Втеча від себе - Самчук Улас
Оселились вони з матір'ю тут від тридцять сьомого року, коли Вірі було треба вступити на високу школу і прибули сюди з їх рідного Канева за допомогою і протекцією їх всемогутнього дядька Андрія, їх "жил-площа" не відходила від загального стандарту мешканців цього міста, за винятком хіба таких, як той самий дядько Андрій, який займав аж три кімнати з окремою кухнею у величній будові Роліт на вулиці Леніна.
Також це аж ніяк не відбивалось від'ємно на соціяльно-товариське становище Віри, вона належала до кола знаних, а тим самим упривілейованих, її соц-походження делікатно замовчувалось, становище її батька зникло з нам'яти, її моментум оберталося в ореолі знаменитого дядька, а до того молодість, надміра енергії, розцвіт пристрастей, вечірні прогулянки Володимирівського пригірка, студентські куплети, любовні залицянки. Не дивлячись на розміри її житла, до неї залюбки заходили хлопці й дівчата, які могли сидіти плече в плече навпочіпках, жартувати, грати "в пошту", а то й танцювати не дуже переймаючись кубометрами простору. І єдине, що могло бентежити цей лад, це протести сусідів, тут зараз за тонко стіною, які не завжди хотіли розуміти молодість, заявляючи одверто, що вони тут не самі, що за стіною також люди, а між ними старі, втомлені, хворі... Це, розуміється, приємність не велика, але ситий голодного не розуміє, Віра могла турбувати сусідів з найблагородніших інтенцій, щоб життя їх тут хоч дечим різнилося від життя блощиць та щурів. Тож не можна, либонь, дівчині сімнадцяти років закопатися в мізерію гістериків, старці та немічних. Віра вимагає жертви, її роки не розуміють милосердя, але за винятком її матері, яка часто вечорами відходила, бо "мала якусь там важливу справу", лишаючи дочку з її товариством самими, решта мешканці тієї споруди бунтувалася. Така собі безсердечність. У одних їх молодість, у інших їх горе.
Але молодість, завжди молодість. Навіть тієї суботи, під неділю фатального 22-го червня, Віра має повну п вінця кімнату друзів, пробавились до другої ночі, аж поки, на протести незрозумілих сусідів, їх розігнала міліція. Віра лягла десь о третій, була сама, мати, як звичайно, ночувала у дядини Ольги, була розхвильована, заснула ген над ранок, твердо спала, а прокинулась, було, мабуть к'обіду, бо за вікном все залите сонцем. І почувалась дивно. А її жил-площа нагадувала дорогу, якою пройшло торнадо.
І вражала особлива, напружена тиша, ніби весь то будинок залишили мешканці. І цікаво, чому не приходить мати. О, байдуже, є чим журитися, тож "вихідний", вона може повалятися, перебирала враження вчорашньої вечірки, було на диво весело, подобався їй той політехник Василь Кужіль, танцювала з ним танго провокуючи Таню Круженко, яка була до нього безнадійно закохана. Зрештою, всі там були закохані, приємно це бачити і ц розуміти... Гостра, прозора ясність, все близьке, все досяжне, легковажна певність... І такий міцний, молоди сон з таким лінивим пробудженням, через піввідкрите вікно лилася сила великого літа, з далекої висоти долітала синя латка неба.
Матері не було й не було, а повинна вже бути... Вихідний день, вона могла поїхати до тітки Ольги, яка перебуває з Юрієм в Пущі-Водиці, чи не зібратися і їй туди. Але мати не мала звички лишати її саму без попередження, а вона не звикла без матері господарити, це їх порядок і дивно, чому його сьогодні порушено.
Віра чекає. Віра думає, а час тікає, наближається полудень і треба вставати, готовити сніданок, вийти на вулицю. А коли виходила то підбігом, ніби хотіла летіти, на ній легка, біла з чорними крапками, без рукавів, суконка, її постать струнка і пружня, погода свіжа і соняшна, грайливо вибігає на Хрещатик і дивується, чому та така незвична кількість люду. І така тиша. Такі дивні, чимсь перейняті, обличчя. За такого часу, звичайно, люд тягнулися в напрямку Дніпра, де вода і пляжі, а це ос якийсь вир, сливе на місці, на розі Прорізної біля університету три автобуси під ґазом, гурт уніформної комсомолії, промчалося кілька військових машин.
Віра повернула на Ленінську, там менше руху, йшла швидко вверх і ось побіля будови Академії Наук, вона чує голос матері: — Віро! Вірочко! — І в голосі якась тривога, мов би вона злякана. Побачила матір на другому хіднику одягнуту по буденному у чорну сукню, волосся недбало чесане, у руці кошик. Віра швидко перебігає до неї. —• Мамо! Де ти була? Чому така схвильована? — питала здивовано. — На базарі, — казала мати. — На базарі? То ж сьогодні вихідне, —— дивувалась Віра. — Як там вихідне. Не бачиш? Всі біжать. За харчами, —• казала мати. — Чому так нагло? — питала Віра. — Що ти не знаєш? То ж війна. На нас напали німці! — приглушеним голосом, мов би вона чогось боялася, казала мати.
Віра опісля не раз і не раз пригадувала ті години, знайти їх вислів не знаходила слів. Відчуття удару... Зриву... Бистра хвиля шарпнула і жбурнула в безодню. А разом — нагло й спонтанно відчула полегшу. Обличчя прояснилось. І помітила, що це діється не лишень з нею. Ніколи, ніколи не забуде. В повітрі виразно відчувалась радість.
Ці дні і ці місяці... Муравлище, до якого кинуто камінь. Все метушилось, все бігло, все несло. Харчі і харчі. Перша й основна вимога. Вулиці переповнені. Машин легкі, машини тяжкі, автобуси, вантажні, крутіж, смерч. Віра до краю збита з пуття, що буде з нею, з мамою, куди їм вдатися, за що зачепитися? Дядька Андрія з родиною вивозять, дядька Петра одягнуто в уніформу і приділено до пропаганди, їх Михайла забрано також, тітка Катерина ще не рішена — виїжджати, чи залишатися, всі "більші риби" виїжджають, але Мар'яні з Вірою ніяк не пристало кудись їхати, Андрій пропонує їм свою кватиру, дуже спокусливо, однак Мар'яна боїться, дуже бо та кватира заанґажована, краще бути непомітною, хто його знає, що з того вийде, але чому така паніка? То ж "наші" б'ють напасника на всіх фронтах, не сьогодні — завтра повернуть на Берлін, послухай лиш останні вісті.
Київ, одначе, спорожнявся помітно, особливо від партії і це знак не обіцяючий. Коли тікають щурі — корабел тоне, це знають всі. Але вулиці далі кишіли людом, переважно жіночим і все що було, щось несло, щось тягнуло — торбами, кошами, мішками, а там далі за містом, як Борщагівка, як Святошино, як Новобіличі, юрби дівчат озброєних заступами, риють рови. На небі ясно і гаряче сонце, і раз-у-раз літачки з чорними хрестами і зовсім над головами дівчат, які сиплють на них, повні кокетства, папірчики: "Дараґіє дамочкі, нє ройтє ваші ямочкі, завтра прідут наші таночкі, засиплют ваші ямочкі".Кому жарти, кому не жарти, мокрим від поту, переляканим до кости, до того голодним "дамочкам" — ніякі це жарти, але ж он всі тумби і всі забори кричать криком: "За родіну, за Сталіна!", "Впєрьод — на Берлін!" і як тут встоїш зложа руки?
Все йде, все вперед... А ось, блискавично рознеслась вістка, що десь там розбивають магазини. Маси хильнули. Не брали, а рвали, не несли, а перли, рятуйся, як можеш, "проклятій тій владі нарешті кінець", "носив вовк, понесло і вовка".
І нарешті, — хмарний ранок, велика тиша і звідтіль, як Дарниця, з лівого Дніпрового берега, протилежно від "ямочок" Святошина, почулась стрілянина. Били з гармат. Хто там і що там? Які ще суздальці, монголи, муравйови? Відповідь прийшла аж у п'ятницю вересня дев'ятнадцятого. З обох боків Хрещатика, від Куренівки т від Подолу, на мотоциклях, автах і танках, у їх темносірих шоломах, з виглядом парадуючих, в'їхали німці. Тих, що їхали від Подолу, київляни зустріли оплескам і обсипали квітами, — явище психологів, як світ-світом, нечуване. А де ж ті всі ,,ямочки" і не лишень за Святошином... Весь Маріїнський парк, площа Софії і всі інші площі ними скопирсано, а при в'їзді бульвару Шевченка, навіть кілька сталевих козлів споруджено і купу піскових мішків додано. Навіть страшно глянути.
Віра таких питань, признатися, тоді не ставила, вдовольнялась загальним "наші здрефили", — хвалились — хвалились, маршували — маршували, барабанили — барабанили, а прийшло до діла — солом'яний огонь, зграя зайців, майстрі голодів, винахідники стріляння в потилицю люде зі зав'язаними за спиною руками.
І ницих варварів... Тікаючи, вони, крім ,,ямочок", залишили тонни динаміту під такими "воєнними об'єктами", як Київська Лавра, у якій літописець Нестор писав свою "Повість временних літ", як Софія, яку будував Ярослав Мудрий, як Педагогічний музей, у якому урядувала Центральна рада, як міська опера, міська радниця і нарешті весь Хрещатик.
Запрошення для їх знищення. І почалось це з Хрещатика. Одного дня, його древні будови, одна за одною, летіли в повітря, вулицею пішли лави огню, небо Закрилось димом. Місто погрузло в темноту, а в темноті страх.
Від п'ятої вечора до п'ятої рана стан облоги, до того додались облави, людей — винних-невинних, згортали з вулиць і скидали до ям Бабиного Яру, замаячіли силует шибениць.
Ось воно для чого той там динаміт... Розстлити, розсипати в грузи... Давність, історію життя. Тепер, з цієї далечі, для Віри це зрозуміло, але тоді це значило горе, глибину якого не зміряти ніякою мірою. Вони з матір'ю опинились на вулиці... Вирвались просто з огню... Отак в чому були... Думали, було дістатися до спорожнілого мешкання Андрія, але його двері були замкнуті з печаткою "Конфісковано військом". У новостворені управі міста їм запропоновано КОБУЧ — голі, вогкі брудні стіни, голод і холод. Залишився тільки Канів з їх бабунею Марією, але це не близько і комунікації ніякої. Брались торби і йшлось на села... Міняти, жебрати — і в тому мати Вірина. Тож то Віра залишилась, мов викинута з води рибина. Ті вечори у тому КОБУЧІ, за замкнутими дверима без світла, без їжі, зі всілякими вигукам в неосвітленому коридорі, з пострілами за вікном!.. Вір намагалась звикнути, зникнути... Починалась скорше, ніж звично, зима, вдарило холодом... Закутана в лахміття Віра шукала рятунку, манило одне тільки місце — базари: Сінний, Єврейський, Товкучка, а там загорнута в лахи бабуся з цигарним пуделком старих цвяхів, чоловічина в студентському картузі царського часу, пропонує старі, обдріпані штани, хлопчина з червоним носом, показу з рукава пачку цигарок "Труд"... Портрет Толстого, антрацитові шахи, розтоптані черевики...
