Момент - Винниченко В. К.
- Ш-ш!..
Ще кілька кроків… Просвіт більше… Засивіло небо… Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало…
Я зробив знак, випустив її руку і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звірем, сильним, напруженим, диким.
Просвіт ширшав. Засиніло небо… далеко-далеко…
Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам’яніли… Довго лежали і слухали… Тукав дятел… Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула… Серце билось несамовито.
Знов поповзли… Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа… Я трошки посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи - один проти другого, один наш - великий, незграбний, другий з того боку - менший; обидва з орлами, обидва рябі. Круг їх таємна порожнеча… Та чи порожнеча ж? А може, десь тут же стояла коло їх людина і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті?
Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед.
- Тут! - хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів:
- Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно… Ну!..
Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки і разом хтось десь крикнув. Поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідним, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли, озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті.
Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя.
- Єсть! - гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад.
- Єсть! - повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя.
- Єсть! - раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.
«Єсть!!» - крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.
Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток, це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.
Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась.
- Сядем…- безсило опустилась вона на землю.
Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо.
Довго сиділи так. Чогось не говорилось.
Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед.
- Знаєте що? - раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся.
Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила:
- А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви - в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?
Я сказав і здивовано дивився на неї.
- Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше… наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила:
- Щастя - момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут…- Вона показала на серце.
І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані.
Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.
Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав.
Сонце пекло, шепотілись кущі.
Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком.
- Так буде краще. Прощайте…- якось терпко прошепотіла вона, підводячись.- Я буду носити вас в душі.
Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.
Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.
Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.
_________________
Володимир Кирилович Винниченко
МОМЕНТ
(1908)
299
Друкований текст для вичитування взято з: Винниченко В.К. «Оповідання». Словацьке педагогічне видавництво Братіслава, відділ української літератури в Пряшеві,1968
Відмінна якість:
електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу!
Цей твір знаходиться в суспільному надбанні в Україні та в США оскільки він був опублікований до 7 листопада 1917 року (за новим стилем) на території Російської імперії. За винятком територій Великого князівства Фінляндського і Царства Польського, і не був опублікований на території Радянської України або інших держав протягом 30 днів після дати першої публікації. Не дивлячись на історичну спадкоємність, юридично Україна (СРСР), не є повним правонаслідувачем Російської імперії. Оскільки Російська імперія не була учасницею міжнародних угод в області авторського права, загальний міжнародний захист цього твору також не здійснюється.
© Вичитування, правка, форматування і оформлення: OpenBook, 2017
© Електронна бібліотека
класики української та світової літератури «Відкрита книга»
