В дорозі - Коцюбинський

не знi­мав гост­рих, пе­ку­чих пи­тань, як пер­шо­го дня, ко­ли Ки­ри­ло приїхав на да­чу. Гiсть дiс­тав вже на­леж­ну честь, чо­го ж ще тре­ба? Але се, як конт­раст, вста­ва­ло неп­ро­ха­не i го­во­ри­ло. Щось не­ви­раз­не, гнi­тю­че, три­вож­не, - i тiльки ча­са­ми зда­ва­лось Ки­ри­ло­вi, що вiн ось-ось зло­вить, ось-ось розв'яже, що са­ме му­сить зро­би­ти…

Кожен раз, як Iван про­ки­давсь по обi­дi з при­пух­ли­ми тро­хи очи­ма, блi­дим об­лич­чям та зби­тим во­лос­сям i по­зi­хав дов­го i смач­но, - Ки­ри­ло кор­чив­ся якось та тi­кав з ха­ти, щоб то­го не ба­чить…

А хi­ба ж завт­ра не бу­де те са­ме - служ­ба, те­ля­та, сим­во­лiзм i ка­пус­та? При­пух­лi очi i по­зi­хан­ня?

Вiн мав до­во­лi то­го "спо­кою". Йо­му ро­би­лось душ­но од то­го по­вiт­ря - i, не стя­мив­шись на­вiть, вiн ки­нув на­реш­тi:

- Як мо­же­те… ви… Свинст­во!

Вiн хви­лю­вав­ся; сло­ва ви­ри­ва­ли­ся труд­но, на­че з-пiд ку­пи гру­зу, де дов­го ле­жа­ли.

- Ви, що… ко­ли навк­ру­ги…

Вони бо­лi­ли, би­ли не тiльки Iва­на, отi сло­ва, та­кi ко­рот­кi i обом зро­зу­мi­лi. Роз­ри­ва­ли всi пе­ре­по­ни i ви­лi­та­ли, на­че ра­ке­ти.

Як вiн мiг! Iван здвиг­нув пле­чи­ма. А що ж вiн має ро­би­ти? Се­ред за­гально­го зни­щен­ня, апа­тiї, вто­ми?.. Вiн не ге­рой… i хто має пра­во ви­ма­га­ти од нього ге­рой­ст­ва!.. Вiн ро­бив, ко­ли мож­на бу­ло ро­би­ти… Нiх­то не має пра­ва… так, так, нiх­то не має пра­ва йо­го поп­рiк­ну­ти…

Пiдняли го­лос i обид­ва кри­ча­ли. Сер­ди­то, злiс­но. I в кож­нiм зок­ре­ма кри­чав влас­ний бiль, со­ром, кри­ча­ла уто­ма… кри­ча­ла пот­ре­ба, б'ючи дру­го­го, ра­нить се­бе…

Розбiглись сер­ди­тi, обид­ва схвильова­нi.

Кирило дов­го блу­кав, по­ки вга­му­вавсь тро­хи. Чи вiн був пра­вий? Чи не об­ра­зив да­рем­не Iва­на? Нi, тре­ба на­но­во розг­ля­нуть спра­ву, без гнi­ву, спо­кiй­но. Вiн му­сить за­раз по­ба­чить Iва­на. Пев­но, вiн, бiд­ний, му­читься десь пiс­ля гру­бої сце­ни. На­зад, до­до­му!.. Тут близько… Ось вже бi­лi­ють стi­ни… бар­кан, си­ня ка­пус­та… А ось…

Побачив Iва­на й Ма­рiю. Во­ни по­ло­ли на гряд­цi, зiг­нув­шись.

На зе­ле­нiй ни­зи­нi, об­ли­тiй ве­чiр­нiм сон­цем, се­ред ка­пус­ти вид­нi­лись тiльки їх круг­лi за­ди, ве­ли­кий чор­ний i мен­ший си­нiй, що не­ру­хо­мо ту­ли­лись ря­доч­ком, як емб­ле­ма спо­кою. I бу­ло в об­ра­зi то­му та­ке гид­ке щось, та­ке про­тив­не, що Ки­ри­ло здриг­нув­ся.

Не пi­шов на го­род, а по­дав­ся до се­бе. I пер­ше, що вiн зро­бив, - зак­лав ру­ку в ки­ше­ню i ви­тяг лист. По­тер­тий, пом'ятий i сi­рий. Роз­дер ко­вер­ту й чи­тав. Нi, ще не пiз­но. Знай­шов на­реш­тi, що му­сить зро­би­ти! I ко­ли роз­би­рав так при тьмя­но­му свiт­лi зни­ще­ний лист, до нього з бал­ко­на до­нiс­ся го­лос Ма­рiї:

- Йдiть чаю пи­ти! У нас сьогод­нi пи­рiг!..

- Пи-рiг, рiг-рiг… - прос­пi­вав ба­сом Iван у доб­рiм наст­рої, так на­че нi­чо­го не ста­лось.

Але Ки­ри­ло не обiз­вав­ся.

Збирався в до­ро­гу.

Вересень 1907 р