Втікачі - Власюк Анатолій

Людей тут було мало, грала легка музика, він замовив собі п'ятдесят грамів коньяку, каву і тістечко, сів за вільний столик і почав святкувати свій день народження. Цигарковий дим різав очі, але Віктор Андрійович на це не зважав, ні про що не думаючи і відпочиваючи душею й тілом.

За вікном припустив дощ, заметушилися люди, окремі з них забігали до кнайпи. Перед ним виросла жінка з сумним виразом на обличчі, але з грайливими бісиками в очах:

— Можна?

Він оглянувся, але всі столики були зайняті. Не встиг нічого відповісти, як вона, не чекаючи дозволу, вмостилася навпроти. Щось її дратувало, і він про всяк випадок згасив цигарку, але це не допомогло. Вони не дивились одне на одного, а втупились у вікно, ніби там було цікавіше.

— А я сьогодні святкую свій день народження, — ніби сам до себе сказав Віктор Андрійович.

— Ви так завжди знайомитесь? – Вона кинула на нього зацікавлений погляд.

Він вийняв із внутрішньої кишені піджака паспорт, який завжди носив з собою (мав фобію: боявся, що його зіб'є машина, отож, щоби родичі не шукали по моргах, не розлучався з цим документом) і дав їй.

Вона розкрила паспорт і щиро розсміялась. Йому теж стало весело.

— Що? – Віктор Андрійович не розумів причину її сміху, а, головне, — такої непідробної і непідкупної щирості.

Вона, продовжуючи усміхатись, порпалась у сумці. Надибавши паспорт, простягнула його незнайомцеві.

Тепер була його черга сміятись, але вийшло все якось сумно. Світлана народилася з ним одного дня, але була на шість років молодшою.

Вона вихопила поглядом його питво і їжу й собі замовила теж п'ятдесят грамів коньяку, каву і тістечко. Він спробував заплатити за неї, але вона відмовилась.

— За нас, Світлано!

— За нас, Вікторе!

Дощ так само несподівано вщух, як і розпочався. Розмова в них явно не клеїлась, і Світлана сказала, що їй час іти. Він простягнув їй візитку, і вона невесело усміхнулась:

— Психіатр… Чесно кажучи, коли я зайшла сюди і побачила вас, то подумала, що вам потрібна допомога.

— Психіатрична?

— Ну, може, не психіатрична, а психологічна, чи як там це називається.

— Кожному психіатрові потрібна допомога, як і будь-якій нормальній людині, — видав він чужий афоризм, викликавши в неї знову сумну посмішку на обличчі.

— При нагоді зателефоную, — пообіцяла вона.

— Так завжди кажуть ті, хто і не збирається телефонувати, — зауважив він.

— Ну, чому ж?

— Доведено психіатрією, — і вони разом розсміялися, знаходячи поглядом одне в одному щось кохане і неповторне. Але ця мить була занадто короткою.

Світлана нерішуче попрощалася і так само нерішуче пішла. Він розумів, що має зараз щось зробити, але не затримав її.

Аби не випробовувати долю, упіймав таксі. З'ясувалося, що мешкав мало не поруч. Ось так можна було прожити мало не все життя і не знати, що недалеко є місцина, яка тобі подобається.

Коли Віктор Андрійович зайшов у квартиру, дружина й донька накривали на стіл. Вони здивувалися, бо не сподівалися, що він так рано з'явиться вдома. Аби їм не заважати, він пішов у спальню і втупився в газети. Знаходив знайомі букви, але прочитане не лізло до голови. Ненавидів свої дні народження, бо тоді тебе всі любили, точніше, вдавали, що люблять, хоча насправді це було не так, адже в інші дні він цієї любові від цих же людей не відчував.

Наближався час "ікс", дружина урочиста, донька усміхнена, а він злий, бо думав про Ольку, яка й досі не зателефонувала й не привітала з днем народження. Не могла забути. Випробовує його на міцність? В інший день він би вже натер вухо від телефонної слухавки, а тепер гонор не дозволяв йому зв'язуватися з нею. Ну й нехай…

Першими приїхали Юля, два колеги-лікарі та Любочка. Юля скористалася моментом, аби смачно поцілувати його. Дружина, знаючи про їхні особливі стосунки, відвернулась, але тримала ситуацію під контролем. Він теж скористався моментом і поцілував Любочку, широко розплющеними очима дивлячись на її розкішні груди.

Тільки сіли за стіл, прийшли сусіди, що жили під ними. Дружина забігала перед Павлом. Віктор Андрійович давно підозрював, що у їхніх взаєминах не все так просто, але з того часу, як познайомився з Олею, перестав ревнувати дружину.

Вже сіли, випили, навіть третій тост за любов проголосили, коли пришвендяв Михайло Михайлович, давній його пацієнт. Його ніколи не запрошували, але він неодмінно приходив щороку, вітав доктора з днем народження і неодмінно дарував стару книгу зі своїх запасів. Назбирався вже добрий десяток томиків. Віктор Андрійович їх ніколи не читав, лише переглядав, бачив підкреслене олівцем, щось написане на полях нерозбірливим почерком. Дружина пропонувала ці книги викинути на смітник чи хоча би здати в макулатуру, хоча й не знала, де тепер приймають папір, але він не давав, а без нього вона не наважувалась це робити. Через ці кляті книги вони часто сварились. Виходило, що лише подарунки Михайла Михайловича заважають їй навести лад у квартирі. Віктор Андрійович не викидав книжок Михайла Михайловича ще і з тієї причини, що той міг посеред року забігти, попросити свою ж, подаровану ним, книгу, яку неодмінно повертав через місяць-другий. Ні доктор, ні пацієнт не вбачали в цьому чогось надзвичайного.

Скоро всі добряче випили, і сусід Павло став зізнаватися в коханні його дружині. Це виглядало ніби жартівливо, і Віктор Андрійович підтримував цю гру, але навіть неозброєним оком було видно, що це йому неприємно. Сусідка ледве вмовила п'яного чоловіка піти додому і все вибачалась чомусь перед дружиною Віктора Андрійовича, боячись йому самому глянути в очі.

Психіатри були стійкими, але першою заметушилась Юля, сказавши, що час додому. Було видно, що Любочка хоче залишитись, бо їй так сподобалась компанія, але сувора начальниця ніби збісилася.

Михайло Михайлович заснув у кріслі, і його ледве вдалося розбудити. Віктор Андрійович хотів допомогти дружині й доньці прибрати зі столу, але йому як іменникові не дали цього зробити.

Дружина була зла, а він не хотів нариватися, вдаючи, що все нормально.

Тільки-но полягали спати, задзеленчав мобільний. Дружина ніби цього й чекала. Вона метнулась до чоловікового мобільного. Там вибило "Сергій Петрович" – і вона з розчаруванням передала телефон чоловікові.

Сергій Петрович – це була Оля. Знаючи ревнивий характер дружини, він так її зашифрував, аби не було несподіванок.

— Доброго вечора, Сергію Петровичу! – Віктор Андрійович намагався бути спокійним. – Та краще пізно, ніж ніколи. Дякую, дякую… Так, все нормально. А ви як? Я вам завтра зателефоную, треба проконсультуватись. Добраніч!

Він думав про Олю, яка святкувала його день народження у нічному барі і тільки що сказала, що кохає його без тями. Дружина думала про щось своє, а потім запитала:

— А хто такий Сергій Петрович?

— Сергій Петрович? – Віктор Андрійович був від щастя на сьомому небі, але дружина, здається, вже нічого не помічала. – Професор із Києва, обіцяв приїхати до нас, познайомлю.

Більше дружині було нецікаво розмовляти з чоловіком, вона відвернулася до стіни і швидко заснула.

Віктор Андрійович вийшов із спальні у кімнату, набрав Олин номер, але операторка повідомила, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

До кімнати увійшла донька, і він зрадів.

— Оля тебе привітала? – Вони були сучасними і звірялись одне одному, не підпускаючи до себе матір і дружину в одній особі.

— Нещодавно. Каже, що святкує з друзями мій день народження.

— Так воно і є, — серйозно мовила донька.

Вона сіла йому на коліна, обійняла за шию й сумно подивилась в очі.

— Тату, твій день народження вже минув, так що можу тобі сказати неприємну новину.

Він весь напружився, але нічого не запитав.

— Я, здається, вагітна, — мовила донька після нетривкої паузи.

Віктор Андрійович, здається, був готовий до цього, хоча, звичайно, не думав про щось подібне.

Їй стало цікаво, що він так спокійно сприйняв цю звістку.

— І хто цей герой? – нарешті запитав він. Страшенно хотілося курити, але очікував на відповідь

— А я знаю! – була відповідь.

Вона була щирою, а його ніби хтось підірвав із середини.

— Ти що, здуріла?

— Не знаю. Може, Ромка. Може, Юрка.

Їх він не знав і не став розпитувати.

— А презервативи сучасна молодь не використовує? – Віктор Андрійович намагався бути іронічним, але вийшло якось по-злому.

Донька зіскочила з його колін і сіла навпроти.

— Ти маєш знайомого лікаря?

Він усе зрозумів і, намагаючись надати переконливості своїм словам, сказав:

— Ти ж знаєш, що після аборту жінка вже може не народити дитину.

Помовчали.

— А, може, я й не вагітна. Валька каже, що в мене може бути затримка.

Вона знову була безтурботною дитиною. Але все ж її ще щось муляло, і він це відчув.

— Ти будеш розлучатися з мамою? – З силою вичавила із себе.

— З чого ти взяла?

— Ну, Оля…

Він помовчав, аж тепер закурив, встав, випускаючи дим у кватирку.

— Давай ти виконаєш одне моє прохання, а я потім колись одне твоє.

— Давай. – Вона усміхнулась, бо їм подобались ці, ще з дитинства, ігри.

— Йди спати…

— У-у-у… — Вирвалось у неї незадоволення, бо цього від батька вона сподівалася найменше. Але умови гри були прийняті.

— Добраніч! – Вона чмокнула його в щічку і пішла до своєї кімнати.

Він кивнув головою, заглиблений у свої роздуми. Ще цього йому не вистачало! Хотілося вити, а замість цього кусав цигарку і випльовував тютюн у кватирку.

Віктор Андрійович вирішив усе розповісти дружині, але лише через декілька днів, підготувавши її, щоби та не вибухнула, а донька знову на декілька днів не втекла з дому, як це вже траплялося. А, може, все минеться?

Вмостився біля дружини, яка мирно сопіла. Сон довго не йшов до нього, а потім наснилося, що Сергій утікає з психушки, його наздоганяє санітар Павло, збиває кулаком на землю і копає.

Мабуть, він кричав, бо дружина стукнула його ліктем у бік:

— Геть зовсім здурів зі своїми психами.

До ранку ще було далеко, але він заснув знову. Коли прокинувся, вже не пам'ятав, чи йому щось снилося.

3

Оля прийшла додому десь о годині третій ночі. Була п'яненькою, але все тримала під контролем. Усміхалась сама до себе, бо надурила отого настирливого Івасика. Той увесь час клеївся до неї, а вона його і не відганяла. Потім закоханий юнак провів її додому, замовивши таксі, а коли в під'їзді приступив до рішучої атаки, виціловуючи її, збрехала, що в неї критичні дні.