Як у Чубасика сміх украли - Письменна Лариса

Ні, сюди!.. А може, й не сюди…

От і поговори з сорокою…

Сто одна лісова стежина веде на захід, сто дві — на схід. А на південь та північ — і не злічити. А обрати треба тільки одну!

Щире сонечко з полудня вже на вечір повертати задумало. Прокинувся вітрець, стрепенувся: "А що там нового в лісі? Чи знайшли Чубасиків сміх?" Не знайшли, шукають. Ідуть поспішають по обраній котом Хитруном стежині наші друзі.

Щось блиснуло в траві, зупинився Лапчак:

— Коваликові окуляри!

— Певна наша стежинка,— зрадів їжак Стобурчак.

— Підніми окуляри, зайче, Коваликові без них погано,— сказав кіт Хитрун.— Та де він зараз, наш Ковалик? Ходімо швидше!

На темнокорому грабочку сидить зозуля Викрутасиха. Зобачила кота Хитруна, злякалася, ухопила якусь галузку та давай її до сучка припасовувати.

Ку-ку! Ку-ку! Вчуся вже, вчуся! Ку-ку!

— Чого вчишся? — здивувався кіт Хитрун.

— Та тії ж… гнізда вити!

— Покинь, дурна,— чмихнув їжак Стобурчак.— Все одно не навчишся, не з такого роду. Зозуля боязко глянула на кота Хитруна.

— Скажи краще, зозуле, чи не бачила ти сову Пазуриху?— запитав кіт Хитрун.—А гнізда мостити навчишся тоді, як рак свисне.

— Бачила. До бурелому сова полетіла. Ку-ку!

— Хто знає туди дорогу?

— Я знаю,— озвався заєць Лапчак.— Тільки до бурелому не можна ходити.

— Чому?

— За буреломом, на пагорбі, Мертва печера. Ще покійний батечко, старий Лапчак, казав, що жоден заєць не повертався звідти живий.

— То як — не поведеш? Га, Лапчаче?

— Б-б-боюся…

Завів тоді кіт Хитрун свою дивну тиху пісеньку. Вмить підбадьорився заєць Лапчак.

— Це я — боюся? Ха-ха! Ану — за мною!

І пострибав — повів до бурелому.

МЕРТВА ПЕЧЕРА

А що з дятлом Коваликом?

Хоч і загубив окуляри дятел, хочі крила стомились,— не відстає від Пазурихи старенький.

Промайнула сова Пазуриха над лісовим озерцем — і дятел за нею. Запетляла сова поміж високими соснами — і дятел петляє. Долетіла сова до бурелому, озирнулася навкруги, жовті банькаті очі вирячила: чи немає погоні?

Сховався дятел за сухий ясеневий стовбур — не помітила його сова Пазуриха, вдень недобачає.

Дивиться дятел — шугонула просто до пагорба, що за буреломом. "Еге, адже там — у Мертвій печері — лігво лісового розбійника Вовцюги-Волоцюги!"

Сіла сова Пазуриха біля Мертвої печери, перед нею кості жовтіють з бідолашних звірят, що Вовцюзі-Волоцюзі на зуби потрапили.

— Охо-хо! Вовцюго! — ухнула ПазуриХа.— Чубасиків сміх до тебе перенесла, забирай швидше, бо пазури тліють.

З лігва-печери вискочив сірий лісовий розбійник.

— Перенесла? Встигла-таки Облудниця попередити! Давай сюди, сховаю.

Щез вовк у чорній печері і довго не повертався на білий день: мабуть, глибоко заривав Чубасиків сміх.

А дятел Ковалик все дивиться, все примічає, хоч окулярів йому ой як бракує! Аж тут замелькала поміж поваленими стовбурами руда пляма, і на пагорб до Мертвої печери скочила

лисиця Облудниця.

— Принесла? Ніхто не помітив, куди летіла? Ох і бігла ж я, ох і мчала ж! Ледве ніженьки тримають… А де сірий телепень?

Нарешті виліз із Мертвої печери Вовцюга-Волоцюга.

— Ти вже тут, руда? — загарчав він. — Гар-рячий який отой клятий сміх, усі лапи пообпікав, поки сховав. Тепер уже не знайдуть, дзуськи!

— Хо-хо! Тепер не знайдуть! — підтакнула сова.

— А глибоко зарив, недотепо?

— Ну-ну, ти не дуже,— огризнувся Вовцюга.— В найглибшому, найтемнішому кутку Мертвої печери. Я ж — Вовцюга, а не якась там пустоголова сова. Немарно хазяйка крала, тепер може бути спокійна — збережу!

Дослухається дятел Ковалик, слова не пропустить. Хазяйка? Украла Чубасиків сміх? Хто ж вона? Треба швидше Хитрунові сказати…

Знявся дятел у повітря, та зачепив ненароком суху гіллячку — шелеснула вона.

— Нас підслуховує дятел!—вереснула лисиця Облудниця.— Лови його, Пазурихо! Держи його!

Вище, дятле! Швидше, дятле!

Та не має вже сили Ковалик, втомився, а тут ще не розглядів — об сухий стовбур ударився, каменем падає на землю…Кинулася на нього сова Пазуриха, вчепилася гострими пазурами… От і кінець твій настав, старенький лісовий лікарю…

І враз — немов смугаста блискавка майнула:

Х-х-ха!!!

Аж пір'я посипалося, аж загуло в совиній вухастій голові. Очманіла сова розчепірила крила, сидить, жовтими очима лупає. А над нею — кіт Хитрун. Лискуча шерсть на ньому здибилася, спина грізно вигнулася дугою… Сова й дихати перестала.

— Ех ти, Пазурихо! А ще й приказка є — "Сова — мудра голова! Де ж твоя мудрість? Чого це тебе потягло на злодійство та на розбій? Ловила б собі мишей, чого ще треба?

Мовчить сова, тільки головою крутить і очима лупає.

— Хто тебе навчив? Кому служиш?

Мовчить сова.

А біля дятла Ковалика вже заєць Лапчак клопоче, на дзьоба окуляри йому накладає.

— Живий, Ковалику?

— Живий, добре, що наспіли. Чубасиків сміх у Мертвій печері… Якась хазяйка його вкрала…

Кинулися друзі до Мертвої печери, тільки ошелешена сова Пазуриха залишилася сидіти одна серед бурелому. Коли не отямилася, то, може, й досі сидить…

Стрибнув сміливо Хитрун Веселі Вуса в чорну пащу вовчого лігва. Та недовго пробув він у Мертвій печері, повернувся назад і приніс із собою одним одну квіточку — проліску білу,і ту нерозквітлу.

Правда твоя, Ковалику, був у найтемнішому закутку печери Чубасиків сміх, але дуже недовго. Проросла там одна лише проліска, навіть розквітнути не встигла. Понесли сміх та вже, видно, до самої хазяйки. Тепер нам буде найважче.

Пурх! Дзінь-дзінь!.. То прилетіла — не побоялася! — до Мертвої печери синичка Чепурушка.

— Насилечку вас розшукала. Чубасик сумує, Чубасик журиться, вже й на білий світ дивитися не хоче. Чи скоро сміх знайдете?

— До вечора мусим знайти,— сказав кіт Хитрун.— Вертай, синичко, до Чубасика та віднеси йому цю проліску. Коли проліска почне розквітати, веди мерщій Чубасика до столітнього Дуба.

Підхопила білу проліску синичка Чепурушка і понесла її до Чубасика.

ХАЗЯЙКА ЛИХИХ І ОБЛУДЛИВИХ

До темного, як ніч, байраку, до жовтого каменя примчав Вовцюга-Волоцюга, а за ним і лисиця Облудниця.

Припав Вовцюга до землі, щось продзвеніло жалібно, спалахнуло на мить, зникло.

А за хвилину з-під жовтого каменя, звиваючись кільцями, виповзла чорна величезна гадюка — Ненависниця — хазяйка лихих та облудливих. Маленькі люті очиці пронозисто виблискували на плескатій голові, в отруйній пащі сіпався роздвоєний гадючий язик.

Звідкіля приповзла до цього лісу така гадюка — ніхто певно не знав, навіть лисиця Облудниця. Знали тільки одне:хоче Ненависниця стати хазяйкою лісу, тому й найняла їх.

Та став на заваді Чубасиків сміх.

— Нікчеми! Не зуміли с-сховати! — просичала гадюка.

Підібгав хвоста Вовцюга-Волоцюга, а лисицю враз ніби хто медом помазав.

— Не хвилюйся, мила хазяєчко, тепер усе гаразд буде. Не знайде сюди дороги осоружний заброда кіт Хитрун Веселі Вуса,— я всі чисто стежки попереплутувала, всі сліди хвостом позамітала.

— А с-сова де? — засичала Ненависниця.

— Сова? Та нащо нам оте одоробло, хазяєчко? Самі впораємось!

— Аву-у… що це? — раптом злякано підскочив вовк. — Ряту-уйте!

Просто на очах з-під голої землі, де навіть глуха кропива не росла, мов ранньої весни на осонні, підводили ясно-блакитні голівки проліски, розкривали чисті пелюстки і голубіли, голубіли… Ніби шматочок весняного неба впав на дно Темного байраку.

— Топчіть їх, топчіть!!! — закорчило гадюку.

Кинувся Вовцюга-Волоцюга квіти витоптувати, зубами видирати, лисиця Облудниця хвостом вимітати… А квіти ростуть собі все буйніше, все нові та нові проростають.

— Глибше, глибше закопай Чубасиків сміх, Вовцюго,—зарепетувала Облудниця.— Від нього квіти!..

— Не допоможе, — сіпнулася Ненависниця.— С-сміх треба вбити! Та швидше, поки не знайшли!

— То що накажеш робити? — схилилась лисиця.

— Задуш-ш-шити! Задуш-ш-шити сміх жовтим каменем!

— Підважуй камінь, Вовцюго!

Закрекотав Вовцюга, підважуючи камінь, лисиця й собі підпряглася. Мало не підвередився вовк — ніяк камінь не зрушить. Гадюка до нього впритул підповзла.

— Зараз ужалю! На с-с-смерть!

Кректав-кректав вовк, ще дужче кректала лисиця (хоч вона й не натужувалася — лапи свої берегла), але камінь важкезний, зрушити несила.

— С-с-слабаки,— розлютилась гадюка.— Де вам упоратися. Краще с-слухай мене уважно, Облуднице.

Схилила гостре вухо до Ненависниці лиска, а та щось просичала до неї.

— Зрозуміла, хазяєчко! Все буде зроблено!

Вечір близько…

Ясне сонечко все поміж хмар пливе, визирне, кине промінчик на зелений ліс та й знову хмаркою закриється: немає в лісі Чубасикового сміху, та й самого Чубасика не видно. Шелестить віттям

дерев прохолодний вітрець—не радіють йому дерева, сумно хитають вітами, без Чубасикового сміху знудились.

А по лісу кружляють — шукають дороги до хазяйки лихих та облудливих наші друзі. Лисиця так всі стежки переплутала, що по кілька разів на одне місце вертаються.

Сам кіт Хитрун Веселі Вуса притомився. Заєць Лапчак — на що вже до мандрів звичний, а й той ледве-ледве стрибає,постоли зовсім стоптав. Полетить-полетить, та й сяде на гілку дятел Ковалик — спочити хоч трохи. їжак Стобурчак шкутильгає позаду, заморився, бідаха, запирхався, аж кривенькі лапи гудуть, не зоглядівся, як і відстав.

— Агов! Хитруне! Ковалику! Лапчаче! Де ви?

Не обзиваються, тільки ліс навколо шумить.

Обдивився…

Шурхнуло щось у кущах. їжак Стобурчак туди,— аж там борсук Хропунець виглядає.

— Здоров, Стобурчаче! Не стрічав у лісі мисливців?

— Та хто ж у цю пору полює? Все тобі, сплюхові, мисливці сняться. Умився б краще, — буркнув їжак Стобурчак.

— Кота Хитруна з Лапчаком та Коваликом не бачив?

— Їх не бачив. От лисиця Облудниця пробігла недавно, ведмедя кудись повела.

— А тобі не приснилося? Облудниця — ведмедя повела…Навіщо?

— А хіба я знаю? Все квапила його— "швидше йдімо!". Он тією стежкою пішли.

— Ой, щось воно неспроста!.. Покотив їжак Стобурчак стежкою, що борсук Хропунець показав, котить, придивляється, ведмежого сліду шукає. А його і знайти неважко: там трава прим'ята, тут гілка зламана, а он трухлявий пеньок вивернуто : відразу видно — ведмідь Гуп-Туп-Медолюб пройшов.

Котив-котив по ведмежих слідах їжак Стобурчак, аж поки самого ведмедя не стрів.

Бреде назустріч ведмідь.

Сердитий такий, що — матінко! Гупає лапами, аж земля вигинається, і все когось лає:

— А щоб тебе! А бодай тебе! Обдурила! Де той вулик? Де мій мед?

— Здоров будь, Медолюбе,— привітався їжак.

— Здоров, Стобурчаче,— знехотя буркнув ведмідь і хотів їжака обминути, але той розпустив колючки — заступив дорогу.

— А чого це ти, Медолюбе, не прийшов на світанку до столітнього дуба? Ми тебе ждали-ждали…

— Проспав,— присоромлено зітхнув ведмідь.— Лисиця Облудниця мала розбудити… Оце тільки недавно збудила.