Діти Безмежжя - Бердник Олесь
Хай вона буде ясною, Орі-о. Я даю тобі моє серце, сину.
Очі матері засяяли ясніше небесних сузір’їв. Серце Орі-о стрепенулось, радісно заграло, ніби відчуло до-тик материнської любові. Але він промовчав, лише кинувши матері ніжний погляд.
Батько сказав:
— Я вітаю тебе, Орі-о, в перший день нового циклу. Хай ця путь буде суворою для тебе. Хай ноша твоя буде важкою. Я даю тобі руку свою, сину.
Орі-о поклав топку долоню на пружну вікову долоню батька, мовчазно передав йому свою вдячність.
— Вибирай, — додав батько. — Перед тобою безліч шляхів. Творення нових планет. Формування нових еволюційних зерен. Польоти в далекі системи. Кожна дорога вимагає великої віддачі сил, космічної напруги, самозречення. А можеш залишитися з нами. Я буду радий допомагати тобі, Орі-о!
Орі-о похитав головою, і райдужні кільця його волосся замерехтіли в променях сузір’їв.
— Я ще не знаю, батьку. Я подумаю.
Мати підійшла до сина, поцілувала його в чоло.
— Правильно, Орі-о. Думай. А щоб думка твоя була не поверховою, не збідненою, я принесла тобі дару-нок.
Погляд сина заіскрився цікавістю. Мати завжди дарувала щось незвичайне.
Вона розгорнула барвисту срібно-фіолетову запону. На чорному моноліті лежав пурпуровий кристал і грав кривавими променями.
— Кристал Фо! — скрикнув радісно Орі-о. — Невже це мені?
— Май, — вражено сказав батько, — чому ти вирішила дати йому цей дарунок? Хіба ти не знаєш про небезпеку?
Очі матері потемніли. Вона помовчала, подивилася на друга свого, на сина, тихо мовила:
— Я хочу, щоб мій син був справжнім дитям Безмежжя, а не кімнатною квіткою…
Орі-о гаряче обняв матір, поцілував її прекрасні очі. Май щасливо засміялася.
— Ти бачиш, мій друже, він чудово розуміє мене?
— Йому рано ще дивитися в інші виміри, — прошепотів батько. — Рано, Май…
Орі-о не чув його слів. Він був зовсім зачарований кристалом Фо. Взявши подарунок з рук матері, син поніс його на долоні по кімнаті, милуючись неповторними переливами променів. Кристал Фо! Про нього скла-дають пісні вже мільйони циклів найкращі поети, про нього шепочуть закохані, його прагнуть здобути герої, вчені. Навіть мріяти важко було Орі-о про чарівний камінь, який з’являється раптово в найнесподіваніших міс-цях. Чим він, юний Орі-о, заслужив таємничий кристал? Це тільки з ласки матері йому прийшло негадане щас-тя. Тепер можна мандрувати з допомогою кристала Фо по всій Безмежності. Він є конденсатом Єдиної Субстанції Буття, і хто володіє ним, має право зазирнути в будь-які глибини видимих і невидимих світів.
А батько дивився на радісного сипа, сумно мовчав. Його досвідчене серце віщувало тривогу.
Орі-о тріумфував. Мрії його були блідими тінями супроти реальності, яку відкрив йому кристал Фо. Си-дячи в своєму чарівному притулку, юнак міг миттю перенестися в запаморочливі глибини Світобудови, розі-рвати запони Часу і Простору, побачити минуле і вловити зерна майбутнього, які спліталися, зароджувалися в Світах Синтезу.
Кілька днів він майже не спав, не відпочивав. Порушивши ритм життя, він просиджував над кристалом, викликаючи в його тремтливій таємничій глибині образи небаченого і нечутого. Перед поглядом Орі-о пропли-вали сусідні планети, гігантські світила, спіральні туманності, осколки мертвих світів.
Він побачив сотні, тисячі розмаїтих істот, не схожих на жителів планети А-мор. Всі вони жили напруже-ним, творчим, вогняним життям, без упину пробиваючи нові й нові шляхи в неозорих джунглях Безмежжя. Але за формою, такою різною, пульсував Розум — цей полум’яний Промінь Свідомості, — і саме він поєднував розкидані в просторі еволюції, цивілізації в грандіозний Потік Космічного Братства.
Та витаючи серед прекрасних світів, споглядаючи гармонійні путі високих планет, Орі-о раптом згадав, що Безмежжя не лише попереду, а й позаду. І тоді чарівний камінь поніс його у виміри попередніх еволюцій.
Блякли фарби. Грубшали форми. Тьмянішав Космос. І навіть зірки почали дрібнішати і розійшлися в не-зміряні далі. Орі-о оглядав нове буття, і холод суму торкався його серця.
Цей ще не вивчений ним світ здавався таким бідним, непристосованим до розумного життя, роз’єднаним. Самотньо сяяла на чорному тлі неба центральна зірка Сонце. Навколо нього на великій віддалі кружляли темні кулі планет.
Орі-о кинув імпульс своєї думки до найближчої з них. І, минувши густі шари атмосфери, закружляв у просторі. Перед ним відкрилася широченна панорама життя планети.
Похмуро блищали океани, котили високі хвилі під вітром, били люто в сірі, важкі скелі, що нависали над берегами. Далі жовтіли сумні, позбавлені життя, пустелі. А за ними — непролазні хащі примітивних рослин, буйних, сповнених предковічної жаги і лютості. Серед заростів повзли, підкрадалися, роздирали свої жертви, мучилися і мучили інших міріади жахливих створінь — хижих і боягузливих, підступних і ніжних, потворних і гармонійних, слабких і неймовірно сильних.
І ще бачив Орі-о крижані пустелі, над якими бушували урагани замерзлої води, похмурі тумани над сто-впищами примітивних, обідраних жител, з вікон яких ледь пробивалося жовтаве світло, потворні машини, що сотнями тисяч мчали, повзли і летіли над планетою, сповнюючи її повітря важкими, отруйними випарами.
Бачив Орі-о незліченні процесії людей, які ховали своїх померлих близьких: дітей, батьків, друзів. Чому так багато вмирало жителів цього світу? Чому взагалі вони вмирали, коли Закон Безмежжя — Вічне Життя?
Орі-о летів далі й далі думкою своєю над планетою, і серце його розривалось від жалю і співчуття. Чому вони живуть так роз’єднано? Чому вмирають від голоду, маючи таку технічну могутність? Чому широкі прос-тори покриті пустелями, коли поряд є океани води, а в руках жителів машини, якими можна зросити і засадити неродючі місця?
Відповіді не було.
Та ось юнак завмер від жаху, зустрівши не бачене ніколи видовище. На широких просторах клекотіли ба-грові вогні і клубився задушливий дим.
Горіли притулки людей. Над ними чорними примарами летіли якісь апарати і скидали вниз темні при-строї. А потім повітря шматувалося в сліпучому вихорі, а разом з ним з гуркотом і свистом розліталися па дріб-ні скалки плоди праці розумних істот. В диму і заграві Орі-о насилу розгледів колони жителів планети. Вони поспішали кудись, тримаючи перед собою дивні інструменти. Що вони роблять? Чому ризикують життям? Ма-буть, їм не терпиться відновити те, що зруйноване катаклізмом? Але звідки і чому на планеті стихійне лихо? Вулкани? Землетруси? Тоді чому в просторі летять ці чорні металеві птахи?
Орі-о побачив, що назустріч одній колоні людей виринула з диму інша колона. Вони змішались, завих-рились в страшному двобої. Орі-о похолонув від несподіванки, і йому здалось, що вся Вічність зупинилась, вражена нечуваним злочином. Там, у пожежах і вибухах, люди нищили людей. Вони оскаженіло кололи одне одного, стріляли, душили. І, пошматувавши одного брата свого, вони поспішали далі, шукаючи нової жертви. Обличчя їхні були закривавлені і очі палали полум’ям ненависті.
Орі-о затулив очі руками, простогнав:
— Батьку мій, мати! Що це? Де ви?
— Я тут, — почувся тихий голос батька.
Його велика рука лягла на кристал Фо. Бездонні сумні очі дивилися на змучене обличчя сина.
Син довго мовчав. І прозорі сльози жалю котилися по блідих щоках. Потім він несміливо кивнув у бік кристала, прошепотів:
— Невже це правда, батьку?
— Правда, — суворо сказав батько.
Тоді Орі-о підняв свій погляд до нього, і старий вчений здивувався. Ніжні очі сина палахкотіли якимсь новим вогнем. Що це було? Звідки?
— Чому вони такі? — скорбно запитав син. — Чому вони вбивають одне одного? Адже вони сини однієї Матері Природи?
— Це нижча еволюція, — сказав батько. — Вони ще не знають про Єдність. Вони роз’єднані і нещасні. Вони шукають і не можуть знайти. Кожен з них вважає себе неповторним і тому протиставляє власну особу всьому світові.
Орі-о загорівся. Постать його напружилася в ще неусвідомленому бажанні.
— Я піду до них, батьку. Я скажу їм все. Я поясню їм, що вони брати. Що можна і треба жити дружно, радісно. Що треба йти вперед, до розкриття таємниць Космосу, і підніматись у Вищі Світи, в наші світи. Коли вони побачать мене — людину іншого виміру — вони зрозуміють все.
— Вони нічого не зрозуміють, — сумно сказав батько. — Вони злякаються тебе. В кращому разі — по-клоняться тобі, як божеству. Ім’ям твоїм вони створять жорстокі і підлі культи, змушуючи поклонятись твоїй пам’яті наступні покоління. Ні, сину, наша могутність не для них. До цієї могутності їм треба йти ще міріади років!
— Я не можу так, — затулив долонями обличчя Орі-о. — Я мушу щось діяти. Покинути напризволяще їх… Бідних. Окрадених. Адже вони обкрадають самі себе! Вони крадуть свою радість, свій найкращий скарб — Любов! Батьку! Невже нічим не можна допомогти?
Батько помовчав. Син ждав, тамуючи подих. І ось прийшла відповідь:
— Можна допомогти.
— Тоді як? Як? Говори?
— Слухай. У ті світи, на ту планету не можна перенести наше знання, могутність нашої еволюції. Але там можна жити, ставши одним з них?
— Як? — не зрозумів син.
— Народившись людиною того світу, — сумно повторив батько. — Наша наука навчилась робити це. Вся індивідуальність розумної істоти перетворюється на психоембріон. Цей ембріон зв’язується з певним ново-народженим нижчого світу.
— Але ж, — прошепотів син, — я не буду знати…
— Так, — твердо сказав батько. — Ти забудеш, звідки ти. Тільки інколи в серці з’явиться неясний спо-гад, що ти втратив щось. Щось прекрасне. Весь світ, де ти житимеш, буде ворожий тобі. Тому він повстане про-ти тебе. Ти теж житимеш у повсякденній борні супроти всього, що оточуватиме тебе! І покличеш людей до Краси! Покличеш їх до Єднання! До Братерства! До Любові! До Миру! До Вищих Світів, які майорітимуть на обрії пізнання в душах кращих людей!
— І це допоможе тій еволюції? — скрикнув син.
— Безумовно. Це прискорить її.
— Тоді я йду, батьку!
— Зачекай. Я ще не все сказав, сину. Ти не знаєш і мільйонної долі того, що чекає тебе. Ти бачив бій між людьми? Ти впадеш, як один з них, на полі бою, захищаючи щось святе і рідне, і сконаєш у муках не один раз!
— Я йду, батьку!
— Ти холодним і голодним пройдеш нескінченні пустелі планети, жадаючи любові і не зустрічаючи її, жадаючи братерства і бачачи ворожнечу, жадаючи шматка їжі, а отримуючи камінь, віддаючи серце, а сприй-маючи ненависть і зло.
