т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Власне, инакше ми не повели справи, все лишилось так само, зате зміни деякі зробили. Себ-то: раніше ми сами знаходили пункт на кордоні, умовлялись з пачкарями, сами возили літературу до них, а тепер це мусів зробити якийсь рутенець, що жив десь побіля кордону, що знає всі умови і зможе найкраще перевірити великість небезпеки.

Таким рутенцем ми вибрали товариша Контрабаса (Курбаса). Він охоче згодився. Навіть не охоче, а з ентузіязмом, з серйозним, діловитим запалом, з надзвичайною для рутенця енергією й одважністю. Правда, не можу промовчати, ми дуже цікавились, як він себе почував після нашої пропозиції у себе в хаті, на самоті. Ми думали, що в його на лиці повинно бути трохи сумної задуми й очі запорошені тривогою. Але то були його особисті справи, нам ходило тільки про згоду. Згода є, отож треба лаштувати транспорт.

Евжень пішов на Ринок і почав купувати валізки. Не купив, а почав купувати. Евжень всяку справу, особливо купувальну, вів так, наче грав у шахмати. Кожний крамар, перш усього, був його особистий противник, який тільки й ждав, щоб з’явився Евжень. Тоді починалась баталія. О, зовсім некриклива, ні. Для чого? Евжень не мав чого особливо хвилюватись, бо зарані знав, що переможе він.

Обдивившись мовчки, серйозно і з стуленими губами валізки, Евжень недбало одпиха їх і знехотя, так собі, аби щось сказати, промовляє:

- А кільки коштує?

- Десять корон, прошу пана… - досить твердо й упевнено говорить крамар.

Евжень високо піднімає брови й без слів дивиться на крамаря, наче той оповістив його, що тепер у Львові повітря буде продаватись по гульдену за літр. Крамарю робиться трохи ніяково і він гаряче починає доводити, через що, власне, за цю валізку не можна взяти менше, як десять корон. Насамперед, вона цілком нова. Хай пан сам подивиться. Далі - ґатунок такий, якого пан не знайде навіть у Відню. Потім...- Евжень мовчки одходить і йде до другої крамниці. Це на крамаря так впливає, немов Евжень захопив з собою його єдину улюблену дитину. Крамар біжить, кричить, хапа за руки Евженя, тривожно й злякано тягне назад, озирається до крамниці і підніма надзвичайний ґвалт, який кінчається, врешті, тим, що Евжень купує валізку за дві корони і три шістки.

Тоді починається упаковка. Евжень урочистий, строгий і поважний. Жарти викликають на лиці його німий і суворий докір. В очах йому заклопотаність, в руках спис видань, а під ногами де-кільки валізок, в яких з геометричною естетикою розкладено брошурки, прокламації, довгі аркуші «Селянина». В такий час зміст того, що він запачковує, його абсолютно не обходить. Підсуньте йому есеровщину, дайте «Руслана», «Галичанина», він так же акуратно й строго розкладе їх, полюбується і запише в свій спис.

- Голова! Біжи в склад і принеси тридцять примірників «Панщини», чорт би її побрав - не вистарчає.

Я біжу і несу тридцять примірників «Панщини».

- Голова! Не топчись по «Салдатиках»! Кіцю, я радив би тобі залишити книжку і помогти нам.

Кіця-Лоза слухняно залишає книжку й помагає нам.

Книжки складено так, як складає мати некрутові-сину його збіжжя в новеньку скриньку.

Кожна брошурка, як дитина в колисці,- ніщо, не мне, не тре, покійно, зручно.

- Ув’язувати!

Це вищий пункт Евженевої функції. Тут він абсолютний владика і господар. Ніхто не може так хитро-мудро, так добірливо, так економно ув’язати валізку, як Евжень. Ми тільки топчимось коло нього, тягнемо шворки, надавлюємо коліньми там, де він наказує, сопимо, знемогаємось, але це все елементарна робота,- ідея, концепція вся у руках Евженя.

І, дійсно, дві валізки були, як лялечки, нагодовані, ситі, чепурно й артистично переперезані шворкою, скромні й разом з тим імпозантні. Це були діти Евженя і він мав цілковиту рацію гордитись ними. Українське селянство і пролетаріят могли трошки підживитись цими лялечками. Аби тільки наш рутенець справився з своїм завданням! Правда, він був живжикуватий, швиденький, невеличкий, балакученький (хоч останнього не бракує і всім рутенцям) і, здавалось нам, досить пронирливий. Уявлялось навіть, що він може пролізти в кожну щілинку, може протиснутись в ухо всякому пачкарю й підслухати, що той собі думає.

Було умовлено, що Курбас забере з собою валізки, одвезе до себе додому (під кордон), знайде відповідного пачкаря, умовиться з ним, розвідається, видивиться все, перевірить, а тоді сповістить нас. Ми дамо звістку на Україну і тоді хтось з нас повезе через кордон разом з пачкарем літературу.

Випровадивши рутенця, який з тим же ентузіязмом поглядав на валізки, ми почали чекати від його телеграми. Пройшов тиждень, другий,- звістки нема. Ми дуже не хвилювались, ми знали, що всякий порядний рутенець, приїхавши додому «на провінцію», мусить трошки одгодуватись - все одно, як кінь, який, довго бувши в дорозі, допадається до води. Шарпать і поганять його нема ніякої рації. Нап’ється і сам побіжить далі.

Дійсно, через якийсь час ми дістали телеграму такого змісту: «Шукаю». Ага, він шукає. Спокійніше, спокійніше, Україно, рутенець шукає, твій порятунок на певнім шляху.

Знову тиждень з-над кордону не було ніякої чутки. Ми не хвилювались, ми знали, що рутенець, знесилений шуканням, мусить спочинути, як кінь, що пристав на дорозі. Спочине і сам побіжить далі.

Так і сталось. Через якийсь час ми дістали телеграму такого змісту:

«Неначе щось є».

Ага, ми ж казали! О, Рутеніє, ти вирятуєш Україну.

З покійним серцем, з певністю в душі ми виїхали в гори. Там ми купалися, наводили жах на моральних рутенців своїм нечуваним і непристойним поводженням (наприклад, ходили без мамуні й татуня у прохід з панночками, лишалися з ними навіть на-одинці в кавалерській хаті і, можете вже собі уявити, що там виробляли з ними!). Словом, ми жили так, як живе людина, у якої сумління цілком чисте та легке.

Бо там далеко, за ломаною лінією добродушних, присадкуватих, як повнотелеса попадя, карпатських гір, побіля кордону в цей час невтомно працював Курбас. Ми могли жити, як у Христа за пазухою. Діло буде зроблено.

І не помилились.

Одного дня в нашу ідилію ввірвалась телеграма: «Виїжджайте».

Ми перехристились (не рукою, а серцем) і стали радитись, кому їхати. Їхати мусів Евжень, це була його компетенція. Лоза і я тільки до змісту мали відношення, себ-то ми