Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.

- Дідусь мій умер, п[ане] реєнтій! То яка тут воля! - от їдьте псавтиру читати.

- І на його зайшла черга! - озвався дяк.- А я думав: на тім світі вже забули твого дідуся! Та, бачу, ні. Коли їхати, то їхати! Але ти хіба санками? Бо знаєш - я піший.

- Та санками ж! - озвалась дівчина; та така йому гарна стоїть, як вимальована! Ногами постукує, що то з холоду прийшла, хукає в руки, а очі, як зорі, сяють; та чорні, як терен,- і лице горить!..

- Вдягайся! - каже мені бакаляр,- поїдемо.

Пошкрібався я в потилицю, що такий холод, та що ж! Треба вдягатися; в чім зван, в тім пробувай!

Поїхали ми, і собака за нами побіг. Добрий псисько був! Рябий, клаповухий - було вовка подужає.

Приїздимо до того куреня, а вже місяць серед неба доходив.

- Ідіть же ви, п[ане] реєнтій, і ти, Михасю, чи що, до куреня, будьте ласкаві, а я ще тут маю діло.

Входимо в сіни, і собака за нами, попід ноги тиснеться; впустили ми й його за собою до сіней. А та дівчина - тара́х! Та й засунула двері на ввесь замок. Засміялись ми з реєнтієм, що не ввійшла вона і руки погріти, та й байдуже - пішли до хати.

- Входимо,- розказував,- до хати з сіней, лежить дід на лаві, наміткою вкритий, вусатий, як сом, і сивий-сивий!

- Бач! - каже реєнтій,- ще й не пожовк! Цупки́й дідо́ра! І по смерті не подається.- Глянув я - правда: червоний на твару, аж си́нявий, наче каплун на морозі, як і живий був, тільки губи пожовкли та попід очі трохи посиніло.

Читали ми ту псавтиру наперемінку - то я, то він - таки довго читали, а собака походив, походив та й ліг під припічком і лежить. Так коло опівночі я читаю, реєнтій сидячи спить під грубою на припічку та сопе. Якби ви знали - якось сумно було, каже, на лаві вмерлець лежить, витягнувся, в головах йому каганець блима, на припічку дяк сопе, під припічком пес, ще й хата в лісі!.. За гуртом і баба якась ще куняла та сопла. Тільки мій голос, каже, розлягався, наче в пустці, аж дзвенить, аж лунає, а крізь вікно знадвору прямо в лице мені місяць заглядає - чоло виставив - та зодалеки, немов боїться, і білий такий! Зібрав і мене страх! Читаю - боюсь замовчати, але й читати боюся, а голосом все підношу та в вікно поглядаю на місяць, на сніг й знов у книжку - аж в’язи мені затерпли, що стояв як вкопаний! Як шарну листком, перевертаючи, то аж мороз піде поза плечі, наче хто стоїть ззаду, наче хто лапає. А тут і собака - гаррр! Цим мене докінчило; в грудях так холодно стало, наче вода потекла, і в вухах лиш - фу! фу! наче вчадів, і мурашки́ по шкурі лазять. Проте я читаю-таки. Але собака ізнов загарчав, далі ізнов і встає з-під припічка - затріщав ріщем. Оглянувся я - йде собака до мене, а серед хати вікно відмалювалось від місяця і моя тінь простяглася від каганця, а каганець хлипає, аж читати не можна. Потягнувся рябко, понюхав мене, хвостом помахав і ліг очима до лави, поклав морду на лапи і дивиться просто в лице дідові, а він то вусом моргне, то оком кліпне. Я вже не втерпів більше - знайшов псалом знакомий, що напам’ять затвердив, і відступаюсь від стола, читаючи. Назадгузь, назадгузь - аж до припічка: вставайте, кажу, пане реєнтій, читайте вже ви: бо в мене аж голосу не стає.

- А що! вже пізно хіба? - питає він.

- А вже. Далі вже півні на досвіток запіють.- А тут іще й на опівніч не піли.

- А на чім ти став? - запитав ізнов.

Я сказав. Потягнувся той, аж кості затріщали, протер очі кулаком й пішов до стола, з хрипом читаючи той псалом. А я сів уже на припічку і дивлюсь то на собаку, то на діда поглядаю, чи не видалось мені, що він вусом моргає, а він, може, ні, і міряю оком, чи далеко до дверей.

Трохи вже мені відлягло від серця; аж нас дві душі не спить і собака третій. Грубка собі теплесенька, в плечі гріє, і сон морить, і чую, що їло б ся щось, і думаю: треба в печі пошпортати - чи нема чого, а тут уже зовсім сплю. Собака ізнов загарчав, я зопалу глянув на діда, подрухавшись, а він-таки і справді вусом моргає. Тоді вже думаю: «Постій! піду ж я двері відімкну».

Вернувшись до хати, вже більше не сідав, а став коло комина грітись і не зводжу очей з покійника. Той же собі, знай, чита і вухом не веде, ще й на собаку посварюється. Не пам’ятаю вже, чи довго, чи недовго мені стоялось коло комина, як реєнтій запитує:

- Ти, Михайло, нічого це бачиш?

- Ні,- кажу,- або що? - Не відказав він мені ні слова, начеб і не почув, читаючи.

Дід ще ногою заворушив, руками, кліпнув очима скілька раз і схопився на ноги, а собака йому на груди. Я в ноги, дяк за мною, а їх так і зоставили накупі, і баба зосталась. Лишили й хату нарозтвір та й побігли до села без духу.

На другий день такою громадою йдемо до куреня! Душ зо тридцять. Приходимо. Двері, як ми зоставили нарозтвір, так і стоять, баби нема, а дід стоїть коло печі, на комин сперся головою і задубів так. Собака ж, бідний, до половини в печі і весь зад відгорів, а перед - до половини у діда в руках; як держав його, так руки й заков’язли. Кров, всю хату сполонила, та така чорна!.. Видно, довго бурикався неборака рябко - не давався, бо в діда всі груди і всі руки скусані, да таки заміг бідняку і так каторжно замучив його!.. Сказано - опир нечиста сила - кого не подужає!»

А от і казка про опиря.

Ув одного чоловіка, опиря, три сини: два розумних, а третій дурний. Іван звався, і