Нова заповідь - Винниченко Володимир

Мета: захоплення влади у всьому світі. Засоби: ті самі, що вживались при здобутті влади в Росії. Головніші з них є: обдур, гіпноза, підкуп і терор. Вони вживаються або в чистому вигляді, або комбіновано, наприклад, обдур і гіпноза, або обдур і терор.

— Але ж це справді неможливо, Мері! — скрикнула Мабель. — Ви малюєте комуністів так само, як те роблять найвульґарніші реакціонери. По-вашому виходить, що це жорстокі без потреби бандити, з ножем у зубах, кровожерні просто з натури своєї. Але для чого їм ці бандитські засоби, коли їхня мета така гарна, висока, така благодійна для всіх? Подумати ж тільки: соціяльна рівність людей, знищення злиднів, мир, щастя їхніх народів і всього людства? Та їм досить одного засобу: вияснити своїм народам цю мету і закликати їх іти разом до неї. Невже ж совєтські народи настільки божевільні, щоб не розуміти свого власного добра? І невже треба вживати таких страшних бандитських засобів, щоб примусити їх прийняти їх?

Мері згідно хитнула головою.

— Так, у початку революції вони вживали інших засобів, вони намагались переконуванням викликати віру, добру волю, ентузіязм. Але коли дійсність була в кричущому протиріччі з гарними словами пропаганди, коли ні злидні, ні нерівність не зникли, коли обіцяний соціялізм не приходив у цю відсталу країну, населення слухало комуністів з недовір'ям, критикувало їх, глузувало з їхніх обіцянок і навіть бунту вал ось, і коли це все, з одного боку, загрожувало позбавити ко1 муністів влади з усіма її егоїстичними привілеями їм, — то вони були змушені заборонити всяку критику і наказати сліпо виконувати всі їхні накази. Отже, стало конечним вірити не тільки в майбутнє щастя, а й у теперішнє в Совєтському Союзі. Таким чином, це логіка речей, а не їхня кривавість примусила комуністів виробити таку систему брехні, примусу, жорстокости, яку ніякий бандит на світі не може собі уявити. І тепер у залежності від цих засобів громадяни Совєтського Союзу діляться на кілька категорій: обдурених, загіпнотизованих, підкуплених і тероризованих.

Хоча ні Мері не запитувала підтвердження у Віша, ні Віш не надушував на ногу Мабель, вона не витримала й перебила:

— Ну, знаєте, Мері, ви вдаєтесь до зовсім вульгарних аргументів реакціонерів. Значить, по-вашому, в Совєтському Союзі немає непідкуплених, незагіпно-тизованих, нетероризованих, себто простих, чесних громадян?

— Ні, є, — сумно відповіла Мері.

— Ага! все ж таки є?

— Так, вони є, але це, власне, не громадяни, місіс Мабель. Це раби.

— О, Мері, правда, це просто неестетично повторювати оті фантастичні казки з тисячі однієї ночі. Рабство в країні соціялізму?

— Так, місіс Стовер, крім комунізанів, ніхто на Заході вже тепер не має сумніву, що в СССР існує фор-менний інститут рабства. Ось тут я маю цілий ряд документів, які підтверджують свідчення десятка чесних людей, знайомих з цим явищем. Ось фотографії цих нещасних і їхніх каторг. Вони позбавлені будь-яких людських прав. їх можуть брати на тортури, катувати, вбивати без ніякого, навіть совєтського, суду, без ніякої відповідальности убивників. Умови їхнього існування такі страшні, що ні в якій найстрашнішій казці не можна знайти такого страхіття.

Петро перестав писати і невідривно, як зачарований, дивився на Мері, яка немов не помічала того. Мабель скоса зиркала на нього і не рухалась. Навіть Стовер не нагадував Петрові, щоб він записував.

— Ці раби, місіс Стовер, живуть у спеціяльних каторжних концентраційних таборах. Статистика, базована на секретних даних самого Міністерства внутрішніх справ Совєтського Союзу, нараховує кількість таких рабів до 15-20 мільйонів. І оце є ті, що ви звете, "чесні громадяни", це ті, що не піддались ні на обдур, ні на гіпнозу, ні на підкуп, ні на терор. І це вже не буржуї, не експлуататори (їх давно всіх перебито там), це — робітники, селяни, інтеліґенти.

Мері підсунула до Мабель купу знятків. Мабель, похмурившись, обережно взяла їх і почала переглядати. Стовер підвівся і підійшов до столу. Нахилившись над фотографіями, він після Мабель теж розглядав їх і машинально пересував до Петра. Петро скоса дивився на страшні постаті, подібні до мертвяків, поставлених на ноги чи посаджених у різні пози. Деякі були сфотографовані після чергового катування з ранами на обличчях, з виразом тупого жаху. Мабель усе так само поглядала на Петра і час од часу перезиралася з Мері. Нарешті, не витримавши, сказала:

— Я пропоную на сьогодні припинити наше засідання. Мене це занадто нервує. Та й Віша, здається, теж...

Стовер швидко глянув на Петра і стурбовано сказав:

— Правда, правда! Годі на сьогодні. До завтра. Сховайте, Мері, ці страшні документи. І мої ґратуляції вам: ви прекрасно провадили ваш реферат. Я бачу, що ми приготуємо добру відповідь на паскудну статтю цих мерзотників. Я з виразу обличчя Петра помічаю, що він їм покаже. Дякую, міс Сміт, я твердо готовий сказати: дякую! Отже, я більше вас не затримую. До завтра!

Мабель сховала собі в торбинку свої цигарки та папірець з нотатками й пішла за Мері з кабінету. За ними вийшов і Петро. За дверима в коридорі піджидала його Мабель.

— Я вас чекатиму в себе за годину, — тихо сказала вона і, не ждучи його відповіді, швидко пішла за Мері.

Петро повільно, з тією самою застиглою понурою задумою в очах попрямував до себе. На нього вже чекав Кіндрат з нетерплячою цікавістю в усій постаті.

— Ну?.. Ну, Паню? Ну, як? — зараз же засипав він питаннями.

Але Петро не зразу відповів. Він вийняв з кишені стенографічні записки, поклав їх на столі й почав ходити по кімнаті, схрестивши руки на грудях. Тоді Кіндрат сів у фотель і нетерпляче почав закурювати: коли схрестив руки на грудях і похилив голову, значить, погано.

Нарешті Петро сів за стіл, узяв у руки записки й помалу почав розповідати, іноді цитуючи цілі уступи із записок. Кіндрат спочатку задавав питання, виявляв свої почуття у вигуках і рухах, але щодалі, то все непорушніше слухав. Коли Петро закінчив, Кіндрат тихо з силуваним усміхом промовив:

— Та-ак. І виходить, що ми з тобою або нечесні підкуплені падлюки, або задурені чи затероризовані?

Петро не відповів нічого. Спершись ліктями на коліна, він узяв голову в руки і закам'янів. А Кіндрат довго поглядав на нього, довго сам непорушно дивився у вікно і, нарешті, хрипло, ледве чутно сказав:

— Ну, а що ж ти думаєш, Паню? Правда все те, чи ні? І коли правда, то що ж нам з тобою робити? Невже не вертатись додому?

Петро не відповідав. У палаці стояла велична тиша, яку ніхто не смів порушувати. Кіндрат підвівся й, не засвічуючи світла, підійшов до вікна й почав дивитись у нього. В парку було темно, але над ним аж до хмар стояло тьмяне величезне сяйво Парижа. Довго стояв так Кіндрат, дивлячись на те сяйво, й не бачив його.

Потім раптом круто повернувся й швидко підійшов до темної купи схиленого тіла Петра.

— Ні, Паню, це ще не так страшно! — гаряче заговорив він. — їй-богу, Паню, не страшно. Ну, добре, хай воно і так, і так у нас. Розуміється, не рай там. Але ж ми його тільки почали будувати. А крім того, ми хочемо будувати його ще й по всьому світі і для того себе в жертву приносимо, і тому у нас так тяжко. Правда ж, Паню?

Паньо не рухався і не знати було, чи чув він Гриця, чи не чув. А Кіндрат уже й не ждав відповіді.

"Нова заповідь, нова заповідь"! А от ми побачимо, хто краще її виконає. От тут на цьому питанні роззброєння та тої колектократії виявиться, хто її дійсно виконує. На словах і Стовер он як бореться з війною і будує мир, а як стало питання пожертви за це частиною свого панування — тільки ж частиною! — так і розброєння, і мир послав к чортовій матері і готов на найстрашнішу війну згодитись. Ну, а наші не так поставляться, Паню. Я глибоко, я всією душею вірю, що наш рапорт буде дуже добре прийнято Москвою. Ото, Паню, як вони підхоплять цю ідею колектократії, як вони розголосять її по всій планеті, як вони її виставлять у тих Об'єднаних Націях! Та й кому її виставляти, як не Москві? Нехай тоді Стовер та всі їхні Волл-Стріти спробують одхилити пропозицію Совєтського Союзу. Ану! Ага, скажуть їм навіть їхні трудящі, так ви одкидаєте таку умову миру на землі?! Так ви, щоб не дозволити нам бути хазяйнами своєї праці, хочете погнати нас на війну? Е ні, голубчики, дайош роззброєння, мир, колектократію! Або ж — революція на всій планеті. І тоді, братухо, дійсно спалахне світова революція, тоді всі трудящі без різниці партій будуть битися в ній. Та Волл-Стріти не посміють одмовитись, їй-богу, Паню, не посміють!

А тоді, Паню, ти дивись: ми ж будемо попереду всіх, у нас же для колектократії все вже підготовано, у нас капіталістів уже нема, а їм ще треба буде їх потрошку переводити на посади директорів, чи якого там чорта. Отже, чого нам журитись? Чуєш, Паню? Чого ж нам не вертатися додому? Чого нам боятись, коли у нас і скрізь буде поставлене питання колектократії. Правда ж, Паню? Що ти думаєш про оцю мою діялектику, га?

Петро довго не відповідав, потім ворухнувся, раптом підвівся й обійняв Кіндрата.

— Молодця Грицю! Єй-бо, молодця! Правильно дія-лектуєш!

Гриць аж стріпнувся від радости.

— Правда, Паню? Так думаєш? По щирості?

— По щирості, Грицю. Інакше, дійсно, не може бути. В Москві наші повинні це прийняти. Це справді єдиний вихід зі страшного світового конфлікту. Або (правду казав той бородатий) раніше чи пізніше — війна, загибель усіх нас, усього людства. А наші не можуть цього допустити. Маєш рацію, Грицю, за наш рапорт вони повинні висловити нам своє визнання. І товариш Кішкін, може, матиме нагороду за посилку нас сюди.

А коли так, то справді, чого нам журитись? Ну, нехай у нас, дійсно, там... ну, всяке там: нехай ми загіпнотизовані, затероризовані, а ми додому все ж таки вернемось і будемо будувати нашу колектократію.

— Самі, чи, може, ще з ким-небудь? — несміливо й лукаво запитав Кіндрат і пригорнувся до Петра. Але на це "діялектування" не було вже такої ухвали, як на попереднє. Замість відповіді Петро м'яко відсунув од себе Кіндрата, підійшов до столу й засвітив лямпу. Зеленкувате, приглушене абажуром світло розлилось по стелі й запнуло сяйво Парижа.

Кіндрат винувато вийняв пачку з цигарками й почав закурювати. Петро глянув на годинника і злякано сказав:

— О, я вже мушу йти до Мабель! Приходь завтра, в цю саму годину.