Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина

–Пан маршалок збудив мене й сказав: " Петрусю, пан-дідич нагло вмер, але то таке..."

— "Таке"?

— Ага, вашмосць. А потім він мовив: "Іди подивися, яке красне світло в пивниці!"

Перша думка, що виникла в пана Миколая, була про святість Олександера, бо той був чоловіком дуже порядним, але вся його душа миттю обурилась й запротестувала. Олександер давно вже поглядав у бік Кальвіна.

-Світло, кажеш? Яке світло?

-Я там не був, — опустив голову Петро. – Казав, аби ніхто не заходив до пивниці, доки не явиться хтось з вашмосців.

— Давай зробимо так.Зараз я зберуся, а ти тим часом заклич пана Лукаша.Він лікар і буде нам в поміч.

Миколай боявся, щоб потім його не запідозрили в приховуванні доказів.Смерть Олександера була логічна, і він, попри великий жаль, мусив це визнати і прийняти.Сей чоловік зробив усе, аби допровадити себе до загибелі.Монастир, можливо, продовжив би йому життя, як продовжив його вітцю Григорію, але Олександер ненавидів монастирський триб життя, і не раз про це казав.Як писав славний Ян з Киян: " У чоловіка три вороги: мир, спокуситель і плоть." Хто не годний з ними воювати, той взагалі не має місця в світі.Бо ніде не є безпечно.Вітер свище звідусіль, лупають двері, хтось зазирає в твоє вікно, а під подушкою ліпше тримати острий ніж, а не вервицю.

Миколай швидко вбрався і, відмовившись від супроводу, вирушив до двору Олександера. Не мав жодного сумніву, що Домницький вмер, і що ніхто йому в цьому не допоміг. Бачив рану навпроти серця на власні очі. Картав себе, що після зливи пішов разом з Лукашем додому, бо геть вимокли обидва.Треба було положити Олександера в ліжко й дочекатися, поки той засне.Але за те їх будуть судити вже на небі, а тепер слід віддати накази слугам Домницького і повідомити про лихий трафунок магістрат.

Натовп слуг Олександера чекав на пана Миколая як на пришестя Ісуса, з огляду на химерний душевний стан маршалка Боніфація.Той стояв посеред двору й дивився то на ясне небо, то на обгорілу липу, де прикро змішався зелений колір з чорним, і се його, здавалось, непокоїло більше, ніж смерть господаря. Жодного смутку на його лиці пан Миколай не запримітив, і переконався, що права рука його дорогого приятеля зазнала такого самого ушкодження, як і спалене дерево.Після такої урази важко повернутися до нормального людського життя.

— Честь, Боніфацію! – привітався Миколай якомога спокійніше, і в носі йому засвербіло від різкого запаху різнотрав’я, що йшов від маршалка.Наче той спав тієї ночі на грядці аптекарського городчика.

У пана радці склалось враження, ніби Боніфацій геть забув про смерть свого володаря.Зморшки на чолі маршалка розгладились, лице погладшало.Тільки в очах, десь на самому споді, ще неспокійно ворушилось почуття обов’язку – речі священної для пана Миколая, наріжного каменю його світогляду.Бо се обов’язок привів його сюди найперше, а вже потім почуття.

На ганку стояв гурт старших слуг, коло конюшні збились наче лошата пахолки, і всі дивились на пана радцю як на ангела справедливості.Тому його поводження не могло бути надмір схвильованим. Слуги розступились і утворили прохід до пивниці.Миколай рушив туди в супроводі старшого слуги, який освітлював і без того добре освітлене підземелля, покинувши стояти зачарованого небом маршалка, й непомітно намацав на грудях перстень з птахом.

Господи, помагай тому, хто мене має. Напис втискається йому в шкіру, запечатує серце, запечатує уста, щоб бути гідним мужем, виплеканим на молоці Цицерона та Марка Аврелія. Вуха йому заступило, коли він зійшов на сам низ, а до вогкості й холоду пивниці додався характерний запах зрізаної серпом трави.По стінах горіли смолискипи, встромлені в залізні петлі, тож Петро міг би загасити своє джерело світла. Однак того світла, про яке говорив Боніфацій слузі, Миколай не сподобився увидіти.За третіми дверима було темно. Пан радця змовив коротку молитву і увійшов.

Пан Лукаш, для якого смерть була конкурентом, а, отже, не мала в собі нічого містичного, і який частіше мусив ставати в ногах недужого, пускаючи в узголів’я її ясновельможність, також не здивувався наглій смерті Олександера.З першого погляду він констатував серцевий напад, і навіщось торкнувся твердої зимної руки, ніби збирався привітатись з небіжчиком.У голові його промайнула тінь латинської фрази " Salve, cezar… приречені на смерть... Це мало означати, що і він, Лукаш, і Миколай теж невдовзі вирушать в далеку дорогу до тієї країни, звідки нема вороття.Але далі він опанував себе і мовив:

-Тіло задубіло швидко.

— Бо лежало на камені, — відказав пан Миколай. – Та й у пивниці влітку зимно, а взимі тепліше.

— Усе має значення, — згодився Лукаш. – Але коли тіло противиться смерті, то не вистигає так швидко.Не знаю, як його покласти в гріб такого скорченого.Що се за камінь, і що він, до дябла, тут робив?

— Може, хотів узяти за надгробок.Дехто тримає вдома труну, аби не поховали як-небудь.

Обидва шляхтичі були надто шоковані, щоб жалувати за померлим.Тим більше, що їхній товариш виглядав тепер на щось цілком чуже, і душа його, либонь, поквапилася звідси назустріч іншому світові.Знали, що Олександер зовсім не був прив’язаний до маєтностей. Стратив двох дорослих синів, жону, і став чимось на подобу Йова зі Старого Тестаменту.А після смерті й поготів не збирався пильнувати за добром, якого все ще було чимало.Завдяки малжонці Ганні, особі практичній та енергійній, яка застудилась, наглядаючи в дощ, як вивозять збіжжя з поля, і до останньої хвилі не вірила, що помре. Згодом вони відчують біль порожнечі, але зараз на їхні плечі спав тягар обов’язку.

Тіло Олександера не бажало розлучатись з білим каменем.Він був притулений до нього, наче зрісся, і аж потім слуги зрозуміли, що тіло стало надто важке, значно важче, ніж ті мертві тіла, котрі їм доводилось переносити – мається на увазі худобина.Десятеро людей врешті підняли його, але винести не було місця.Треба було пробивати отвір в стіні скарбівні.Утім, де ті скарби. У тісній комірці мертвий дідич, камінь і догоріла свічка в олив’янім свічнику.Слуги пошепки висловили здогад, що срібло-злото міг переховати Боніфацій. Чесний-чесний, але міг і його дідько спокусити.Ніхто не відає, що в чужому серці. Хіба Господь. Але яким чином – невідомо.Не по— людськи в кожнім разі.Боніфацій усе ще стояв посеред подвір’я і дивився то на небо, то на спалену Перуном липу. Може, прикидався блаженним, може, посміхався нещиро. Про всяк випадок пан Миколай наказав його відвести до конюшні й замкнути в комірці, де лежала кінська упряж.Той був такий покірний, що Лукашеві стало не по собі і він спитав:

-Навіщо се робити? Він — як мале дитя...

На лиці Миколая з’явився жорсткий вираз:

— Ти хочеш, щоб нас з тобою звинуватили в крадіжці?

— Крадіжці того, що немає, — відказав Лукаш. – Ти ж знаєш, що Олександер не мав великих статків.

— Доки не знайдеться тестамент, ми не знаємо, що в нього було, а що ні. Мусиш пам’ятати, друже, що світ сей для нас, і ми для нього.Шкода, що бургомістр ще не вернувся, і ми самі мусимо подбати про тіло й зголоситися в ратуші, коли його піднімуть нагору.

— То старий звичай, — зауважив Лукаш.

— Старі звичаї, як ти знаєш, мають більшу силу. Ніхто не посміє нас потім звинуватити у безчесті.

— Sic, — відповів Лукаш чомусь латиною. – Нехай буде так.

Мав він таку натуру: легко було його вмовити, як на лихе. так і на добре, але душі Лукашевої ніхто не сягнув дна. Покійний Олександер був зовсім інший – непроникний як темна вода.Темна вода із зеленуватим відтінком, яка буває в лісовому озері.

— Не треба розбивати мур, — раптом сказав Лукаш. – Спробуємо по-іншому.Спини копачів.

— Що ти маєш на увазі?

— Почекай.

Лукаш підійшов до Петра і щось тихо йому мовив.Потім став на ганку і задивився у розкішне літнє небо, непевне, як людське життя.З тої ясної глибіні могла знову виринути буря. У небі без жодної хмарини він відшукав свою втрату — чорну крапку.Вона притягувала його як магніт залізо ще з дитячих літ.І тому можна було подумати, що це все сон, і на цей раз обійдеться.Чорна крапка не втягне його у себе, не розплющить, не поглине.У останній момент хтось його збудить.

Петро вернувся швидко, бо костел св.Миколая був недалеко.-

— Свячена вода, — тихо мовив він до пана радці, але той і без цього все збагнув, кивнувши поважно.Дивно, що вони цього не спробували відразу.

Петро, Лукаш і Миколай знову спустились до пивниці.Лукаш взяв склянку з водою, швидко сказав:

— Во ім’я Отця, і Сина, і святого Духа…

і вилив воду на камінь і скорчене тіло Олександера Домницького.

Нічого.

А потім тіло легко сповзло з каменя й опинилось на долівці. Звичайне тіло нещодавно померлого чоловіка середніх літ. Двоє гайдуків легко винесли його з пивниці, положили на постіль, а далі нарядили відповідно до шляхетського становища і поклали до труни, що була приготована.Обидва шляхтичі пішли до ратуші зложити присягу. Пан Миколай про те, що був покликаний слугою Петром і перший побачив тіло. А пан Лукаш – що смерть настала від серцевого нападу, внаслідок нещастя, яке трапилось з його сином Матеушом. По тому з ратуші вийшло кілька присутніх там радців, які відразу пішли до двору Домницького.

Про нещасного Боніфація якось забули.Тільки увечері відчинили комірку й не знайшли там маршалка.Замість нього на стіні було намальовано вуглиною неоковирні крила.Утім, не до Боніфація тепер було. Передчуття пана Лукаша справдились. Наближалась гроза.Тільки не з неба, а з землі, й двоє товаришів юності Олександера Домницького незабаром опинились в її епіцентрі, переживши прикрі, як їм здавалось, незаслужені відчуття. Бо не в тому досконалість і велике серце, щоб дати і втратити, а в тому, щоб втратити і все одно давати.

Тіло дідича лежало в труні посеред зали, а осиротілі слуги тинялися двором, незвиклі до волі.Не знали направду, що їм чинити, і їхня воля могла виявитися гіркою та голодною.Спробуй, проживши роки на одному місці, шукати інше в цьому вбогому, знищеному війнами й неврожаєм, краї. Спробуй, відслуживши в порядного і справедливого господаря, перейти до безецного і свавільного. Пан Домницький не втягав своїх слуг в різна авантури: жили собі мирно, тихо, лиш часом мусив відрядити когось на війну, як велів йому король, а як хто не вернувся, то що ж...Обидва старші сини Домницького теж зложили голови, боронячи край від турків.

Отже, зараз ніхто не клопотався долею слуг, бо дім поринув у жалобу.Малий пахолок Івась рубав тріски коло дровітні з трохи старшим Тимошем.Він тішився, що тепер напевно за ним приїде тато, а поки знайде йому нову службу, він ще встигне набавитися з меншими братом і сестричкою.