Ідоли падуть - Опільський Юліан
Цить, князь іде!..
Роман дав знак чурі, щоб відвів коня до стайні, і ввійшов разом з Мирославою до палати. Вони розмовляли ще довго, заки не почули розмови князя з Рогнідою.
Коротко, нервово відповідала княгиня. Звичайні вислови чемності прозвучали без відгомону.
— Чи пан мій бажає повечеряти при своїй рабині?
— Знаєш добре, Рогнідо, що ти не рабиня, навіщо ж дратувати мене?
— А чим же я, як не рабиня? Не жінка, не сестра! Не по волі вікую вік при тобі!
— Саме тому приходжу до тебе, Рогнідо. Нас злучив важкий злочин давніх днів, та вся моя покута, якою я бажав змити мій гріх, не найшла ласки у твоїх очах. Не життя мого бажала ти, а смерті! Ти навіть спілку завела з моїми ворогами, сама добувала на мене меч, дитинку нашу затроїла трійлом ненависті до батька...
— Невже ж ти осуджуєш мене за це?
— Не мені тебе судити, бо я сам винен усьому: і ненависті, і змові, і злочинам. Та раз не можу віддати тобі життя, то можу вернути тобі хоч в частині те, що взяв від тебе. Даю тобі Полоцьку волость, спадщину Рогволода. Йди туди враз із половчанами, яким вертаю волю, зброю та човни, і управляй нею. Нехай син твій не спитається ізгоєм на чужині, ані не гнеться в ярмі, яке навчився ненавидіти!
Серед тиші, яка настала після цих слів, Мирослава виразно чула, як княгиня заплакала.
— Ти плачеш? — м’яко спитав Володимир..— Плач, Рогнідо, плач, як і я плакав колись кривавими сльозами над своїми гріхами, та, виплакавшись, вибач мені злочин, яким я прогрішився, незрячий!
— Ох, я не плачу! — відповів різко голос княгині.— Мої сльози — не вода, а кров! Волость я приймаю, бо вона моя, а сина візьму з собою, бо він теж мій. Відійду зараз, як тільки позбираю те, що залишилося мені по батькові. Доля, яка нас злучила, розлучає нас тепер, а моє місце при тобі займе друга...
— Рогнідо! — скрикнув Володимир, а в голосі його звучав гнів і біль.— Даремне ти завертаєш споминами до давніх днів і до незагоєних ран. Чи на те, щоб завернути мене з дороги, на яку я ступив цієї весни? Даремне зусилля. Моє життя не належить уже до мене!
— Чому? — різко залунав запит. .
— Тому, що воно є власністю народу і всієї землі Дажбога!
— Ха, ха, ха! Колись ти казав, що ця земля твоя і народ твій! А я кажу це ще й тепер.
Рогніда встала й поступила крок до Володимира.
— Ти не розумієш моєї правди, Рогнідо! — відповів князь.— Усе довкола тебе змінилося і дозріває вже до вищого розуміння життя та обов’язку, а ти все ще живеш варязькими маревами. Держава від Волги до Тиси — це не човен, а я не варяг!
— Говориш про державу, як грек!
— Бо я грецької віри, Рогнідо, віри, яка висловлює все те, до чого додумався я сам, коли прозрів.
Настала мовчанка, і Мирослава почула, як князь наливав собі чарку меду чи вина у срібну чарку.
— Бачиш, Миро, що Рогніді не загрожує нічого,— сказав шепотом Роман,— хоч би тепер навіть у її руці був ніж — Володимир не покарав би її. Він зводить з нею порахунки, як зі Свеном, і вони обоє щезають з його життя...
— Ходімо звідсіля! — відповіла дівчина.— Я не можу слухати таких слів прощання. І якби хто догадався, що ми були свідками такої розмови, то нам самим було б соромно перед власною совістю.
XXX. Під Корсунем
У березні 988 р. прибув до Києва логофет Скіллос і привіз з собою кількадесят духовників, переважно болгар і полян, які довгий час пробували, а то й народилися у Болгарі ї, Корсуні чи Візантії. Вони мали зі собою церковну утвар, книги, писарів і іконописців та безліч ікон, зібраних грецьким духовенством для покорення порфірородними лютого племені тавроскітів, яких володарі бажали навернути на Христову віру. Володимир прийняв ласкаво дарунки порфірородних, а вказавши на християнську обстанову двора та на хрест на Берестовому, сказав:
— Усі умови, поставлені мені імператорами, виконані. Варда Фока побитий, силу моєї держави збільшили шість тисяч варягів, я сам, моя дружина і велика частина моїх земель поклонилася святому хресту. Чому ж імператори не прислали мені моєї невісти? Невже вони не шанують свого слова?
— Ніколи порфірородні не ламають слова. На царівну Анну теж вступила благодать господня, і вона будує біля Влахерну монастир, куди бажає вступити восени. Супроти волі бога людські умови безсильні.
Скіллос побожно схилив голову, а Володимир з усміхом подивляв спокій, з яким він передавав свідому брехню. Роман Олешич, який стояв біля князя, аж почервонів з досади. Анастас потягнув його за рукав. Прибічники князя дивувалися, з яким м’яким серцем їх володар приймав гарбуза від імператорів.
Скіллос умовлявся з князем щодо дорічної торговельної виміни і повідомляв, що на передмісті св. Маманта відкрито дві нові господи для руських купців.
— Я вельми вдячний порфірородним,— відповів князь,— за їх опіку над новонаверненим племенем! На другий рік я радо скористаю з ваших господ. Та в цьому році я загадав викорінити поганих зі степів нашого моря, тим-то й не пущу на весну човнів у Царгород. Вони не вернулись би до осені. Тим-то поїдуть тільки у Корсунь. Туди хай переїдуть царгородські купці у другій половині травня на торг.
Скіллос прикусив губи. Що означало це розпорядження князя? Він знав від київських греків, що ладиться воєнна виправа до. Корсуня, а від цісарських стратигів, що вони не бояться облоги за подвійними стінами города. Якби руські купці поїхали у Царгород, вони могли б бути заручниками миру. Але коли так, то чому вони взагалі їдуть у Корсунь? Греки знаменито знали, що після перемоги Володимира над печенігами шлях на схід відчинявся знову, і руські купці не муситимуть їхати аж у Візантію, щоб продати крам. А може, ця корсунська виправа — це тільки підступ?..
— Осміляюсь,— сказав Скіллос,— вашій княжій милості пригадати, що не кожний купець зможе вислати кораблі у Корсунь. Таких є небагато, а не знати, чи ті, що приїдуть, зможуть викупити ввесь привезений крам. Для вас була б утрата, а для нас дорожнеча по містах.
Князь усміхнувся.
— Як у справах віри та небесних благодатей рішає імператор, так у торговельних справах рішаю я, й ніяке моє рішення не буде шкодою для моїх підданих. Вони знають, що за всю доставу дістануть плату в повновартних грошах чи товарах. У Корсуні є купці не тільки грецькі, а все непродане можу я сам закупити і зложити на складах Корсуня.
Після такої заяви Скіллос від’їхав, користаючи зі санни, у Витечів. Того самого дня роз’їхалися биричі князя по всіх землях від Дунайця по Волгу. Я першими водами стали наспівати у Київ дружини всуміш із човнами купців. Купці збиралися під Витечевом, дружини — в Києві, де княжі воєводи переглядали їх старанно та мали наказ доповнювати всякі недостачі зброї та припаси гриднів. Ще ніколи ніякий володар Руської землі, навіть великий Святослав, не зібрав у пристані Києва такої раті. До половини травня назбиралося п’ятсот великих човнів, а в кожному було від тридцяти до п’ятдесяти мужів. Тільки бояри, воєводи та прибічники князя мали коні, всі інші були піхотинці, зате на кожному човні везли мотуззя, в чудернацький спосіб попритесувані балки та залізні окуття.
Вже десятого травня рушили купці та тисячки ратників під проводом Романа Олешича. Я ним їхало кількадесят грецьких уповноважених із Києва, яких вислали київські греки з доставою у Царгород. Був чудовий весняний час, а на Білобережжі все стояло у цвіті. Через пороги перебралися без перепони, ні одного печеніга не видко було на придніпрянських степах. Тільки в Олеші треба було два дні перечікувати бурю, яка зірвалася з північного сходу. Хоча вітер не вщухав, море було ще неспокійне, Роман наказав день і ніч їхати далі повз береги Криму до Корсунської затоки.
З трудом найшов Роман на пристані місце для себе та своєї раті — так багато суден було у ній. Здавалося, ввесь Золотий Ріг переселився у Херсонес. Густо, наче димовий ліс, торчали щогли, роєм увивалися човни; наче ніжки величезних водяних хрущів, маяли весла гребців ритмічно по обох боках суден. Гомін і крик вітали київський флот. Портові впорядники бігали спітнілі з купцями, визначаючи кожному стійло та місце на нічліг. Роман передав опірних греків катепанові Феодосієві, а цей обіцяв подбати, щоб вони не повтікали з Корсуня. Руські купці не платили портової оплати, а мусили платити її греки. Вони навіть не могли мріяти, щоб утекти із крамом у Царгород, і мусили продати у Корсуні або ждати кінця торгу. Торг ішов на диво живо та гладко шість днів. Руські купці знали, що якби торгівля йшла тяжко, то сам князь закупить усе за готовий гріш.
В кінці сьомої днини стали деякі кораблі у пристані ладитися до виїзду серед окликів зібраного у пристані народу.
Роман занепокоївся і вийшов з Вишатою, вельми метким і тямущим купцем, у пристань. Та як далеко і широко простягається море, ніде не було видко ні одного човна. "Що сталося з Володимиром?" — запитував себе воєвода.
— Цієї ночі треба щось зробити, інакше всі задуми князя пропадуть,— сказав.
— Що саме?
— Мусимо перешкодити кораблям, щоб не покидали пристані. Кожної хвилини може наспіти княжа рать.
— Це нелегка річ. Корсунь багатолюдний город. Я залогою стратига та корабельниками візантійських купців буде в ньому до восьми тисяч мужів. Стіни високі, сильні, а на заборолі кожна баба рівна гридневі.
Та в цей мент Роман скочив, наче хлоп’я, між носіїв, які несли у город мішки. Між ними виднів старий білявий муж з коротко стриженою бородою, одітий у грецький стрій з широким варязьким мечем.
— Оляф! — кликнув на нього Роман.
Живо оглянувся варяг, і обидва друзі щиро привіталися.
Оляф, видужавши, оселився в Корсуні, де займався поки що торгівлею збіжжям. Роман відтягнув Оляфа набік і спитав:
— А ти не мав би, Оляфе, охоти хоч раз послужити князеві?
— Чим?
— Звісно чим: мечем і веслом!
Очі засвітилися у варяга.
— Заробиш на цьому стільки, скільки не дасть тобі й найбільш корисний торг.
— А це як?
— Забався ще раз у вікінга й не пусти завтра грецьких суден із пристані.
— Скільки людей ти даш мені?
— П’ять сотень, а що здобудеш — твоє!
— Ха, ха! Як так, то я й сам на це пішов би, будь у мене люди. Дай мені людей!
— Не я, а оцей огнищанин дасть тобі їх,— звернувся Роман до Вишати.— Подбай, достойний, за варязькі плащі і передай їх моїм людям у господі.
