунтів завважки, а вже потім додавали, що щука тая перебила хвостом пово-док і зірвалася, навіть не дійшовши до корми вашого дощаного човна. Отже, я мушу просити вас, друже Черепахо, скоряючися фабульним законам, везти нас на Бахтин.

III

— Володько, — сказав селянин Черепаха, звертаючися до свого коня, масти гнідої, — Володько, хіба вони понімають! Він заплатив мені рубля, щоб я їх віз у Бахтин, і я везу…

— Володько! — сказав ще раз селянин Черепаха, поточився і впав коло возу на шлях. Альчеста зойкнула і затулила обличчя лайко-вими рукавичками. Але Черепаха уже звівся на ноги, вибрався на лі-нійку і хльоснув по коневі.

— Він, мабуть, пив багато куасс, — сказала Альчеста.

Та Черепаха не погодився б із тим, коли б він чув ці слова. Він випив просто свою ранішню порцію, потішаючи себе, як і кожного дня, тим, що його скривдила баба-перекупка. Він згадував цей факт кожного разу вранці, коли особливо гостро відчувалася потреба ви-пити, згадував мовчки й про себе.

А випивши, він починав про цей факт розповідати і завжди в тій короткій формі, в якій він звернувся до свого коня Володьки.

Увечері він вертався назад до Змійова і, вкрай роз’ятрений уже своїми власними промовами, випивав знову.

Другого ранку йому сильно кортіло випити, і він знову згадував про факт.

Так минало життя селянина Черепахи і його коня Володьки.

IV

Коли подорожній сідав у човна на Бахтині, то перед його очима розгорнулася така картина. Ліворуч поблизу берега селянин Черепаха ховав у кишеню паперового карбованця і, очевидно, лагодився їхати випивати, тільки-но востаннє повторивши свою коротку промову. Праворуч у човні вже сиділа Альчеста, поклавши ніжки на купу йору, вкинутого в човен, щоб не було мокро. Просто за спиною подорож-нього, доктора Леонардо, скажімо, розлігся перший краєвид.

— Те, що ти бачиш перед собою, о Альчесто, — сказав подоро-жній, — виключаючи звідси фігуру добре збудованого і добре одяг-неного чоловіка, доктора Леонардо, що, втім, зараз розбереться і зо-станеться в самих трусах, те, що ти бачиш перед собою, виключивши цю фігуру, це ще не є Слобожанська Швайцарія. Це, я сказав би рад-ше, Слобожанські Прерії, по яких, як ти можеш бачити в бінокля, па-суться не бізони, а довгорогі корови й бики сірої масти, сумирні й флегматичні онуки степового тура, що так безрезультатно носив на своїх рогах князя Мономаха.* Вони скорилися людям, і їх привчили, принаймні в коров’ячій їхній частині, давати людям молоко, лише зрідка перекидаючи дійницю.

Навпаки, того птаха, що, як ти бачиш, ніби спинився над бором у долині, люди ще не привчили класти яйця і жити на дворі. Це сте-повий орел…

— Це орел! — скрикнула Альчеста, хапаючи бінокля. — Я ду-мала, це ворона. Невже ж тут ще є орли!

— Це степовий орел, — сказав доктор Леонардо. — В бінокль тобі видко його тупі, незагострені крила. Один такий орел сидів тут, у зміївськім лісництві, років двоє тому, поки його не перевезли в Сло-божанську Столицю. Я дізнався про це з еспанських газет.

Тепер подивися на цей широкий поділ, на ці сотні озір, колін і заток. Ліворуч ти бачиш піскову дюну і на ній бір. Праворуч од нас — Бахтин, а далі почнуться гори. Колись увесь цей поділ був одна широчезна синя ріка, і це було не за царя Томка, коли була земля тон-ка, а значно пізніше, приміром, за князя Мономаха.

Навіть доплив допливу допливу цієї ріки, славнозвісна річка Лопань, колись була чималою рікою. Журавлівський крамар Нечипір Убийбатько міг би розповісти тобі про те, як у Лопані за його пам’яті ловили аршинних коропів і навіть точно показати довжину такого ко-ропа на своїм прилавкові. І в не таку сиву давнину, значно ближче до наших часів, коло молдавського млина утопився не зовсім тверезий візник.

Взагалі глибінь вод у всім Союзі колись була куди більша й страшніша. Є таке місто Ряжськ десь у Тамбовській губерні, і перед вокзалом там є й досі чимала калюжа. Але коли мій батько був ще студентом і віддавався всією душею своєю вивченню римського пра-ва, в тій самій калюжі перед вокзалом, випадково туди забрівши, уто-пився дорослий нормального розміру кінь.

V

— Епіорніс, у яйцях якого і досі чорні тубільці носять воду, як у цебрах, зник, і ми вже ніколи-ніколи його не побачимо. Але ріка вес-ною показує, яка вона була колись, коли вона затопляє ввесь поділ і лівим берегом для неї бір, а правим — ліс. Вона збиває телеграфні стовпи і примушує задончан ходити до лиманської церкви замість до зміївської. Вона збиває телеграфні стовпи, й покірні стихії задончани тепер замість стовпів становлять соснові дрюки, зваживши, що все одно й стовпи знесло б водою. А раз знесе, то навіщо їх і ставити, ви-рішили задончани, і пустили стовпи на сволоки…

— Леонардо, любий, — сказала Альчеста, — в дитинстві я була така ж розумна, як вони. Я не хотіла мити рук, бо вони ж усе одно за-брудняться. Тепер я мию, правда, але ж я завжди, завжди ношу тепер рукавички.

Вона схопилася і простягла до Леонардо пару незвичайних ру-ченят. Човен злегка схитнувся, і Альчеста оперлася правилкою на борт. Човен нахилився трохи направо, і Альчеста, в чарівнім зусиллі вирівняти його, налягла на лівий борт. Човен перекинувся і накрив собою подорожнього, доктора Леонардо, і елеґантну Альчесту, яку він ще не мав щастя любити остаточно і повно, хоч і подорожував з нею вкупі протягом довгих років.

Степовий Дінець не глибокий, і доктор Леонардо не злякався ні на мить. Домінантне почуття в його душі була радість.