Залишенець. Чорний Ворон - Шкляр Василь

Його батько був лісником, жили вони в лісництві, а пологи приймала стара повитуха Перчиця — матінка сліпої Євдосі.

— Ми земляки, — сказала Тіна. — Я зі Шполи. І, мабуть, зривала горіхи з того дерева, під яким ви народилися.

— А я вот із самого Кієва, — вліз, як середа в тиждень, Фаня-Панас. — Із Шулявкі. І балакаю не по-рускі, а по-шулявскі, ви мєня понялі? І всє ми землякі, всє із Кієвской губєрнії. Так шо, земляк, давай! Вип'єм за твою службу в Черкасах.

— Фаня у нас поліглот, — похвалила його Манюня. — Він уміє розмовляти по-малоросійському, по-хохляцькому, по-шулявському і навіть українською, коли тверезий. Правда ж, Фанічка?

— Так точно, душа моя, — радо погодився поручник. — І нє токо розмовляю, но і пою. Жалко, шо нєт гітари.

— Ну, чому ж немає? Гей, музики! — Манюня пішла до оркестрового помосту, де стояла фісгармонія, трішки там пошепталася й повернулася з гітарою. — Тільки дивись мені, Панасе, бо за струни відповідаю я.

Поручник Калюжний провів пальцями по струнах, трохи їх підладнав і заспівав хрипкувато-солодким голосом:

Ах, зачєм ти мєня целовала,

Жар безумний в груді затая,

Нєнаглядним мєня називала

І клялась: я твоя, я твоя!

А тєпєр ти на сценє шантана пойош,

За брільянти, за дєньгі, наряди

Старікам ти сєбя продайош

Раді грєшной порочной услади…

— Браво! — вигукнула Манюня, і "мушка" на її щоці знов лукаво тріпнула крильцями. — А ти, Фаню, й по нотах співаєш?

— Нє, токо по жєнскіх компаніях! — відказав поручник.

Чорновус подивився в сірі очі — у них не було й іскорки сміху. Вони, ці очі, дивилися десь далеко-далеко.

— А вам не підходить наша жіноча компанія? — спитала в нього Манюня.

— Чому ж?..

— Ну, ви ж не захотіли служити в Умані.

— Я, мєжду прочім, єщьо могу всьо ізмєніть, — поручник Калюжний ревниво подивився на Машоню. — Ми можєм оставіть штабс-капітана і в Уманє.

— Не варто, — сказав Чорновус. — Жереб випав.

Вечір не скінчився так, як малювала йому скрипка. Він сподівався, що проведе Тіну додому, можливо, вона ще покаже йому Софіївський парк з його темними гротами, призначеними для потаємних зустрічей і перших цілунків. Та коли вони вийшли з ресторації і зупинилися під блідим газовим ліхтарем, вона подала йому тонку прохолодну руку.

— Щасти вам, пане капітане. Дасть Бог — побачимося.

* * *

Наступного дня він уже був у Черкасах, куди також докотився грім революції. Той грім розбудив Україну, яка, здавалося, не прокинеться вже ніколи. Колись офіцерові ударного батальйону смерті Черноусову навіть уві сні не могло привидітися, що він стане курінним 25-го Черкаського куреня і, зупиняючи ешелони на станції Бобринській, ставитиме до муру тих солдатів та офіцерів, з якими пліч-о-пліч ішов за "царя і отечество".

Але й більшовицька пропаганда робила своє. Виморені війною і затуркані обіцянкою "земельки", багато вояків утікало додому, дехто кинувся "грабувати награбоване", повсюди вешталися ватаги дезертирів — своїх і чужих, які перетворилися на бандитів і головорізів. Зрештою і в його курені залишилося всього-на-всього двадцять сім козаків, одрізаних від розпорошеної Армії УНР, й одного разу на станції Цвіткове на них посунула хмара п'яних москалів-дезертирів, що вивалила з вагонів у пошуках легкої здобичі. З образливою матючнею та улюлюканням вони заходилися зривати з козаків жовто-блакитні військові відзнаки. Якийсь дикун з розхристаною на всі груди гімнастеркою — чи не їхній ватаг — під загальний регіт підійшов до курінного Чорновуса й потягся п'ятірнею до його лівого рукава, на якому золотів тризуб.

— А ето што за цацкі?

Чорновус на вагання часу не мав: вихопив шаблю, махнув з усього плеча, і чужа рука, відтята по лікоть, упала на землю.

Натовп ураз принишк, очманілі москалі, потупивши голови, дивилися на відрубану руку, яка ще жила й ворушила розчепіреними пальцями.

— А тєпєрь всєм по вагонам! — скомандував Чорновус. — Станція окружена, за нєпослушаніє растрєл на мєстє!

Юрба, мов дим, повалила назад у вагони, підмівши й свого верховоду, який від болю та жаху здурів — оглядаючись на перон, він поривався забрати мертву руку.

У тій колотнечі з вошивою кацапнею наздогнала біда й Чорновуса — він підхопив тиф. Довго била його трясця, марив днями й ночами, і навіть тоді, коли побачив над собою її сірі очі, думав, що йому привиджується. Та ні. Немає лиха без добра, тож і цього разу так випала карта, що доправили його знов-таки аж до Умані, до земської лікарні, де вже лежало чимало наших. А поміж сестер-жалібниць, котрі доглядали за ними, якимось дивом опинилася Тіна. Не дивом — сама напросилася, коли почула, що хворим бракує догляду, адже мало хто мав охоту ходити біля тифозних.

Диво було тільки в тому, що тут вона побачила знайомого штабс-капітана. Лежав худий, змарнілий, обстрижений наголо.

— Це… ви? — ворухнув пошерхлими губами, які спекла вогневиця.

— Ми, — всміхнулась вона.

— Де я?

— У Лебединському лісі під волоським горіхом. Оце вдруге народилися на світ. Я — ваша повитуха і зараз буду вас сповивати.

Тіна тоді не лише виходила його, а й ще раз вирвала з обіймів тієї кістлявої свахи, що любила ходити з ним попідручки. Якось до Умані вдерлися москалі і, певна річ, наскочили на лікарню.

Спершу в коридорі почулися тупіт і крик, потім у сусідній палаті бахнули постріли. Один, другий, третій… За якусь мить прибігла Тіна з сувоєм марлі і ні сіло ні впало почала обмотувати йому руки — від долонь аж до ліктів: "Скажеш, обкидало виразками".

Щойно скінчила, як до палати зайшло двоє вилицюватих з наганами.

Ще зовсім молодий козак Петрусь, який лежав на сусідньому ліжку і шепотів собі нищечком молитву, не витримав, натяг на голову простирадло. До нього першого й підійшли.

— Нам твая ґалава нє нужна, ти нам ладошкі сваі пакажі! — Вони здерли з Петруся простирадло і втупилися в його руки. — Аґа, всьо панятно, ну так палучай!

Гахнув наган — Петрусева голова підстрибнула на подушці, і він навіки затих із дірочкою в лобі, навіть не зрозумівши, що вони вгледіли на його руках. А що? Коли долоня порепана й мозоляста, то, виходить, ти пролетар, а якщо чиста і чепурна, то — буржуй.

— А ето што за варєшкі такіє? — убивця витріщився на Чорновусові забинтовані руки.

— Язва, — сказала Тіна російською. — Страшниє язви обсипалі єго рукі.

— Сібірская, што лі?

— Єщьо пострашнєй. Прєждє, чєм сюда входіть, вам слєдовало би одєть марлєвиє маскі.

— Тваю мать! Ємєля, рвьом когті атсєдова!

Москалюги миттю звітрилися з палати, можна було перевести подих, але поруч лежав мертвий Петрусь, за стіною стогнали поранені, і Чорновуса раптом охопив сором за ці перев'язані руки. Було мерзенне відчуття, що він когось перехитрив, виміняв своє життя на Петрусеву смерть. Він навіть не подякував Тіні за кмітливість, за порятунок, цілий день пролежав мовчки, а ввечері сказав їй, що вже зовсім видужав.

— Поможи мені добратися до Мокрої Калигірки, — попросив він.

— Куди-и-и? — здивувалася Тіна. — Тобі ще треба піддужати.

— Та я здоровий, як бик! — він сердито скочив із ліжка й випростався на повен зріст, трохи не дістаючи головою стелі. Але похитнувся, взявся за металеве бильце, яке ледь не зігнулося в його руці.

— Ну. І що далі? — знизу вгору дивилася на нього Тіна.

— Далі? Я починаю нову війну. І тут мене ніхто не спинить. Навіть ти, моя пташко. Чуєш? Я починаю нову війну.

Він і цього разу не попрощався з нею по-людському. Пішки, обминаючи села й гамірні місця, добирався додому. По селах чулася безладна стрілянина, моторошні крики, голосіння жінок і валування собак. Уночі небо палахкотіло загравами пожеж — здалеку було видно, де порядкують московські каральні загони.

У Лисячій балці, недалечко від Мокрої Калигірки, його перестріли козаки Семена Гризла і привели до отамана — перевірити, хто такий. Кремезний, хоч і приземкуватий, Гризло здивував насамперед своїм убранням: синій жупан, розшитий жовтими позументами, шаровари, козацька шапка-бирка, з-під якої над чолом стриміло пасмо русявого чуба. Гострі кінчики вусів були хвацько закручені вгору, що надавало обличчю отамана веселого молодецтва.

— Відкіля будеш? — зміряв він Чорновуса очима. — Тіки не крути хвостом, бо моя шабля зразу чує брехню.

Чорновусові не було чого кривити душею, і Гризло йому повірив. Та і як не повірити землякові, якщо отаман навіть пригадав його батька — знався-бо чи не з усіма лісниками в окрузі.

— Приставай до мого коша, — запропонував Гризло.

— Я не проти, — відповів Чорновус. — Але дозвольте, пане кошовий, спершу провідати рідних, а тоді вже порадимося, як бути далі.

Гризло похитав головою.

— Що то за козак, який журиться за домівкою? Нема коли радитися. Вчора в Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сорок наших людей та ще й повісили шістьох жидів, які шили нам одяганку і чоботи. Треба негайно поквитатися.

— Треба, — сказав Чорновус, розглядаючи отаманів жупан ще з більшою цікавістю. Не вірилося, що таку жупанину могли скроїти калигірські жиди.

— Ми повинні показати кацапам і нашим селянам, хто тут господар, — вів далі Гризло. — У містечку стоїть чимала частина, та якщо вдарити знагла, то можна її втовкти. Я вже сьогодні можу виставити три сотні кінних.

— Уночі! Треба вдарити вночі, пане отамане, — втрутився у розмову козак із широко ошкіреним ротом, з якого визирали чималі ікла.

— Цей любить воювати тіки вночі, — поблажливо осміхнувся Гризло. — Через те й назвали його Вовкулакою. Не переживай, буде тобі і вночі.

Гризло вислав до Мокрої Калигірки стежі на вивідки. Саме була неділя, базарний день, і Чорновус, перевдягнувшись у жебрака, теж сходив у містечко, яке трохи знав. Ще змалечку їздив сюди з батьком на олійню, до млина, на базар, де батько завжди купував йому маківники, золотисті медяники-коники й довгі м'ятні "кумхвети" в позлітках по два за копійку, від яких язик прилипав до піднебіння. Але найцікавіше було, коли після базарування вони заходили до Беня в оранду-корчму. Тут стояв такий дух, що відразу туманіло в голові і щипало в очах. Назустріч їм виходив Бень у довгополому лапсердаку, горбатий, з рудою борідкою, проте милий і чемний жид, який мав лісника Чорновуса за великого приятеля. "Гой, Якове, — казав він, ставлячи перед батьком пузату зелену пляшку, — який славний у тебе мальчик.