Ясні зорі - Грінченко Борис

та й дуже... Боже, правий!
(Мовчить.)
А може, й так? А може, й є провина?
Хіба ж не гріх робити так, як я?
Свій рідний край і жінку, і дитину
Покинув я, я відцурався їх...
Якби раніш хто смів мені сказати,
Що так зроблю,— кривавим боєм я
Напасника скарав би за образу!..
А от тепер і сталось... Боже мій!
Я бачу — гріх.. Мовчить. Але ж яка краса!
Так і сліпить!.. Чи можна ж не кохати?
Оленочко, моя дружино вірна,
Прости мене! Я не цуравсь тебе,
А це мене страшна нелюдська сила
Безмірная вхопила й затягла.
І добра ти, і гарна, і голубка,
І зіркою мені сіяєш ти,-
Дак тут краса така ясна, як сонце,
Як позирнеш, то й сили вже нема:
Душа горить, а розум туманіє,
І гріх тоді здається не гріхом.
ВИХІД ІV
Фатима
(ввіходить)
Ти тут, а я тебе шукала всюди,
Мене вона послала: ти приходь
На ввечері, а по обіді завтра
Ізнов у ту ж альтану й жди.
Хоче йти.
Дмитро
Стривай!
Чого ти так тікаєш?
Чи здорова Вона? Скажи!
А робить що вона?
Чи ще чого до мене не казала?
Ти, може, що забула, то згадай!
Фатима
Здорова, вже ж... недьгує за тобою...
Що казано — тобі сказала я:
Щоб ти її в альтані дожидався,-
Хіба тобі ще мало і цього?
Дмитро
То певно вже баша не їде нині?
Фатима
Зоставсь на день, а завтра виїздить
Уранці він... Коли ж одміна буде
То знов тоді я прибіжу й скажу.
(Виходить.)
ВИХІД V
Дмитро
(сам)
Уранці він поїде — це вже певне...
Колись я ждав як щастя дня цього,-
А що ж тепер?.. Я кривсь од товариства,
Їм не казав, що від'їздить баша,
Але ж вони довідаються завтра,
Зберуться всі і скажуть: час прийшов,
Повинен ти із нами утікати,-
Ти сам казав, сам нас на те підняв!..
І що ж я їм? Що я сказати можу?
Не здужаю покинути її:
Недовгий час із нею раювання
Кайданами до неї прикував
Мене всього!.. Покинуть товариство,
Зостатися — це ж зрадити своїх!
А що ж мені було гидчіш од зради?
Невже ж тепер я відмінився так,
Що став не той? О, Боже всемогучий!
За віщо ти мене сим раюванням
Так велико, так тяжко покарав?!.
ВИХІД VI
Жінка в турецькій простій одежі з накриттям увіходить, озираючись туди й сюди; помітивши Дмитра, підходить до нього швидко збоку, так, що Дмитро її не бачить.
Жінка
Таки знайшла тебе!
Здоров був, Дмитре!
Дмитро
(кинувшися з несподіванки)
Хто ти така? Чого сюди прийшла?
Чого тобі в цьому садові треба?
Жінка
Тебе.
Дмитро
Мене? Хіба мене ти знаєш?
Жінка
А знаю, вже ж... Ти в Тальниківці жив,
Покинув ти там жінку і дитину,
Дмитро
(вражений)
Хто ти така, що знаєш так мене?
Хто ти, що все це відаєш? Кажи!..
Жінка
Я знаю й більш: іще той день я знаю,
Як з жінкою, з дитиною прощавсь,
Самотними їх дома покидавши,
І вирвавсь ти і скочив на коня,
Полинув, зник... Мене ж саму покинув..
Невже ж мене ще й досі не пізнав?!.
(Відкидає накриття.)
Дмитро
(вжахнувшись)
Олено,— ти?!. Чи це мара, мій Боже?
Олена
Це не мара, дружина це твоя
Прийшла... О, мій коханий, мій єдиний!
Я не могла без тебе жити, я
Прилинула, щоб вирвати з неволі
Тебе.
(Кидається йому на груди)
Дмитро
Ой цить, бо ще почує хто!..
Стривай, а то щоб хто ще не побачив...
Олена
(випускає його з рук)
А як тебе шукала я, коханий!
Дмитро
(збентежений)
Та як же це ти опинилась тут?

Олена
Я розкажу... Як я страшне почула:
В неволі ти... Я думала, що вмру...
Я кинулась, на викуп добула,
Позичивши, попродавши, що можна...
Бувай здоров, мій синочку маленький!
Я батенька твого шукати йду.
Матусенько, прощай! гляди онука!..
Ой, Боже мій, як мати не пускала!..
Небитими степами я пішла.
Хоч страшно йти, та помагає Бог.
І він мене направив ночувати
До пана в двір,— до турків їхав пан
Послом од нас... Навколішки я впала,
Благаючи, щоб він мене узяв
До табору свого,— і він послухав,-
Хай віку Бог йому за те продовжить!
Оттако я і опинилась тут.
Два тижні тут шукала все тебе —
І це знайшла, щоб вирвати з неволі.
Як їхати посел додому буде,-
Укупі з ним поїхали б і ми,
Якби твій пан за викуп мій тебе
Пустив; коли ж заправить він ще більше,
Зостанусь я, робитиму йому
І викуп твій я зароблю у нього.
ВИХІД VІІ
Фатима надходе, але вздрівши, що Дмитро з Оленою розмовляють, ховається в кущі, щоб підслухати.
Олена
Чого ж мовчиш ти, милий? Ти такий,
Мов би мені ти, Дмитрику, й не радий.
Не поспитав про сина ти мене,
Про матінку... Моя порадо люба,-
Дружинонько!., промов же слово ти!
Я довго так була без тебе, ждала,
Далекий шлях степами я пройшла,
Щоб глянути на тебе, щоб почути
Те слово знов,— скажи ж мені його!..
Дмитро мовчить.
Мовчиш?.. Мені не знаєш що сказати?
Так довго ми не бачились, і ти
Ласкавого словечка пригадати
Не здужаєш, не можеш ізнайти,
Щоб вірную дружину привітати?
Чого ж це?.. Що тобі?.. Скажи мені!
ВИХІД VІІІ
Панас
(вертається)
А це ще що?.. Чого це тут жінота?..
Та ти, бачу, потурчився украй:
До панії любенько стежку топче
І цю сюди приводить у садок.
Дмитро
Не смійте ви того казати, діду!
Панас
Який страшний!.. А не ходи туди!..
Я бачив сам, як позавчора нишком
В альтаночку до неї ти сховавсь.
Олена
Так он воно!.. Так он чого стріваєш
Немов чужу свою дружину ти!..
Та, може, ні, це помилка,— скажи бо!..
Мій Дмитрику, скажи,— дід помиливсь?
Дмитро мовчить.
Мовчить... то то вже правда?.. Боже милий!..
(Хапається за голову і прихиляється до дерева.)
Панас
Дак он це що! Це жіночка його!..
А я гадав, що це яка туркеня...
Біднесенька! Забилася сюди,
А тут таке... Вертайся на Вкраїну:
Вже він не твій, уже пропав навік!
Олена
Пропав навік!.. Одно сіяло сонце
І згасло вже, бо світить не мені,
Закрилося від мене туманами...
Скрізь темно, ніч... Але ж за віщо це?
За віщо ти свою дружину вірну
Міг промінять отут на бусурменку?
Чому мовчиш? Не відмовляєш чом
Ти, зраднику?! Ні, Боже мій, не те
Хотіла я сказати, ні!.. Спиняється. Покинув,
Зрікаєшся... Та ні! Не можна ж так!..
Не можу я... Ой, Господи, хотiла
Сказати щось — i слова не знайду…
Я все життя віддам, щоб повернути
Iзнов тебе... кохаю над життя…
Вона ж не дасть свого життя за тебе,
Вона тебе кохать не може так…
Хоч як вона нехай тебе кохає,
А все її я переважу в тім!
Панас
А вже ж, що так! То ж жінка, то дружина!.
Олена
Та не мовчи ж! озвися хоч слівцем!
Дмитро
Що я скажу? Що я найбезщасніший
Тепер за всіх?
Олена.
Найбезщасніший ти?
I принесла нещастя я? Ой, Боже!
Я ж думала, що щастя принесу!..
Гаразд! Щоб ти щасливий бути міг,
Я відціля піду, вернусь до сина,
Самотная свій вік важкий звікую.
Панас
(До Дмитра.)
Пускай її,— нехай собі iде!
Не вернеться: далеко Україна…
А може, й так, що стрінуть у степах
Її вовки, голодні сіроманці,
I рознесуть кісті її в яри…
Дмитро здригається.
Олена
Оце була б меніг найкраща доля:
Вiдразу смерть, не мучитися вік.
Панас
А то бува, як Бог не пожаліє,
Та у степу наскочить татарва,
То забере, в ясир її потягне,
I купить пан якийсь її в гарем —
От, може, цей твій пан їі і візьме…
Це, знаєш, би було: твій пан би взяв
Її собі — з душі знущаться й з тіла:
Це буде так, мов помінялись ви,
Бо візьме пан її, ти ж — панську жінку.
Дмитро
Ой, Боже мій!..
Панас
Ти Бога тут не клич,
Бо щастя це твоє без Бога краще.
Та тільки ось: чи буде щастя те,
Як знатимеш, що твій єдиний син
Без матері конає десь, а мати…
Ще гіршеє терпить вона, бо з неї
Знущається в гаремі бусурмен?
Дмитро
(стрепенувшись)
Чого мене лякаєте страшним?
Самі його вигадуєте нащо?
Панас
Авжеж! авжеж! це вигадки дурні!..
Кохайся тут, милуйся тут, забудь
Ти рідний край й віру, жінку й сина
Усе забудь: все затопчи, зробись
Потурнаком, ізрадником гидким,
Своїх людей, братів своїх — рабами
Ти пороби, зробись над ними паном,
Та вже тоді й щасливий будь собд!
Дмитро
І буду!
Олена
Ні, не будеш ти, безщасний!
Одурений оманою в цей час,
Засліплений, ти бачити не хочеш
Тії біди що дожида тебе,
Немов той звір, що здобич дожидає
Хай місяць рік втішатимешся ти
Тим краденим своїм непевним щастям
А далі їй докучить, і вона
На іншого тебе вже проміняє.
І будеш знов згордованим рабом
Хилитися під нагаєм турецьким.
Панас
Так, дочко, так!.. Кажи йому, кажи!..
Дмитро
Ти все мені нещастя пророкуєш.
Олена
Згадаєш ти свій рідний край тоді,
Згадаєш ти усе, що мав колись.
Тоді тебе немов якая сила
До тих степів, лісів, зелених лук
Потягне враз; своїм диханням вільним
На тебе степ дихне; Дніпро старий
Мов зашумить порогами до тебе,
І запашніш запахнуть рідні квіти
За всі чужі, хоч пишнії квітки,
Що так тебе сп'янили тут на час.
Безмірною нудьгою занудьгуєш
За піснею, що дома ти співав,
За рідними, що дома ти покинув...
Почуєш ти, мов з Січі хтось гука:
Сюди! ставай за рідний край, за волю!
Почуєш ти і кинешся, й на плечі
Тобі нагай турецький упаде!..
Ти вирватись з неволі не здолаєш
І проклянеш той час, що зрікся ти
І рідної країни й волі... Боже!..
Така страшна, така несвітська мука,
Найгіршая за муки всі людські,
Тоді тобі пригнітить бідне серце,
Що тільки я подумаю про те,-
Моя душа вже гине, рветься з жалю.
О любий мій, коханий, дорогий!
Повір мені, повір і схаменися!
Про душу ти свою забув,— згадай:
Найбільшая у Бога буде кара –
То зрадникам! Мій Дмитре, схаменись!
Дмитро
(кидається до Олени)
Оленочко моя!.. голубко!.. серце!..
Прости мене! я збожеволів був!..
Як думати я міг хоч би хвилину,
Щоб рідний край, щоб вірную тебе
Хоч на яку ясну красу зміняти!
Забудь, що я казав: то був не я!
Геть звідціля! Тікаймо швидше, швидше!
Не віддадуть мене за викуп тут:
Рятуючись, всі мусимо тікати.
Олена
Я знала це... Я знала — буде так...
Мій соколе!.. Яка я рада знов!..
Панас
Оце й мене ви, діти, призвели,
Що плачу я... Це, дочко ти зробила:
В твоїх устах ожив наш рідний край...
Згадалося... усе — кайдани й воля...
оч я й старий, а от немов дитя...
Ну й жіночка у тебе, Дмитре-брате!
За нею й я пішов би хоч куди.
Дмитро
І підемо!.. Баша уранці їде,
А ми у степ — і хай поможе Бог!
Панас
Бог помага кайдани розбивать
Завіса
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Сад. Те місце, що і в третій дії. Смеркає.
ВИХІД І
Аміна та Фатима увіходять.
Аміна
Ти кажеш, тут вони зустрітись мають?
Фатима
Вмовлялися, що прийде в цей куток,
Як смеркнеться, ся жінка, та й укупі
Тікати всім... Ти так уся й тремтиш...
Аміна
Ти думаєш,— з страху, з жалю дурного?
Ні, я тремчу, бо хочу мститись я!
Бо від ції пекельної жадоби
Горить мені у голові, в грудях!..
Я вся горю!.. О, хочу я помститись
Над зрадником!.. Так зрадити мене!
Все віддала йому, що можна дати
Кохаючи!..