Подорож ученого доктора Леонардо - Йогансен Майк

Цю люцерну він по тому зносив на собі в стіжки. Зі-бравши урожай, він ішов за дев’ять верст пішки до Змійова, купував горілку і напивався п’яний. Напившися п’яний, він страшно осиплим голосом співав пісень.

Та він ніколи не забував попрохати вибачення в усіх за те, що він — необузданий хохол — п’є горілку і співає вголос. А на велик-день його культурність розцвітала повним цвітом. Він голив своє по-копирсане обличчя, а також голив свій округлий череп. Далі він одя-гав білу сорочку і застібував її в горлі бронзовим ґудзиком. Після то-го він убирався в чорний сурдут з фалдами, взував нові чоботи, одя-гав нові нансукові штани, а на голову напинав чорного бриля котел-ком. Елеґантно придержуючи котелка правою рукою, він у лівій по-кручував паличку з монограмою, люб’язно вклонявся направо й налі-во сусідам і кожного разу ласкаво повертав голову на голій, зморш-куватій, мов у черепахи, шиї.

Так акуратно жив і працював шестидесятилітній древонасадець у своїм шале на гірнім берегові Дінця.

VI

Але ефемерна баба, створена нашою нестримною фантазією, ко-ли б вона, ця ефемерна баба, ідучи далі з Змійова на Коропів хутір, проходила б повз шале доброго древонасадця, могла б ще багато чого розповісти з його біографії.

Уявіть собі, що ця фантастична баба іде стежкою серед молодої ліщини, що поросла на порубі трохи вище від хати доброго древона-садця. Я думаю, вам траплялося, ненароком наступивши на кінець великої сухої гілки, раптом почути хруст за своєю спиною і уявити собі постать когось, хто йде за вами — ще й вітер зашарудів у сохлім листі — ви трохи злякано оглядаєтесь і бачите, що на стежці нема ні-кого.

Тепер вам легко буде уявити собі, що на стежці не тільки заша-руділо листя, не тільки хруснула гілка, а й запахло злегка борщем і печеним хлібом і бабиним потом — і от з-поза куща вишкандибала вона сама — леґендарна баба.

Але тепер я вимагатиму від вас ще куди дужчого напруження уваги. Ви мусите уявити собі, що ця фантастична баба, яку нам так не легко було вивести втілену і вдягнену в чорну з горошком спідницю на стежку поміж ліщиною, трохи вище від хати доброго древонасад-ця, — що ця фантастична баба є не просто собі баба, а перша жінка доброго древонасадця, яку він за голодних часів був вигонив з хати, щоб менше було їдців.

Я знаю, що уявити собі таку річ дуже нелегко. Тепер у нас не середнєвіччя, щоб здоровий мужик міг мати за жінку якийсь привид, деякий фантом, таку собі альгебраїчну формулу замість справжньої живої баби. Такі фантоми замість жінок тепер задовольняють тільки інтеліґентську молодь, що боїться венеричної зарази і радше воліє мати діло з фантомами. Та все ж уявити собі сказане треба. Ця баба, уявімо собі, була першою жінкою доброго древонасадця.

Він вигонив її з хати взимку, її й двох дітей, щоб не об’їли його. Вона пішла десь світ за очі, одна дитина пропала, мов здимніла, а хлопець ходить з безпритульними і, кажуть, навіть з’являвся до дре-вонасадця і пробував з ним балакати на дистанції. Балачка була недо-вга, бо древонасадець, добравши в чім справа, бадьоро вскочив у хату й різво вибіг знову надвір, клацаючи по дорозі замком берданки і за-кладаючи в неї патрон.*

Правда й те, що поцілити йому не довелося зовсім, бо безприту-льний син зник у ліщині, і древонасадець, стріливши вслід, тільки об-сипав шротом кущі.

Листя зашаруділо, хруснула якась гілочка, і все змовкло. На стежці нікого вже не було. Безпритульний син щез. Старий ще раз дико вилаявся і увійшов у хату. Вітер ущух, і кущі, і стежка, і небо над ними застигли на мить, мов намальовані.

VII

— Це моя рушниця, — сказав древонасадець, показуючи Альче-сті й Леонардо на світло-жовте ложе і темно-синю цівку берданки. — Я як тільки її купив, то й поніс зразу до коваля — ми й одрізали дула на вершок або на півтора, щоб дужче било.

— Не думаю, хазяїне, щоб ви гаразд зробили, — сказав доктор Леонардо, — я запевняю вас, що законів балістики добре було доде-ржано в цій рушниці, а тому вона тепер дуже розкидатиме шріт. Вона так розкидатиме тепер, що не тільки яка-небудь безпритульна дитина, а й доросла баба непоранена і незаймана проскочить крізь сітку ва-шого пострілу. Боюся я, що ви, зробивши чин обрізання над вашою рушницею, украй її попсували.

Але в цей момент щось хруснуло в ліщині — так чути було крізь відчинені вікна — древонасадець, ухопившись берданки, вискочив на двір. Альчеста хутенько підбігла до Леонардо і сховала голівку в ньо-го на грудях. Кучеряве, каштанове волосся лоскотало Леонардове ли-це, заповзало в вічі. Він цілував її ніжно і крадькома тішився з тонко-го аромату дівочого тіла, волосся й туманних спогадів одекольоню, як з троїстого акорду, де одекольонь увіходив несподіваним, нелогіч-ним бемолем. Він поволі повертав її голову лицем до себе, вона тихо заплющила очі, і їхні вуста стали помалу наближатися. І от Альчеста, хоч і з міцно заплющеними очима стояла вона, але побачила губи Ле-онардо зовсім близько від своїх уст. Є такий інстинкт — не подих, боронь боже, бо тільки зовсім невихована людина може дозволити собі дихати в таку хвилину — не подих і не погляд — бо очі чесно й солодко заплющені, а тільки інстинкт, що показує, коли вуста мають тихо зійтися. Ще міцніше заплющила очі Альчеста і зовсім злегка ро-зкрила вуста…

Я почуваю, я цілком усвідомлюю собі мою повинність. Я знаю, що мушу вияснити перед читачем, хто саме з коханців — він чи вона — мають брати в свої губи губи коханої чи коханого, інакше сказати, кому належить право й обов’язок обіймати своїми вустами інші вус-та.

Ще раз повторюю, що чесно доклав би всіх зусиль, щоб допомо-гти в рішенні цієї проблеми, але, на жаль, не маю ні хвилини, ані се-кунди часу.

Бо в той самий момент, коли Альчеста злегка розкрила вуста, над головами їх громом розтявся постріл…

VIII

Це стріляв древонасадець, що він, як успів уже забути неуваж-ливий читач, вибіг на подвір’я з берданкою в руці і тим, власне, дав коханцям змогу поцілуватись.

Дуло ще куріло в його руці, він швидко бурмотів собі в бороду прокляття і пильно вдивлявся в ліщину понад подвір’ям.

Доктор Леонардо вистромився по пояс у вікно.

— Надаремно ви стріляли, добрий древонасадче, — ласкаво мо-вив Леонардо. — Я вже мав нагоду пояснити вам, що не тільки який-небудь безпритульний птах, а й ціла доросла баба, ваша жінка (коли б ви мали жінку), непоранена й незаймана, пройшла б крізь сіть вашого пострілу, бо рушниця ваша тепер страшенно розкидає.

Древонасадець нічого не одповів, а тільки бурмотів сам до себе якісь слова. Йому здалося за хвилину перед цим, що він побачив у ліщині на стежці свою першу жінку, котру він був вигонив із хати з дітьми, щоб не об’їдали його. Ще тоді він ясно й просто сказав їй, щоб не підходила до його хати і що інакше він її застрелить.

Вона давно вже вмерла, але що ж то шаруділо в ліщині і що це за баба ввиділася йому на стежці? Не може бути, щоб проклята баба була так живуща, щоб прийти з гробу до його хати й розповісти його гостям, як її вигнано геть узимку, як один її син вештається з безпри-тульними, як другий син повернувся додому, а батько одрізав йому ногу й пустив старцювати, як ця одрізана нога принесла йому щастя, як він розторгувався, як став "інвалідом" без мит і податків торгувати в Слобожанській Столиці, а тепер ще оженився і збирається цього лі-та приїхати гостювати до батька. Не може того бути, щоб вона при-йшла все це розповісти його гостям, розповісти про першого сина — безпритульного, другого сина — крамаря і про себе саму — покійни-цю!

Але все ж таки, що ж то шаруділо там, у кущах?

Древонасадець загонив ще один патрон у берданку і пішов у лі-щину. Він вийшов на стежку і пройшов нею скілька ярдів. Ліворуч у кущах щось хруснуло, він звів рушницю і націлив.

З-під листя випросталась колосальна фігура чоловіка з одною дерев’яною ногою.

— Це ви, батьку, — сказав він холодним низьким голосом. — Я загубив ось тут ключа. Допоможіть, пошукайте, а то мені з одною но-гою важкувато лазити попід кущами. Приїхали до вас на дачу. Клава он там сидить — узувається, чи що. Ви, знаєте, дивіться краще, коли б’єте з берданки горобців: Клава каже, що на неї щось згори сипнуло. Я так думаю, що це ваш бекасятник. А втім, їй не кажіть, бо злякаєть-ся.

Він підняв ключа, допоміг жінці встати, і вони всі троє поволі пішли до хати.

IX

Коли б Леонардо і Альчеста ще були б у хаті, вони не побачили б аніякого сліду ворожнечі меж батьком і сином, якому він колись одтяв ногу, щоб той краще заробляв, старцюючи. Син ставився до ба-тька трохи звисока, як усе ж таки містянин, а не селюк, та й багатша людина. Батько поважав сина й лише зрідка перечив йому в тоні ді-дівської мудрости (а ця мудрість, водячися понайбільше на печі, не має великого впливу на господарювання).

Але Альчеста і Леонардо цього не побачили, бо вже вийшли крізь фіртку на дорогу і спускалися до річки, несучи в руках троє ве-сел, що з них третє вживається в Слобожанській Швайцарії замість керма. У лісі сопілка виспівувала схід сонця й поволі наближалася до подорожніх.

— Це чередник, — сказав Леонардо, та коло древніх звуків де-рев’яної флейти він не чув коров’ячих дзвоників, і серце йому стис-нуло зловісне передчуття. Одинока й самітна співала сопілка, і чимpaз ближче вони підходили до неї.

— Ми попливемо з тобою, о, Альчесто, — сказав доктор Леона-рдо, — у тихі озера Слобожанської Швайцарії. Ми досі пливли рікою — он там коло Козачої гори, де колись татари загнали козаків на кру-чу, женучи їх зі степу, і козаки пропали, упавши з прикрої височині в Дінець — коло цієї Козачої гори кінчається перше пасмо гір, Дінець розливається в подолі Бешкинським і вже аж за Бешкинем знову під-ходить до другого пасма гір. Там починається Озірна Швайцарія.

Забудьмо про доброго древонасадця й полишімо його вирішати свої сімейні справи з допомогою його непристріляної берданки. Тим паче, що навряд чи йому вдасться вирішити оті сімейні справи з до-статньою радикальністю. Як я вже мав нагоду зазначити, крізь шрото-ву сіть його пострілу легко могла б пройти конкретна доросла баба, а не тільки та примара сімейного неладу, яку він забачив у кущах. По-киньмо його і подивімось на чабана, що так солодко грає на сопілку.

Це мовивши, Леонардо розсунув дерзке гілляччя молодої ліщи-ни, покинув на стежці весла і зник у гущавині.