Фольклорно-етнографічні нариси та статті - Свидницький А. П.
ВІДЬМИ, ЧАРІВНИЦІ Й ОПИРІ, ЧИ ТО Ж ПРИМХИ І ПРИМХЛИВІ ОПОВІДАННЯ ЛЮДУ УКРАЇНСЬКОГО
Колись я мав щастя жити лице в лице з простим людом українським - колись і я був щасливий! Як згадаю, що минуло, здається, тоді й сонце не так світило і не так сходило, а якось, краще, і місяць не такий був - тепер наче мізерніший, наче замлів, і небо чистіше видавалось, і зорі ясніші - а люди! то янголи проти того, що довелося спізнати... Здається, все перемінилось; а воно все однакове, мабуть; лише я перемінився, життя хроном стало, то здається, що й світ не такий!.. і люди поінакшіли. Тоді ніхто не лукавив зі мною, бо [і] я ні з ким не міг. І всі бачили, що я іще дитина, і були зо мною, як єсть, не підробляючись, не маскуючись. І паняночки-щебетушечки було поз’їжджаються та цоконять-цоконять, та регочуться, не зважають, що хлопець був у хаті,- та такі добренькі видавалися, такі щирі душі!.. А я вірив і з такими солоденькими сподіванками на добро та на правду пускався у світ!.. Літ скілька назад, як опала полуда, а я заплакав би, щоб сльози давно не висохли, що не можна вернутись назад і сісти на припічку в одній сорочині та по-дитячи слухати, як люди проміж себе гуторять, не зважаючи, що я там, а як розказують про опирів, відьом тощо та про всякі другі дива дивнії - чуда чуднії! Перебираючи життя прошле, не маю на чім стати і відпочити - чорно та й чорно; аж як поминеш школи - богдай би мене мати лучче була під серцем приспала, аніж мали ще маленького в монаські руки віддавати! Із’їли вони літа мої! І моє здоров’я! А як по той бік школів наче полянка невеличка, а кругом болото, трясовина... Да й там, мізерне щастя: тільки й добра, що мав волю тим життям жити, яке було по душі, що кипіло навкруги. Не ганяв мене батько, з-межи хлопців киякою, не чубила мати за мужицьку мову, не тер, не м’яв, як швець шкуру, продайдуша-німець, машкара довгов’яза та довгобраза! Та й тільки ж те! Може, кому смішно, може, кому дивно! а мені любо спогадати, як сидиш було у пекарні - ні няньок, ні мамок! На запічку пір’я деруть, серед хати солом’яник плететься, коло порога дівчина посуду (там начиння) миє, а друга галить з-за кужіля абощо: «Скорій-бо, Югино! - (Ївга) чи як там,- мий, та казки послухаєм!» І почнеться казка абощо. Все стихло, лиш там солома тріщить, там, чути, прядиво рветься, як пряха смиче, та пір’я озивається, немовби проситься: «То не деріть мене! бо не трудно зопсувати, а чи складеш назад як було?! Сміюся було, як і ті сміються, і плачемо разом, і зо страху було в одну купу всі тиснемося і боязко поглядаєм то на вікна, то на двері, чи не йде страх - чи не йде опир. І за плечі немовби й справді що лапає рукою мохнатою і мороз подирає по шкурі. Сміливіший боягуз і крикне: «Ага!» Перехреститься баба, ахнуть дівчата і я за гуртом - і в грудях похолоне, і так заб’ється серденько, як уже не биться йому по гроб жизні, повік-віка...
«Та ну-бо, Іване! - чи там Семене, чи як,- не лякайся!» - озветься котре, а друге: «Мовчи - не перебивай. Нехай доказують»,- чи доказує! - І знов стихне, лиш одного чути, і знов усі душі в один узлик зв’язані, на одну струнку натягнуті.
І сміються було з мене, що я жду, поки не вкипить долото чи сокира, що там для мене на вечерю вариться. Іноді бувало нишком і ганчірку причеплять до сорочки та й дурять, що спати лягають,- аби я пройшовся з хвостом - і нічого не помагало - я все своє та й своє! Іноді бувало кажуть, що вони на моїм місці давно спали б як побиті, а мене то й сон не бере. Щаслива пора була! І я був щасливий, як, не зважаючи на мене, могли говорити і робити хто що хтів. Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало мені в душу, пройшло всю мою постать, то, мабуть, і до гробу серце моє не випахається... То для мене школа правди і любові!.. На той світ душа перейде, то коли й там, як і тут, то й там хахлом подражняться, бо й там не відцураюсь козацької та бурлацької пісні!.. Скажу: «Може, в вас такої не чували, може, вам докучило все одно та й одно? Дайте лишень нової втну: про степи, про Запорожжя... про ті діти, що як квіти цвіли-процвітали; про ту волю, що на полі сонце забувала, ой то росла-розросталась - неба досягала; про той місяць срібно-злотий, як в Дніпрі купався; про козака-чорнобровця, як вірне кохався; як дівочі карі очі слізьми запливали, як козака край байрака в степу поховали. Товариство - товариша в китайку обвили і могилу насипали і хрест становили, щоб прохожий, проїжджачий - хто могилу, хрест зобачить, ізняв шапку й помолився за козацьку вільну душу, що за волю, за спокій ні собі, ні другим, ні в полі, ні дома не давали спокою - під землею ворога вишукували! І тут в землі білі кості лежать - схоронили, і над ними хрест високий,- висока могила...» Заспіваю, помолюся піду аж до бога і самого запитаю: «Чого терном заросла битая дорога?»
О! Вечори-вечори! Уже вам до мене не вертатися... Довгі ви зимою, але ж і довго вас пам’ятатиму! Виховали ви мене, виняньчили, робіть тепер своє діло уже з другими. Та долі їм дайте більше, як мені; бо без долі тяжко жити, і без сліз вас не спогадаєш, як нема талану. Ції-то вечори показали мені всю добру душу простого люду невинного, і я полюбив їх всією простотою чистої душі младенчеської, як могло невинне серце дитяче! Дякуючи тим вечорам, я без жодної праці завладів тим, над чим тепер прийшло б ся добре попотупкати, хтівши зібрати що-небудь. Різні спадки стародавнини, що старші від самого Києва, що пережили все - все пережили, що було, що минуло і чому вже
