Діти Безмежжя - Бердник Олесь

В одному вирушили на пошуки Віора, Хвиля і Ми-рослава, а в другому Ясноцвіт, Зоря, Пломінь і Горлиця. Вони домовились про зустріч на протилежному кінці великого кола пошуків, намітили координати.

Наближалась година зустрічі. А ніякого натяку на успіх не було.

Всюдихід періодично зупинявся. З нього виходили юнаки і дівчата і, розійшовшись віялом, обшукували місцевість у межах кілометра.

— Думаю, що це даремна робота, — похмуро сказав Пломінь. — Тут щось не те.

— Як не те! — скрикнула Горлиця. — Що ти кажеш? Що ти пропонуєш? Відмовитись від пошуків?

— Ні, не відмовитись. Зачекай, не кричи. Учитель не збирався йти так далеко від "Райдуги". Він сам ска-зав.

— Тоді що ж? — запитала Зоря з надією.

— Не знаю, — непевно відповів Пломінь. — Але чуттєзнання підказує мені, що тут щось не те. Може, він недалеко від космольота. А може, його затягли якісь тварини.

— Тварини? — здивувалася Зоря. — В безповітряному світі?

— Все може бути, — втрутився Ясноцвіт. — Космонавти знаходили дивних істот навіть на астероїдах. Вони розмножувалися, мали енергетичний обмін, пожирали одне одного. Тут можливе те ж саме.

— Не говори такого страшного, — огидливо зморщилася Горлиця. — Пожирали… Невже ти думаєш, що вони…

— Нічого не думаю, — різко заперечив Пломінь. — Шукати, шукати.

Раптом на обрії спалахнуло широке сяйво, ніби від блискавиці. Друзі від несподіванки різко повернулися в той бік, перезирнулись.

— Десь біля ракети? — непевно сказав Пломінь.

— Схоже, — підтвердив Ясноцвіт. — Дивіться, дивіться!

Над зубцями скель з’явилася блискуча цятка. Вона промчала над планеткою, півколом пролетіла над го-ловами друзів і загубилася серед зірок.

— Що це? — ледве чутно прошепотіла Зоря. Ніхто не відповів їй.

Страшне передчуття закралося в серце Ясноцвіта. Він намагався відігнати його, придушити, але воно вперто з’являлося знову і знову.

Між скелями з’явився другий всюдихід. Він зупинився поряд, круто розвернувшись на невеликому май-данчику над ущелиною. З нього вискочив Віора, виглянули Мирослава, Хвиля.

— Ну як? — з надією запитав Віора. Ясноцвіт розвів мовчазно руками.

— У нас теж нічого нема.

— Ви нічого не бачили? — суворо запитав Ясноцвіт.

— Ні. А що?

— Негайно до космольота. Я не хочу говорити. Хай краще я помилився!

— В чому справа? — захвилювалася Мирослава. — Чому ти говориш загадками?

— Не треба, Мирославо, — сумно відповів Ясноцвіт. — Наші нещастя ще не закінчились.

Всюдиходи мчали, порушуючи всякі норми обережності. За кільканадцять хвилин вони минули гряду скель і вискочили на знайоме плато. Сонце заливало світлом всю рівнину, але космольота на ній не було.

— Що таке? — скрикнув Віора. — Ясноцвіте! Я не сплю? Не бачу корабля!

— Ні, ти не спиш, — почувся голос Ясноцвіта. — Я ж попереджав — готуйтесь до найгіршого!

— Може, ми заблукали? — глухо запитала Мирослава. — Ясноцвіте, що ж трапилось? Де корабель? Де Космослав? Адже пеленг працює!

— Зачекай ще хвилину…

Всюдиходи підскочили до того місця, де недавно стояв корабель. Там тепер виднілася купа якихось при-ладів та ящиків, прикрита темно-зеленою органічною тканиною. Поряд блищав невеликою антеною пеленгатор. Він безшумно повертав своєю химерною голівкою в різні боки, невтомно посилаючи у простір сигнали.

Учні вискочили з всюдиходів, з’юрмилися навколо покриття. Оглянулися.

Поверхня рівнини була обпалена вибухами реакторів. Стало ясно, що корабель стартував у Космос. На рівнині лежали прилади і ящики, виходить, Космослав залишив їх для товаришів.

Мирослава не витримала, кинулася до накриття, зірвала його. Судорожно шукала чогось між балонами, ящиками. Там не було нічого: ні записки, ні знаку.

Ясноцвіт і Віора мовчки підійшли до залишеного, переглянули.

— Кисень, їжа, всі необхідні побутові прилади, — сказав Віора. — Він все залишив нам.

— А сам? Куди полетів сам? — болісно запитала Горлиця. — Чому нічого не сказав?

— Невже злякався? — прошепотів Віора, обережно поглянувши на Мирославу.

Всі мовчали.

Мирослава дивилася в зоряну далечінь, і її ясні очі поволі наповнювалися сльозами. Вона хотіла стрима-ти їх, втишити відчай, що рвався з душі, але не змогла. Глухі ридання потрясли ЇЇ тіло, і дівчина впала на скелі. Зоря кинулася до неї, взяла за руку, намагалася підвести. А Мирослава ридала ще сильніше, ніби виливала весь свій біль, розчарування, гіркоту підступу.

— Зрадник… Зрадник, — лунали у просторі судорожні слова. — Який зрадник!

— Не треба, подруго… Не треба, — шепотіла Зоря. — Треба все витерпіти.

Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.

— Куди вона? — прошепотіла Хвиля. — Віоро, затримай її.

— Не треба, — застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. — Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.

— Обговорити вчинок Космослава, — заявила Хвиля.

— Ні, — рішуче сказав Ясноцвіт. — Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.

— Що ж ми будемо робити? — розпачливо сказала Горлиця. — Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.

— Тихо, — махнув рукою Віора.

Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тін-ню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:

— Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!

— Він зрадник! — болісно сказала Горлиця. — Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив то-варишів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрад-ник!

— Стій, зупинись! — суворо обірвав її Пломінь. — Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужи-ла людина. Чи ти забула уроки Учителя?

— Друзі, — м’яко сказав Ясноцвіт. — Заспокойтесь. Тільки спокійний розум може вирішувати правиль-но і рішуче. Покладіться на своє серце. Зоре!

— Що, друже.

— Твоє серце підозрює Космослава у зраді?

— Ні, не підозрює, — щиро озвалася Зоря. — Я не вірю в це.

— А твоє, Віоро?

— Ні, Ясноцвіте.

— А ваші, Пломеню, Горлице, Хвиле?

— Ні! Ні!

Горлиця крізь сльози всміхнулася, торкнулася рукою плеча Ясноцвіта.

— Ні, Ясноцвіте. Моє серце не вірить у зраду Космослава.

— То й чудово, — сказав юнак з радісною посмішкою. — Вірте серцю. А розумом вирішимо потім, що спонукало його на такий вчинок. Час покаже.

— Дякую вам, друзі, — пролунав тихий голос Мирослави. — Дякую за все.

Дівчина нечутно підійшла ззаду і вже стояла поряд з друзями — вольова, ясна і спокійна, як завжди. Яс-ноцвіт мовчки кивнув їй і впевнено заявив:

— У нас є кисень і їжа. У нас є прилади і енергія. Попереду ще багато годин дії і творчості. Чого сумува-ти? Будемо шукати Учителя і працювати. Ми — воїни труда. Так нас учив Сонцезір.

— І ми не самотні, — підхопила Мирослава — Земля не покине нас у біді. Земля знає і прийде на поміч, хай навіть в останній момент.

— Зорі дивляться на нас, — радісно додала Горлиця. — То не зорі, а очі далеких Братів. Соромно суму-вати, коли потоки розуму ллються на нас з усіх боків. Нас оточує безмежне зоряне братство. Видиме і невиди-ме. Вони з нами, вони навколо нас. Так нас учив Сонцезір.

— У нас є руки і воля, — твердо сказав Віора. — Є планета, яка не пристосована для життя. Але ми при-стосуємо її. Такими нас хотів бачити Сонцезір.

— Тоді до праці, товариші мої, — сказав Ясноцвіт. — Хай живе радість. Віднині ми проголошуємо брат-ство радості, труда і вірності на цій непривітній планетці. Зоре! Як ми назвемо наше братство?

— Так, як сказала Горлиця, — впевнено промовила Зоря. — Краще не скажеш. Зоряне Братство!

ХТО ВІН?

Все було наче у сні.

Нереально. Несподівано.

Задум зрів у глибині душі, і навіть Мирослава не знала про нього.

Чи мав право Космослав діяти так? Чи могло його серце виправдати рішучий вчинок?

Він одганяв, сумніви, не бажав аналізувати і синтезувати. Він просто діяв.

"Райдуга" стартувала з Ганімеда і стрілою помчала в простір. Космослав не дивився вниз, в оптичні отвори, щоб не бачити випадково всюдиходів, на яких товариші шукали Учителя. Ніщо не повинно ставати йо-му на заваді. Ніякі умовності, ніякі сентиментальні почуття. Вперед, вперед!

Ганімед залишився далеко внизу, він перетворився на жовтувато-сіру кулю. Збоку мерехтів величний Юпітер, спереду виростали зелені та білі диски інших супутників. "Райдуга" летіла до одного з них.

Над ним сліпучо блищав покрив густих хмар. Супутник поволі обертався.

Європа. Дивна планетка. На ній відкрито життя. Є киснева атмосфера, рослини, тварини. Є мілководні моря, озера, ріки. Температура така, як на помірних широтах Землі. Там можна знайти їжу і притулок. Там мо-жна переждати, поки не прийде допомога з Землі.

Допомога! А чи буде вона?

Треба перш за все покладатися на власні сили. На себе! Не обтяжувати інших. Взяти найбільший вантаж. Тільки таким уявляв собі Космослав справжню людину. Тільки тоді можна дивитися з гордістю в лице товари-шам, людям, Учителю.

Учителю? Що з ним? Чи знайдуть його друзі?

А втім, невідомо, чи вважають його тепер другом? Навіть Мирослава. Що вони думають про нього?

Скорботне обличчя подруги виникло в уяві Космослава. Вона дивилася в глибину серця його суворим поглядом. Не треба, Мирославо! Не дивись так! Я не міг інакше. Чуєш?

Силою волі відігнав Космослав видіння. Хай що буде!

Наближається Європа, блискавично мчить корабель, входить у спіраль посадки.

Ось він пробиває густі хмари, поринає в їх непрозору глибінь. Космослав вмикає інфрачервоні та граві-таційні очі "Райдуги". На екранах — поверхня супутника.

Пливуть гад кораблем широкі мілководні моря, звиви гір, рівнини.

Корабель повертається дюзами вниз, повільно падає на берег моря.

Погляд Космослава падає на пульт. Він хутко проглядає дані приладів. Робоча рідина майже закінчилась. Навіть для старту з Європи її не вистачить.

Острах війнув над його серцем. А що, коли нічого не вийде з його задуму? І він залишиться навіки само-тнім серед предковічної чужої природи, далеко від Землі.