Листи до Михайла Ковалинського - Сковорода Григорій

239

Дізнайся, що називаю щасливим життям.

Все облиш і зверни туди своє серце.

Всім серцем дотримуйся такого правила: слідкуй за божими словами:

О сину мій! Віддай мені своє серце!

Віддай мені все серце; якщо ж віддаси

Частину серця світові, я не візьму твого серця.

Щасливий, кому вдалося знайти щасливе життя;

Але щасливіший, хто вміє користуватися ним.

Не досить знайти здорову їжу й напій,

Якщо смак у тебе зіпсований хворобою;

Не досить сяяти світлові денного сонця,

Якщо світло голови затьмарене.

Діяльна бездіяльність збільшує наші сили;

На кораблях і колісницях ми прагнемо до доброго життя

Але те, чого прагнеш, з тобою:

Воно, друже, — всередині тебе.

Якщо ти задоволений долею, будеш спокійний.

Не той щасливий, хто бажає кращого,

А той, хто задоволений тим, чим володіє.

Якщо тобі...

12

[Харків, місцевий; жовтень 1762 р.] / 351 /

Desideratissime mi Michaël!

Perdideram tuos versiculos cum strophio imprudenter e crumena extractos, sed mox accensa candela humi inveni. Illi licet rudiusculi sunt, sed quod tui sunt, vehementer placent: in quibus, velut in limpidissimo fonticulo, amicissimum animum tuum in virtutem, in literas illas bonas et denique in me tuum amicum clarissime conspicio. Si quid auri invenero eruendo bonos autores, ut tibi communicem rogas? Quid mihi gratius mellitiusque hoc tuo pulcherrimo postulato? Pulchre autem sapientiam aurum nominasti, quae in s. etiam literis nunc uxor, nunc margaretum, nunc dicitur aurum.

Sane quidem nunc domi solus cum sim convivantibus aliis collegis, libet fusius tecum garrire. Sed quoniam constitui quaecunque pulcherrima elegantioraque in nostro Plutarcho, praesertim de discernendo adulatore ’από γρησίου φίλου, occurrerint, ad te velut flosculos decerptos variis temporibus mittere, ne exsors expersque sis harum elegantiarum, quibus ego vehementissime delector, teque ejusdem palati, quod est amicitiae proprium, esse existimo, / 352 / ideo accipies et in praesentiarum unum alterumve thymum, unde possis apiculae in morem 240 mellis aliquid legere et in animum injicere hunc saluberrimum succum, ut hoc saepe faciens possis cum tempore excrescere in perfectum virum, in mensuram, ut ait Paulus, plenitudinis Christi; ne solum terrenum nostrum Adam, puta corpus, nutriamus, sed etiam, imo plus eo, invisibilem. Sed unde mihi haec garrulitas?

Iam dudum loqui non ego sed Plutarchus debebat apud te. Tu arrige aures! At, inquis, non sum asinus. At non soli asini habent altas auriculas, sed et cervi, О nugonem! Mi Michaël! crede mihi, ridebam hic solus affatim. Sed pax!

Non enim, puto, necesse erat Melanthium Alexandri Pheraei parasitum adsentationis convincere, qui interrogantibus, quomodo confossus esset Alexander perlatus, inquit: "in ventrem meum. Neque eos, qui circa opulentam mensam in orbem versantur, quos neque ignis arcere, neque aes ferrumve potest a petenda coena". Et paulo post: "Quem igitur oportet cavere? Eum, qui neque videtur neque profitetur se adulari. Quem non deprehendes circa culinam oberrare, aut umbram metiri, / 361 / ut coenae tempus exploret, sed plerumque sobrius est, curiose agit et actionum vult esse socius arcanorumque particeps..." Sicut enim Plato ait extremae esse injustitiae justum videri neque esse, ita et haec periculosa est existimanda assentatio, quae fallit, non quae aperta est, et quae serio, non quae joco agit. Desine jam, mi Plutarche! Heus! mi Michaël! animadvertisne Plutarchum discernere inter adulatorem et adulatorem? Nimirum alter est apertus, alter tectus. Ille apud mensas divitum scurram agit, nugatur, jocatur, assentatur, ridetur: hic larva gravis viri et sapientis tectus pro fido admonitore prudentique consultore, et digno quantovis honore se venditat. Ille ut cibum emendicet et ventrem pascat alienis epulis; hic agit, ut anguis in morem in gremium insinuatus arcanaque expiscatus laedat simplicem et incautum, aut etiam perdat. О vere infernalem serpentem! Hi illi sunt ’άγγελοι Satanae, humanis figuris tecti. Ipse ego sex septemve talium venenatarum pestium ictus sum expertus. Quis malus genius illos ad simplicia ingenia ducit? Quid illis cum hominibus sinceris nec ullum fucum scientibus aut admittentibus? Quaeso, quid cancro cum serpente? E diametro, ut dicitur, pugnant cum ejusmodi ingeniis et / 362 / tamen adoriuntur, lucri nimirum gratia, in morem luporum. Ex his spiritibus sunt mendaces amici, falsi apostoli, haeretici doctores, tyranni, id est reges mali, qui in sinum rei publicae, in gremium ecclesiae illapsi, per technas in ipsos denique coelos penetrantes, coelum cum terra miscent, saepe totum orbem tumultibus concutiunt. Sed quis satis depingat hos daemones? Ego colloquii gratia tam sum prolixus. Sed non me paenitet verborum et de re pernecessaria et apud te talem amicum prolatorum. 241

Vale, mihi carissimum caput, ac serpentinam prudentiam para, conjuncturus cum columbina simplicitate.

Tuus Gregorius Sabbin.

Diei dominicae media nocte fere.

Найжаданіший мій Михайле!

Я загубив, було, твої вірші, нерозсудливо вийнявши їх з гаманця, але скоро, засвітивши свічку, знайшов їх на підлозі. Хоч вони мало оброблені, все ж, оскільки вони твої, вони дуже мені подобаються: в них, як у найчистішому джерельці, я дуже виразно бачу твою дорогу мені душу, схильну до чесноти, добрих наук і, нарешті, до мене, твого друга. Ти просиш мене повідомити, якщо, риючись у книгах хороших авторів, я знайду яке-небудь золото. Що може бути для мене приємнішим і солодшим від твого прохання. Прекрасно ти назвав золотом мудрість, яка і в святому письмі іменується то дружиною, то перлиною, то золотом.

Добре, що я тепер один, без колег, які живуть разом зі мною, і можна досхочу з тобою побалакати. Але я вирішив послати тобі деякі найпрекрасніші і особливо витончені афоризми з нашого Плутарха, особливо ті, що стосуються відміни підлесника від справжнього друга — це ніби квіточки, зібрані від різних часів. Я не хочу, щоб тобі залишалися невідомими ці вишукані вислови, які мені дають величезну насолоду, а я знаю, що ти, як це і властиво дружбі, поділяєш мої смаки, і тому приймеш у дар ту або іншу ароматну квіт— ку і зможеш з неї, як бджілка, взяти частину меду і відкласти в душі цей найкорисніший для здоров’я сік, щоб, роблячи це часто, ти виріс з часом в досконалого мужа, в міру достойностей Христа, як говорить Павло, щоб живити не лише нашего земного Адама, тобто тіло, а й, тим більше, Адама невидимого. Але звідки в мене ця балакучість?

Уже давно повинен говорити з тобою не я, а Плутарх. Настав вуха! Але я не осел, — скажеш ти. Однак не лише осли мають довгі вуха, але й олені. О, який я балакун! Мій Михайле! Повір мені, я досить над цим сміявся на самоті. Але укладемо мир!

Я думаю, не було необхідності звинувачувати в лестощах Мелантія, нахлібника Александра Ферейського, який на питання, як загинув Александр, відповів: "Перенесений в моє черево. Хто крутиться біля багатого столу, того від нього не відверне ні вогонь, ні мідь, ні залізо". Трохи далі: "Отже, кого ж слід остерігатися? Того, кого не можна пізнати, що він підлесник і хто сам не признається, що він лестить; того, хто не зустрічається тобі коло кухні, який не міряє тінь сонця, 242 щоб дізнатись про час обіду, але частіше тверезий, виявляє зацікавленість і хоче бути союзником у справах і учасником таємниць...". Подібно до того, як, на думку Платона, вища несправедливість’ полягає в тому, щоб здаватись справедливим і не бути ним, так і в даному випадку слід визнати небезпечними ті лестощі, які обдурюють, а не ті, які діють відкрито, і ті, які діють серйозно, а не ті, які обертаються на жарт. Але зупинись, мій Плутарху. Ах, мій Михайле, чи помічаєш ти, що Плутарх розрізняє підлесника і підлесника? А саме: один неприкритий, а другий відкритий. Один вештається біля столу багатіїв, верзе нісенітницю, жартує, лестить, сміється. А інший, прикрившись машкарою серйозного мужа і мудреця, видає себе за надійного і мудрого порадника, гідного всякої шани. Перший прагне до того, щоб по-жебрацькому випросити їжі і наситити черево чужими обідами, другий, подібно до змії, вкрадаючись у довір’я, вивідуючи таємниці, прагне до того, щоб заподіяти шкоду простій і необачній людині і навіть зовсім згубити її. О, справді пекельна змія! Це посланці сатани, прикриті людським образом. Я сам зазнав на собі укусів шести або семи таких отруйних гадюк. Який злий геній скеровує їх на прості серця? Що в них спільного з людьми щирими, які не знають і не мають ніяких хитрощів? Що спільного, питаю я, у рака зі змією? Діаметрально, як кажуть, протилежні вони такого роду натурам і нападають на них, як вовки, безсумнівно, заради вигоди. З таких людей робляться брехливі друзі, фальшиві апостоли, єретичні вчені, тирани, тобто погані царі, які пробравшись у надра держави, в лоно церкви, шляхами хитрощів проникаючи, нарешті, в самі небеса, змішують небо з землею, часто весь світ потрясають смутами. Але хто в достатній мірі яскраво зобразить цих демонів? Я заради бесіди такий багатослівний. Але я не жалкую витрачених слів у такій необхідній справі, і заради такого друга, як ти.

Бувай здоров, вельми дорога мені голово, сполучай зміїну мудрість з голубиною простотою!

Твій Григорій Савич.

В неділю, близько півночі.

13

[Харків, місцевий; жовтень 1762 р.] / 321 /

Salve, amice pretiosissime!

Мі Michaël!

Barbarus jocus meus pridianus de porcis et asinis, vereor, ne te (ut hac aetate sumus omnes leviculi) offenderit; nimio enim aceto temperatus erat, et tibi nunc serio immerso magni-243ficis istis nugis jocos audire non vacat nec libet. Quod vereor amoris est. Quod tam crasse sum jocatus, tribue nauseae, qua istos vehementer nauseare soleo, istos, inquam cyprios boves, quod proverbium vide. Quemadmodum autem parentes, ubi vident infantem filiolum humi reptantem ludentemque imprudenter incidisse in merdam, inque ea sese versantem volutantemque, solent illum admonere ridentes, et quo facilius sordes ostendant avocentque ab illo loco, referunt cuinam tum sit similis, oblitus videlicet manusque pedesque et ora flavo illo coeno, ille audiens scommata plorare, indignum facinus existimans ab illis se ludibrio haberi, quibus deberet esse omnium carissimus, donec parens serio lacrumantem nom ferens e luto ocius accurrens expediat lacrumasque absterso corpusculo mitiget: ita animus amici cernens animum tuum inter merdosas istas ac suibus amicabus dignas nugas versari sciensque te ad pura illa caelestiaque esse fictum a communi nostro parente deo non te, sed locum, ubi es, ridet ac cavillatur; te ipsum amat plusquam germanum ’αδελφόν.

Tu ad nos tria verba remitte, cum quattuor non vacat.