Втеча від себе - Самчук Улас
От вам і держиться, — говорив, з виразною насолодою, мов би він їв вареники зі сметаною, Іван.
І взагалі, Іван помітно зм’як і навіть всміхався, чого з ним не бувало колись, його сірі очі замрижились блискучою вогкістю, у них, на самому дні, видно, мов би рештки затопленого там корабля, битого буревіями й негодами, що і спричиняло його настрій. Тому і ця мова... Ніби скарга на суді, ніби свідчення.
І було це прологом до довшої мови, що тривала мало не три дні, з якої виложилась довга одіссея Іванових років, з волі приречення, що його він аж тут почав дотикатись свідомістю, бо ж то там, не маючи віддалі, він сприймав це як нормальність несамовитої дійсности. Втеча, стрибання по купинах, шукання опору... Був одороблий, щоб зміститися в хаосі того безладдя і не мав час думати над своїм лихом. І аж тут, аж тепер, він з того вийшов і почав бачити... Себе, явища, обрії, життя.
І особливо чітко в пам'яті Івана вирізьбилась границя його виходу з написом "Русская зона", яку він переступив, вертаючись з останнього зударення з "родіною" на місці, де донедавна знаходився центр вельможної Прусії з назвою Берлін, і де тепер лежали звалища руїн, подібних до руїн Помпеї, яку знищено вибухом вулкану Везувію. Замки кайзерів, палаци Третього райху, все це лежало під ногами, як звичайне сміття, але Іван не звернув на це найменшої уваги, бо ж то в його уяві були інші видива, не менш важливі, ніж весь той Берлін, коли в його істоті відбувалась виняткова дошкульна операція розриву з його минулим, що простягалося в глибину незчисленних віків.
Перед ним виринав зовсім інший, для нього новий світ, і провадив його туди його власний син у пагонах совєтського полковника, Василь Іванович Мороз, який довів батька до однієї купи звалищ, де все ще виднівся порваний напис "кафе ам..." і кивком голови вказав прогалину.
— Та третя стежка і ти в Америці, — сказав він притишеним голосом з повагою знавця топографії. — Щаслива путь, батьку... І не забувай! — додав він до цього і провів поглядом його спину, аж поки не зникла вона за купою інших звалищ, щоб опісля повернутись і зрезигновано відійти назад.
А Іван пішов, і пішов, і пішов, границя під ногами невидимо щезла, спереду ніяких перешкод, хтось зробив цей такий вихід для нього навмисне, можливо ті тонни американських бомб, що впали на це місце, можливо наука Марксова, що говорила про пролетаріят, який не має батьківщини, можливо "Майн Камф" Гітлера, що вимагав "простору" для його раси, а можливо це воля незнаної сили, для якої вулкан Кракатао був так само потрібний, як і лагуни Біская, в кожному разі Іван пройшов крізь цей розвалений Берлін, знайшов там американців, сів на їх транспортовий тягач, щоб перенестись до Вест Джермені, і опинитися знову в Україні.
Гессенщина, річка Фульда, місто Герсфельд, розбита за містом цегельня, дерев'яні барачки, висока щогла і на ній жовто-синій прапор. І багато дуже близьких за виразом облич, на яких здалека видно, позначилось багато всячини лиходійного вчинку. Чоловіки, жінки діти... Дерев'яні бараки, горять ватри, вариться борщ, гомонить мова... Та сама, що гомоніла, було, на хуторі Івана, але якої не чув він на вулицях навіть Києва. А тут, диви ... Розмовляють і хоч би що. М'які, співочі слова, чиста невинність, хоч клади до рани, тож то там, це злочин... Динаміт... Ціянкалій з наліпкою — увага! "Буржуазний націоналізм", путівка в Сибір. І щоб уникнути цього, вони вибрали цю ось розбиту цегельню на Гессенщині колишнього Третього Райху.
Іван це бачить, цього торкається і так, ніби, вперш це пізнає... Ще ось донедавна, там у Ваймарі, він бачив ці самі обличчя, але там були вони ніщо інше, як тільки жертви марки "Ост", які прагнуть вертатися... Тож то тут, диви, це республіка... Самостійна, незалежна, соборна... У тому он барачку, що, видно, правив за вартівню цього табору часів Райху, засідає їх уряд, видаються закони, підписуються міжнародні домовлення.
Як це розуміти? Маскарад це, а чи жарт? А чи реальність — протри лиш очі. Маси у вигнанні, уряд у просторі. Біблія. А для Івана катастрофа цілої його світобудови, він змушений торкнутися одної рани, якої оминав торкатися, одначе ці тут — професори, лікарі, священики, сіячі хліба, люди села і міста, в такій масі, як це обійдеш? Коли ти не дерево, не камінь, не звичайна худобаа істота, яка має розум і серце людського кшталту. Цим людям заподіяно кривду, болючу кривду і Іван починає розуміти яку, і чому, і за що, і ким. Пригадує мову з Андрієм в тому парку Києва кілька тижнів перед цим і це свідчить, що справа і там не стратила значення. І взагалі, крізь нього пройшла гостра течія відчуттів, мов би він торкнувся проводу високого напруження електрики.
А довкруги та мова, така тобі Полтавщина, гомонять, сміються, можливо, їх і не вигнано, а лишень перенесено на інші позиції... Обійдуть так світ і повернуться, головне мова, а вона з ними, на щоглі їх прапор. Ось вони і концерт роблять у великій готичній церкві міста, де взявся той диригент з вишитою пазухою і весь той хор барвистий, вишиваний, скажіть, звідки взялись ті плахти, як вони зайшли аж до цього готичного собору, тож, здавалось, їх залив час і то на віки.
А ось воно тут знов на зверх вийшло, під звуки органів, що прогриміли густими тонами, щоб одразу за ними, зі самого неба злетіло і вибухнуло: — "Ой, зійшла зоря вечеровая, та й над Почаєвом стала". Визивно, незалежно, а його диригент, чи не з самого, бува, Києва. Така в ньому владність старовинного ладу.
І, як так там не кажіть, таке хапає, Іван це відчув з першого дотику, його вдарено. Він мав місце в найдальшому закутку, не бажав випинатися, але й тут добре. Дивиться понад голови до самого переду, здалека барвіє хор і це все. І досить. Звуки, люди, близькість, одначе він сам і так добре, навіщо кому хто він і що він, не дуже є чим хвалитися, а дещо треба б забути, коли б це було можливо ...
Але враз... О, так! На самому переді. Пізнає, пізнає. Сидоруки. Іваном шарпнуло. З ким вже з ким, але з цим не може стати віч-на-віч. Не в його силі. То ж спитають ... І перше що спитають... То ж напевно Віра... І що їй скаже? Не знайде слова. Таке воно ще живе і так кривавиться.
І перше, що він рішає — тікати. Далі тікати. Від самого себе... В глибину небуття. Одразу, з місця... Не дочекавшись навіть кінця концерту, тихенько, на пальчиках, мов тать, під звуки "Благослови" Бортнянського... Так воно найвгодніше... Дійде до табору, забере своє манаття і зникне. Камінь у воду.
Йшов в поспіху, до цегельні за містом, шмат дороги, а тут ось хилиться до вечора, хотілося б рушити за світла денного, байдуже куди, байдуже як, аби лиш далі... Від людей, від очей, від сумління. Швидкости до цього додала ще і така пригода: в дорозі, біля готелю "Фульда", що його займали "єнкі", він нарвався на жінку, яка вже здалека осяяла його таким здивованням, ніби побачила чудо.
— Ей, ей, ей! Дядя! То ж ми з вами верталися...
— Так це ви? — перебив її Іван бажаючи чим скорше ії спекатись.
— Я! Я! Нюрка! Удрала. Мєня ізнасіловалі... Прохора убілі... Штихом... Всьо потєряла. Я знала вашу дочку, ґдє ана?
О, ти мій Боже! Що тут їй скажеш? Його пройняла лють... І паніка. Підозрював, що це була вона, що донесла на Віру... Але тут це її "ізнасіловалі", ,,убілі", "всьо потєряла", і Іван, який пройшов весь той порядок, не має відваги щось тут сказати. Він збентежений, механічно кидає слова, а на думці скорше б лиш з цього вирватись і тікати.
І ще цього самого вечора, на всю ніч, на пішак, Іван залишив Герсфель. Прямував від півдня, як Баварія, як ті там Альпи, без вітрил і керма, як бачить око, найкраще якась діра, щось "приватного", менше б зайвих очей, але як і чому знов таки потрапив до табору, годі до пуття сказати. Здається, це був гаманець... Забракло тих райхмарок... Не знаходилось і вільного місця для зупинки, схилялось до жебрацтва, а це вже не в Івановій вдачі, краще вже табір. До того ж навинувся земляк з бувших "остів", який то й спричинився, що Іван закітвився у пристані ДіПі,* (* DР. — Displaced Persons. — Переміщені особи.) під прапором УНРА,** (** UNRA. — United Nations Relief and Rehabilitation Administration. — Управління допомоги і реабілітації Об'єднаних Націй.) навігатором якої був сам колишній мейор Ню Йорку Ля Гвардія, з місцем осідку Новий Ульм над Дунаєм, в казармах Райгольда, колишнього війська Третього Райху.
Велетенське, на кілька тисяч, людське муравлище, що не обличчя — земляк, але Іван тут ікс-ігрек Сенишин, оселений на горищі колишньої конюшні, два кроки вшир, три вздовж конурчина, полога стеля, широко-низьке вікно, краєвид площі до заходу, де то, як день, так ніч товчуться люди і де то сонце, кінчаючи свій трудодень, любило зайти до Івана, щоб сказати йому добраніч.
І виглядало це хоч би кому, Іванові не першина, а додавши добродія Ля Ґвардію з Ню Йорку, що докидав до цього білий хліб, пушки м'яса, сушені яйця, порошковане молоко, та цукор, та каву, та всілякі інші витребеньки, включно з торбинкою захисного кольору, у якій ви знайдете голочки, ниточки, ножички, наперсточок. Після "родіни", це виклик всім ленінам і щоб віддячитись, Іван вирізав з ілюстрованого "Ляйф"-у, фотографію нічного Ню Йорку і повісив її над столиком в рамцях, мов би портрет якоїсь величі... А одного разу, з приводу цього зайшла дискусія. До Івана випадково втрапив поет, чи не з того самого ваймарського ,,Грааля", який жив на цьому самому горищі.
— Навіщо ви це повісили? — запитав поет, вказуючи на Ню Йорк.
— Мені воно подобалось, — відповів скромно Іван.
— Що в тому може подобатись? — питав поет.
— Ню Йорк, — відповів Іван.
— Чи знаєтескільки там сламу, злочинів, бруду? — питав поет.
— Доводжу до вашого, добродію, відома, що за своє життя я бачив стільки сламу, бруду й злочинства, що в ньому могли б втопитись сотні Ню Йорків.
На цьому їх дискусія урвалася, думки зударились, переконання найшли на переконання, але Ню Йорк залишивсь на своєму місці. Тож то Іван, щоб більше такого не трапилось, почав старанніше замикати за собою двері.
Але чи зможе він зберігати таку свою незалежність на довше? Здається, не туди він для цього потрапив, тут, що не крок — відкриття, куди лиш не глянь — дивовижа, зиркніть хоч би на ту дошку при вході головної управи, Львівський Драматичний театр дає "Мина Мазайло", Київський хор "Думка" виступає з концертом.
