Вечір на Владимирській горі - Нечуй-Левицький Іван
От-от впаде, шубовсне!
Я тільки очі витріщив з дива і сам до себе засміявся. Мені здалось, що цю іграшку почепили незмисленні діти без тями в голові. На мене найшов острах, що ці дурні арки от-от незабаром одчепляться й шубовснуть в чорну глибочінь. Незабаром я побачив, що з дна глибокої чорної безодні ніби котиться потихеньку вгору ясний білий чималий клубок, неначе вирнув з темряви, а далі за ним вигулькнув з темряви вагон, червоно обмальований, з тихим, неясним, неначе потайним світом всередині. Мені уявилось, що якась допотопна летюча звірюка з огняною пащекою плазує вгору та вгору. І без найменшого шуму й навіть шелесту вона всунулась в ясну галерею і в мент спинилась. В одну мить разом одсунулись усі дверці в вагоні, поставлені рядочком назукіс, і звідтіль висипались не люде, а ніби темні силуети в брилях та капелюшах і тихесенько, без шуму пішли врозтіч та все вгору по гранітних сходах. А натомість по другий бік, ніби з-за темної рами сінематографа, висунулись інші силуети постатів, посунулись за вагон і десь зникли й поховались. Те завальне здоровецьке допотопне дивовище знов без стукоту, навіть без шелесту тихо посунулось з галереї наниз, помаленьку покотилось у безодню й зникло, і я тільки вглядів, як покотився круто навскоси, сливе сторч, навздогінці наче здоровий огняний ніби метеор на чорному небі і тихо впав кудись в чорну безодню.
Я задивився на цей нічний пейзажик і довго милувався ним, все кмітив несамохіть, як ніби чиясь небачена рука кидала огняну опуку то вгору, то вниз, і та опука то котилася наниз, то сунулась і плазувала вгору й тягла за морду, залигану ніби налигачем, якусь чудну здоровецьку червонясту животину з куценькими ніжками.
А чорні силуети все ворушились, сунулись та миготіли в якійсь ніби оранжереї, сповненій ярим білим, сливе сонячним світом. І мені уявилось, що я й справді в сінематографі й дивлюся на картину німих, але ворушливих тінів; так усе там діється тихо, ніби потаєнці, без усякого шарудіння. А гук музики б'ється об стіну коло мене й вигра-ває, аж лящить. А тіні все сунуться й ховаються ніби за чорні рами і в мент зникають достоту так, як у найкращому сінематографі. І я сподіваюсь, що от-от незабаром повинна спасти зверху чорна завіса й заслонить цю картину, що замиготить огняний напис на їй й покаже, що на картині з'явиться далі згодом.
Але музики голосно грали, а чорна заслона не спадала, а тіні все ворушились, на зміну їм висипались з вагона інші. Над горами і внизу серед чорної ночі було тихо, аж мертво. Нігде не чути ні згука, ні найменшого шелесту на деревах та в глибоких узьких ярах. Я все дивився на ту картину, неначе на якусь ілюзію. Недалечко од мене ма-нячіло над кручею кільки людських темних постатів, котрі так само з уважливістю милувались тією оригінальною картинкою. Але десь за стіною почувся далекий стукіт та гуркіт, неясний, неначе одляски. глухого далекого грому. Гуркіт наближався, ставав дужчий і чутніший. А далі за стіною за углом загуркотіло й застукотіло так, що аж гора застугоніла й задвигтіла. Дивлюся я в темний куток на крутій поворотці за стіну, а звідтіль неначе посипався з-за угла стіни гвалт та скрипіння, рипіння та стогін, неначе, як кажуть в казці, "стукотить, гуркотить — сто коней біжить". І несподівано з-за угла стіни з вузького Свято-полк-Михайлівського переулочка висунулась ніби огняна пащека, закручувався освічений тулуб якоїсь звірюки або змія, усього в огні. Звір з'явився увесь, затріщав, залущав, загуркотів і раптом, в одну мить спинився коло маленької станції. Станція од одлиску з вагона ніби зайнялась одразу. А з вагона посипались люде, бігцем побігли й поховались у веранді коло станції.
Мої ілюзії зникли, неначе погасли в одну мить, ніби на їх дмухнув дійсний, реальний трамвайний звір. Я вмить опам'ятавсь.
Час був вже пізній. Я вернувся додому. Але дома в моїй уяві неначе все манячіли недавні гарні вигляди та картини, часом виникали з такою виразністю з усіма дріб'язковими частками, неначе я бачив їх перед собою уявки. І мені все здавалось, що я був в якійсь картинній превеликій галереї, надивився на усякові великі й невеликі картини та пейзажі, утворені з такою штучністю та художністю, з такою невимовною красою, якої я ще й досі не бачив. Мабуть, були великі естети наші давні київські князі, коли вони вибрали це саме місце над горами для свого житла й для молитви перед тутечки ж поставленим Перуном.
Не менші естети були й ті, котрі оброблювали ці дикі колись гори, кручі й "яруги", як каже літопись, ті українці, що обробляли ці кручі й обсаджували їх тоїголями та кленками з великою вподобою. І мені стало зрозуміливо, чому ці колись стрімкі й дикі гори й тераси стали такі гарні та препишні, чому од цих милих та гарних і доладних "Ламаних гір" князя Владимира по всіх закутках подихає естетизмом, красою й подихом високої поезії, котра, як відомо, так надила й чарувала геніїв, таких великих естетів та поетів, як Гоголь і Тарас Шевченко.
1910 року.
