Дикі білі коні - Білик Іван

Ми взавтра повертаємося додому, й усе буде…

Останні слова застигли йому на вустах, бо Зопір помацки діставав свій довгий вавілонський меч і вже йшов на нього, пропікаючи наскрізь єдиним оком, Багабухша теж ішов за сином і теж поволі здобував меч. Кричати сторожу не було смислу, се Дар'явауш збагнув, щойно ввійшовши до передпокою. Обидва ратники в мідійських плащах заходили цареві з боків, і цар мимоволі відступав і відступав, дивлячись не на Зопірів меч, а в його єдине, налляте кров'ю й холодною люттю око. Воно ще кліпало важко й утомлено, коли ж застигне й спалахне, рука підійметься вгору. Дар'явауш аж сам не повірив, що про се можна думати так спокійно, та ноги несли й несли його назад, а підошви м'яких жовтих чобіт із одчепленими на ніч острогами нечутно ковзали по пухнастому килимі. Й коли відчув за спиною важку завісу, що вела до покоїв, а Зопір перестав блимати й рука йому наллялася кров'ю й силою й почала підіймати меч, завіса раптом рознялася, й звідти, підштовхувана гладким євнухом, вийшла Парміс, царева донька.

Дар'явауш і сам закляк, не сподіваючись такої яви, хоч Мітробатеш півгодини тому й нашіптував йому про се. Цар стояв і боявся дихнути, бо зараз мало звершитись таке, чого ще ніколи не знали перські царі: ні він, ні той мідійський заколотник Гаумата, що захопив був царський стіл вісім тому літ, аби здобути волю для Мідії, ні син Куруша, ні навіть сам Куруш. Дар'явауш дивився на вузький кінець Зопірового вавілонського меча, що майже сягав склепіння намету, й меч поволі, дуже поволі опускався додолу. Коли він роздумає й знову підійме його вгору, майнуло Дар'яваушеві, я навіть не знатиму сього. Й од такого повороту думки йому раптом стало страшно шкода вмирати, й він заблагав усіх на світі кумирів, навіть Анкра-Майнью, щоб дали йому силу й волю вистояти й не впасти малодушно навколішки.

Зопір дивився на заповиту до самих очей цареву доньку, яка теж прикипіла поглядом до його меча й дрібно тремтіла, й рука його справді перестала падати, й лискуча сталева блискавка знову зайнялася проти світла чотирьох воскових смолоскипів, і той вогонь мовби переливавсь у єдине Зопірове око, й Дар'явауш заворожено стежив за кінчиком меча, а жили на в'язах йому напиналися. Він почав підсвідомо лічити: раз… два… три… Удар меча мав настати за п'ятим або шостим разом, та євнух невловним рухом несподівано розв'язав якогось очкурика на одежі Парміс, і ввесь ошатний сповиток упав, і царева донька постала перед поглядами стількох можів зовсім гола. Рука її потяглася й затулила найсвятіше, а друга ковзнула на маленькі, але вже дозрілі перса з темними зернинами. В наметі запала страшна тиша, лунали тільки збуджені голоси віддалік царського намету, певно, вірна змовникам сторожа втримувала цікавих і збуджених подією ратників, та ніхто того не слухав і не чув.

Зопір, несподівано хекнувши від натуги, махнув мечем — аж у повітрі свиснуло — й загородив його на півліктя в килим і в землю під килимом.

Грому не сталося. Та коли зблиснула блискавка, мусило й загриміти, й Дар'явауш несподівано для всіх присутніх зі скреготом вихопив свій меч, замахнувся, й безвуса голова єнуха Мітробатеша покотилася під ноги Зопірові.

— Мій дарунок до весілля! — сказав він і кинув на ще сіпливе гладке тіло майже чистий меч.

Се був той грім, що розрядив напругу, й усі полегшено ворухнулися, тільки ті двоє в мідійських плащах люто й розчаровано блискали на Дар'явауша, який і сьогодні переколошкав їхні задуми й сподівання. Зопір, не дивлячись на голу царівну, нахилився, підняв опалий одяг і якось боком простяг їй, і се означало, що він приймає цареву жертву, хоч її підніс йому й не сам цар, а його вже мертвий роб.

Дар'явауш був як викручений, і все, що відбувалося зараз кругом нього, здавалось далеким і несправжнім, мовби дивився на нього крізь густий туман. І не було ні думок, ні слів у голові, хоч знав, що мусить сказати ще бодай слово, хоча б задля того, щоб сі люди розійшлися, зникли й нарешті дали йому часину спокою.

Гаубарува, тепер уже єдине Око цареве, таємне й явне, бо другого не стало, знову добув з пазухи свою мичкувату бороду, яку в хвилину найбільшої напруги був сховав, і збентежено мовив:

— Що робитимемо, Дар'явауше?

Й хоч звернувся до нього не титулом, а на ім'я, та цар відчув, що все потроху стає на звичне місце, й відповів:

— Уранці переправляємося через Тірас.

— Не можна, — твердо, але теж дружелюбно завважив Багабухша, намагаючись не дивитися ні на свого нещасного сина, який відтепер ставав царським зятем, ні на його наречену, яка зазимкувато горнулася в ошатне корзно, не наважуючись утекти з вітальні, бо досі все робилося мовчки, без слів.

— Пощо не можна? — байдуже й стомлено проказав цар.

— Скіфи не дадуть. Се буде наш останній перехід, коли…

Се зрозуміли всі, та жоден з присутніх не знав іншого, найголовнішого: що робити й як порятувати й себе, й бодай решту війська від неминучої загибелі. Якщо сьогодні їх од скіфів збавила темрява, то завтрашній день довгий, і на се сподіватися не доводилось.

Але цар царів не здатен був до жодних роздумів, та й усі, хто стояв у наметі, теж, і він сказав:

— Приходьте по годині часу.

По годині Око цареве з'явився до намету схвильований і почав викладати свою думку щодо врятування. Всі дивилися на нього спантеличені, й Дар'явауш, який трохи оклигав після недавнього потрясіння, підозріливо заблимав на старого:

— Се ти сам вигадав?

Старий почухав бороду зі споду, зітхнув і визнав:

— Пощо допитуєш? Головне хіба в сьому? Треба втікати зараз і годі…

Та Дар'яваушеві доконче хотілося знати:

— Хто ж? Речи!.. Мудрий?..

Око царське лише схилив сиву голову, й всі заквапилися, бо час не стояв, а мусили багато встигнути до світання.

Розділ 22

Дощ почався задовго до світанку, й коли нарешті розвиднилось, із неба вже лило, мов з рукава. Боримисл наказав робові, більматому Саукові збудити його, як заступить третя варта, — за годину до сходу сонця, й коли почув лопотіння крапель по непромокній повстині, серце йому стислося від недоброго передчуття. Він ще не знав, що має статися: чи перси скористають дощ і вислизнуть у нього з-під самого носа, чи, навчені вчорашньою поразкою, раптом стануть битися з потрійною люттю. Але серце ніколи ще не дурило Боримисла, й сього дня мала статись велика знегода.

Другого лиха древлянин боявся менше: й його одноплемінці, й жиличі, й словіни з дреговичами, й навіть непевні досі чудини відчули свою силу й повірили в неї. Вчора бились один проти двох, сьогодні потяли б і третього. Найбільше за все боявся Боримисл іншого: що перси якось утечуть, а Люта Пугачича з Рядивоєм і досі не було. Сей дощ міг спричинити багато лиха, Боримисл вийшов з намету й негайно звелів тисяцькому вивідників Годанові доповісти про наслідки стеження.

Та нічого незвичного вивідці не завважили в стані персів: звечора було помітно рух в усіх керунках, але то перси, певно, намагалися дати бодай якийсь лад своїм потрощеним і по всіх усюдах розкиданим полкам. А під опівніч великих пересувань не було, вогні цілу ніч горіли так само рідко, де-не-де, та й од Базара, якого Боримисл залишив на тому самому місці, навіть учора не кинувши в січ, тривожних вістей не надходило.

— А зараз? — поспитав Боримисл у тисяцького Годана.

Той не відповів, бо ще не надійшли останні гінці. Та коли розвиднилось і почалася злива, він зовсім заспокоїв жупана:

— Сидять. Уночі боялися палити вогнів, а тепер палять, аж у нас димом смердить: од Смотрича до Жванчика. — Воєвода був родом задунайський турич, і в нього виходило приблизно так: "Унучі буялися палити вугнів…"

Боримисл наказав йому збільшити роз'їзди та розвіди й повідомляти про кожну зміну. Він заспокоївся, й у голові народивсь інший задум: ударити персів не зразу, не тепер, коли вони чатують кожен його рух і готові, надовго чи ні, зустріти "скіфів" у повнім оріжжі. Він переправиться через Смотрич по півночі, коли його ніхто не чекатиме й не сподіватиметься там. На той час підійдуть і Лют Пугачич з Рядивоєм — урешті ж мусять вони з'явитись! І тоді він звідси, а ті разом із бродниками всією стотисячною потугою підіпруть з-одзаду, й персам буде нікуди подітися.

Й що довше лив дощ, то дужче пересвідчувався Боримисл у правоті свого задуму. Він зібрав усіх князів та темних боляр, і вони, вислухавши, відразу погодилися з ним. Задум, який жупан виношував давно, нарешті давав плоди, й не міг не дати.

По пізньому сніданні, коли всі князі, пани та боляри розійшлися чинити лад полкам, зайшов горинський темник Ставко Позвіздич, якого на раді чомусь не було. Останніми днями пан поводився з Боримислом підкреслено поштиво, жупан удавав, ніби не знає причин і не помічає сього. Пан Ставко за давнім поконом торкнувся пальцями килима, жупан Боримисл учинив так само й мовчки показав очима на дуті телячі міхи, що правили в поході за сідало, та пан Ставко не наважувався сісти. Боримисл удруге згадав, що той не з'явивсь на вранішню думу, й недбало махнув рукою:

— Сідь, Позвіздичу.

Нічого важливого не сталося й не передбачалось, перси на тому боці Смотрича рубали верби та осокори й палили багаття.

— Видів єси стільки віслюків? — обізвався знову Боримисл. Він уранці їздив аж у берег Смотрича, й се справило на нього неабияке враження, війнувши спогадами дитинства. — Перси зучора виставили межи нами й собою єгиптян.

Ставко Позвіздич, і досі стоячи коло входу, важко зітхнув:

— Батура… вмер.

Жупан Боримисл підійшов до нього й заглянув у вічі. В них була та сама думка, якої й сподівався побачити. Тепер уже не було сумніву в лихих намірах Батури, й Ставко, який досі ревно захищав жупанового тестя, потупив зір. Боримисл одчув, як гарячий клубок, досі притлумлюваний волею в найглибших глибинах грудей, починає підійматися до горлянки. Мусив зробити щось, аби не дати йому здавити себе, та не знав що. Тоді поволі, намагаючись одвернути думки вбік, вийшов надвір і звелів робові Сауку знімати полотку.

Саук ледачкувато кліпнув на нього більмом, але пішов шукати інших на підмогу, й незабаром уже покрикував на молодих дружинників. Намет перенесли з гори в долину, на високий лівий берег, де Смотрич майже в'язався широкими петлями.