Гуляйгора - Петльований Віталій

З чемоданчиком, такий же чистий, у білій сорочці, але в роздягальні миттю змінив одяг на спецівку. На ньому — прогумований жовтий комбінезон, гумові туфлі з дерев'яною підошвою.

Нині Людвіг,— Верфель його прізвище,— своя на фабриці людина. Майстер неабиякий, до того ж він спортсмен.

У розпорядження Людвіга іде й Павло Чепель. Відкрутити гайку — не така вже серйозна операція.

— Допоможи товаришеві Людвігу,— наказує бригадир Павлові.— Візьми рукавиці, бо руки попечеш. У котлі майже сто градусів.

Услід за Людвігом Павло спустився у фарбувальний цех, підстелив свою робу і лише тоді ліг, почав пробувати ключем. Вода прискала на нього, пара сліпила очі у дуже незручному місці зіпсувалася прокладка. Поруч з ним примостився австрієць. Фанерою прикрився.

— Гарячий, своліч!

Фанера виручила, Павлові було зручніше, але чим більше піддавалася гайка, тим гострішими цівками з-під неї стріляла вода і, б'ючись об фанеру, бризкала на Людвіга. Вільною рукою той захищався, але це не дуже допомагало. Павло дивувався, який терплячий цей біженець.

Хвилин п'ятнадцять — двадцять мучилися вони обоє, поки нарешті замінили прокладку. Посиділи ще трохи: були мокрі і стомлені, наче хтозна-яку роботу виконали.

— Данке,— потис австрієць руку.— Спасі-бо.— Наче не свій обов'язок виконував Павло, а зробив йому особисту послугу.

Під час обідньої перерви до буфету на другий поверх прийшла Наталка.

— У вашому буфеті є ряжанка?

В темному халатику Наталки стирчало кілька великих циганських голок з товстими різноколірними нитками. Така в неї робота — заштопувати огріхи після ткацького верстата.

Мабуть, ряжанка їй не дуже потрібна, бо, постоявши трохи з Павлом, так нічого й не купила. Поцікавилася, чи дають йому гуртожиток. Відповів приказкою:

— Казав пан — штани дам...

— Пробач, Павле. Я не втручаюся у твої діла, сам знаєш. Але, може б, ти не спішив з гуртожитком?

"Отакої!"

Ніяк не міг дочекатися кінця зміни. Сьогодні ж піде в комсомольський комітет і нагадає про гуртожиток. Певно, забула Тюрина. Для неї головне — велосипедний пробіг. Виштовхне його з хлопцями в путь-дорогу, в райкомі одзвітує і заспокоїться. Та й сам він, справді, ніби не спішить. Бач, і Наталка до відчула.

Он Людвіг — усього зрікся заради своїх принципів, вистачило мужності, не побоявся... Не став пристосовуватися до умов.

Звичайно, прийде час, і Людвіг ще повернеться на свою батьківщину. Але поки що він бореться, як може.

На політгуртку розповідали про Сьомий конгрес Комінтерну в Москві, про створення єдиного народного фронту проти фашизму. Молодь — в авангарді. Він усе добре розуміє. Але фашизм десь за кордоном. У капіталу. Наші кордони на міцному замку! Отож треба радіти, що є можливість жити під мирним небом, яке захищають радянські соколи. Працювати і вчитися.

От тільки якби знайшлося для нього місце в гуртожитку! Одній людині небагато треба: сам на ліжку, речі під ліжком, ото й усе.

У Рози Тюриної, секретаря комсомольського комітету якесь засідання. І Людвіг Верфель тут.

— Як твоє прізвище? — спитала Роза в Чепеля, думаючи, що і його викликали.

Назвався.

— З новеньких. От і добре, що прийшов. На ловця і звір біжить. Дивися, Людвіг, ось тобі ще один. Чепель, кажеш? Сідай, Чепель. Діло до тебе.

— Ще один? А вело є в нього? — запитав Людвіг.

— Найдемо, не бійся,— запевнила Тюрина.— Комсомольці велозаводу позичать. Чуєш, Чепель? Для тебе! Два місяці даємо тобі на тренування. Записуй, Людвіг: Павло Чепель. І не дискутуй. Підемо до директора затверджувати.

Павлові не ясно, що затверджувати, куди збираються їхати. А Роза Тюрина ще диктує:

— Тимофій Солод — раз, Рогов — два, Чепель — три. Бачиш, гарту сільського, міцний, як дубок. Не підведе.

Павло таки дочекався Рози. Вона вислухала його,

— Я не вмію на велосипеді. Тільки в дочок попа нашого є. І не за тим прийшов...

— Чуєте, він не вміє. Відкрив Америку! А хто вміє? Я, думаєш, умію? Сядеш і поїдеш. У передмісті живеш? Данилівський?

— Якби-то... З Гуляйгори.

Роза посміхнулася задерикувато.

— Святе місце. Ти не з ченців, бува? Ні? Тоді нічого викручуватися. Хлопців у нас на фабриці зовсім мало, а дівчат не пошлеш. Читаєш газети, радіо слухаєш? Скрізь естафети, кроси. Туркмени на конях, київські комсомольці — на човнах по Дніпру. А ми своє надумали — на велосипедах! Харків — місто індустріальне. От і повезете у Москву рапорт, як виконуємо другий п'ятирічний план.

Павло, подумавши трохи, сказав примирливо:

— Я не викручуюсь, як треба, повезу. Але добре було б поселитися в гуртожитку. Часу буде більше на підготовку.

— Чого захотів! У мене багато заяв на черзі. Новий ще будуємо, а в старому — як у вулику! Хоч нари, як полиці у вагонах, чіпляй.

— Хоч десь у куточку...

Щось було в його голосі по-дитячому безпосереднє. Він і дивився на Тюрину з таким благанням, що, здавалося, йдеться про те, бути чи не бути...

— Посварився з батьками?

— Ні, не те,— опустив очі, замовк.

Не стала допитуватися, та не хотілося й відпускати, доки не з'ясує, що трапилося.

— Зразу куди підеш?

— Куди? На станцію...

— А може, почекаєш іще трохи? З півгодини? Я звільнюся, і тоді...

Павло стояв біля дверей, знічено мовчав.

— Про гуртожиток поговоримо,— пояснила Роза.— Я сама ж не розподіляю місць. Є фабком, Вільхова. Подумати треба, Чепель. Одне слово, погуляй.

Чекав біля газетної вітрини. А вона ще зайшла в кімнату редакції малотиражки, звідти — до директора, в їдальню: там і знайшла Вільхову. Він бачив, як вони разом піднімалися по залізних сходах на другий поверх, де містився фабком.

Нарешті Роза вийшла до нього.

— Везучий ти, Чепелю. А я перед начальством спекульнула, ти, мовляв, учасник естафети. Обіцяно твердо. Але ще треба почекати трохи. Є у Вільхової варіант. Там одружується один — на приватну квартиру піде.

— А як передумає?..

— І таке буває,— пожартувала Тюрина.— Хоча... Комсомольський комітет навіщо? Не дамо передумати, не бійся.

Через прохідну вийшли разом.

Скрипучі старі сходинки вели на Технологічну Гірку. Все ширше відкривалася перед ними панорама Журавлівки. Корпуси "Червоної нитки" і заводу "Здоров'я трудящим" панували над приземкуватими одноповерховими будинками "приватного сектора" і казенними, барачного типу будівлями уздовж берега Нетичі.

Павло думав, що знову розпитуватиме, чому тіка з дому, з ким не помирився, але ні, Роза цікавилася його селом, колгоспом. У достатку люди живуть чи бідують? Почувши, що батько — інвалід війни, поспівчувала.

— Каліцтво — це гірше всякої хвороби. Важко батькові... І все ж ти щасливий, Павло Чепель. Батько вий, мати є. А я зростала сиротою. Батька денікінці зарубали у двадцять першім, у бою. Під станцією хор, це ж околиця Гуляйгори. Навіть поховали його на сільському цвинтарі. А матір... І вона недовго жила на світі. Не вбереглася. Пішла зимою у Безлюдівський ліс по дрова і не повернулася. Вже весною знайшли її, як сніг зійшов. Збилася, видно, з дороги.

На площі Руднєва Павло попрощався з Тюриною. Далі їм не по дорозі.

Знав тут усі ходи і виходи. Пройшов мимо гранітного пам'ятника Миколі Руднєву — герою громадянської війни. У свої двадцять три роки молодий комуніст був командиром революційного тридцятого полку. Скульптор, мабуть, не повірив, що він був такий молодий вирізьбив Колю Руднєва набагато старшим. Загинув герой у дев'ятнадцятому, командуючи бригадою.

От і Левада — гамірна, безнадійно обшарпана станція

Павло часто сідає у шостий вагон. Там — свої, гуляйгірці. Та цього разу минув його, поїзд не п'ятигодинний, яким звичайно їдуть з першої зміни, цей на роз'їзді не зупиняється, везе аж до станції Жихор. Його це не влаштовує. Сьогодні зустрічатися не хоче з хутірськими. Заведуть розмови, не відчепишся.

Пройшов у четвертий, ближче до паровоза. Тісно, Сісти ніде. Ті, кому їхати далеко, лежать на верхніх полицях, виставивши у прохід ноги. Інші "забивають козла". Приглушений гомін пливе по вагону з кінця в кінець, хоч ніхто ніби й не розмовляє. За вікнами сірий, залюднений перон. Виспівують тоненькі дитячі голоси: "Іриски, іриски", "Цигарки "Аначка" — п'ятак штука, рубель пачка", "Кому лимонаду, кому лимонаду?" Чим тільки не торгують пристанційні комерсанти! Навіть звичайною водою. Носять її в чайниках маленькі заробітчани. "Пийте, дядю. Пийте, тіточко. Бід пуза пийте. Дасте скільки не жалко". Худенькі, брудні рученята, уважні, помірковані, як у дорослих, очі. Чиї вони, хто їх посилає? Кожного разу, як побачить цих дітей, згадує Павло своє дитинство. Але мати ніколи не дозволяла йому чи Надійці отак по-жебрацькому заробляти свій шматок хліба. Інше діло — щавель збирати на продаж чи деревне вугілля носити з давнього монастирського пожарища, воно годиться і для праски, і для самовара. Ну, ще можна рибу ловити. На базарі риба в ціні. Мати у них горда. Голодна сидітиме з дітьми, а не признається, не позичить у чужих. Одного разу виручив брат її рідний, Володимир Миколайович, що теж, як і Денис Лісовий, на залізниці працював. Пуд солі з роботи приніс, а за сіль у ті важкі роки що хочеш можна було виміняти. Павлова мати і в рідного не захотіла брати сіль задарма, віддала йому теплу вовняну ковдру, яка одна тільки в них і була. Зовсім сива голова в матері, лице зморшками взялося, тільки такою і знав її. Шкода, не було раніше де фотографуватися, а тепер ні для чого — пізно.

Поїзд рушає без гудка, забув машиніст, чи що. Вже потім нехотя кувікнув, як порося недорізане. Вихриться услід потривожена пилючка, гавкає верескливо чорне цуценя, біжить по перону, ніби хоче вкусити крикливу "кукушку". Стрілочники піднімають сигнальні прапорці в чохлах, чомусь обидва зразу. Рейки то збігаються, то розбігаються, схрещуються. Поїзд переходить з колії на колію, бере лівіше, вигинається дугою, видно навіть з вікна хвіст, минає "кладовище" паровозів, вони немов повгрузали в землю і зчепилися один з одним, як жуки, котиться мимо платформ з деревом, піском, вугіллям, мимо пакгаузів, стугонить, весело озивається до будиночків Верещаківки. Тут зупиняється на коротку мить і, свиснувши для порядку, рушає далі.

Якщо сядеш у передні вагони, вони зупиняться проти молодого сосняка. Тоді ітимеш навпростець до самої річки, можливо, ітимеш без компанії, роз'їзд не користується доброю славою, всяке з людьми в сосняку траплялося, не хочеться й згадувати.