Ідоли падуть - Опільський Юліан
Одначе удар зісовгнувся по підставленому щиту, а варяг аж похилився від розмаху. Цю хвилину використав Роман і звалив Свена з ніг.
— Беріть його! — гукнув.
Все, що жило, кинулося на переможеного. Наче мурав’ї на гадюку, яку збиточні хлопці кинуть у мурашник, налягли на Свена гридні і швидко зв’язали його, мов дитину. Роман поставив біля нього сторожу, а щойно тоді привітався зі Станком. Бажав було привітатися і з Козняком та Мирославою, але на відгуки страшної боротьби у місті тільки усміхнувся до своєї дівчини. Мирослава тільки вибігла за ним і проводила його очима далеко, заслухана у звуки, які долітали до неї аж сюди.
Над Новим містом стояла заграва. Жахливо рвалися у нічній темряві крики скажених борців та зойки людей, які гинули в безнадійному бою.
XXVI. Передсмертне признання
Простора світлиця дворища виглядала на побоєвище. Посередині валявся розбитий стіл та поламані стільці, порвана скатерть, потовчений та потоптаний посуд, що попадав із мисників. Валявся на землі і золочений божник, сухе зілля та золочені ідоли, під якими стояв Свен, коли боронився. Я долівки челядь зібрала вже трупи гриднів та варягів, тільки чорніли ще калюжі крові. В куті лежав Свен, сповитий мотуззям. Його лице було біле, як стіна, та скривлене у маску болю. Проте ні один стогін не виходив з його зчорнілих губ. Недалеко Свена лежав важкоранений, кров’ю залитий Галляр, а над ним блідий, мов стіна, видко, до краю виснажений клячав на кривавій долівці Станко.
Мирослава підійшла до Свена і, поклавши йому руку на плече, сказала:
— Свене! Ось удруге перед тобою свідок, який закидає тобі душогубство. Востаннє взиваю тебе, дай свідоцтво правді, вкажи убийника, щоб чорна тінь злочину не падала на шлях життя невинного!
Свен наче не чув слів дівчини. Всі присутні з напругою гляділи на гру лиця зв’язаного героя. Та ні один м’язень не рушився на його стиснених устах.
— Воєводо! — заговорила знову Мирослава.— Не бути нам зі собою у парі, та я завсіди з подивом гляділа на появу благородного героя півночі! Тому на цей гарний момент і на твою геройську честь заклинаю тебе, скажи вибранці твоїй, хто був убійником її брата?
Звільна підвів Свен голову, а його очі горіли, мов у вовкулаки.
— Не воєвода я, а конунг, дівчино. Мечем я добився влади, і меч відібрав її від мене разом з силою та волею. Не жди від мене вчинку, який не був би ударом, ні слова, яке не було б прокльоном!..
— Спасибі тобі, Свен, й за це! — заговорив раптом з-під печі старий Козняк.— Стільки я й бажав знати! Ти не потвердив своїх слів, значить, не Роман, не Олешич... Дажбоже!..
І старий вхопив себе руками за сиву голову.
— Ха, ха, ха! — зареготався Свен.— Стареча слабість є матір самодурства! Я не потвердив своїх слів, але й не заперечив їх!
— Я питаю тебе, як рівний рівного, а навіть вищого,— наставав боярин.— Зразу ти був воєводою, опісля конунгом, і я корився тобі у всьому. Тому прохаю тебе ще раз. Не я твоїм суддею, ні твоїм ворогом, а князь. Для мене ти завсіди тільки колишній союзник, який мав навіть увійти в мою рідню, а якому я віддав все своє майно...
— Хочеш відповіді, добре! Розв’яжи мені руки і ноги, дай мені меч і щит, тоді поговоримо знову, як рівний з рівним.
— Достойний боярине! — вмішався Збранич, коли побачив, як старий затрусився і опустив руки.— Бачу, що слабнеш, як ослаб колись і я від очей і слів цієї гадюки. Знай, що я сторожем біля цього зрадника і збережу його на люту княжу кару, хоч би й головою прийшлося наложити мені чи тобі!
Те кажучи, встав і станув між Свеном і боярином.
— Ха, ха! — засміявся тоді Свен.— Ось бачиш, боярине, кому залежить на правді? Саме той, хто обвинувачує мене, боїться моєї поруки. Ха, ха! Не завсіди має боягуз і брехун сотню помічників. А цих чотирьох тут — це мало! — гордо і згірдно вказав на чотирьох гриднів Збранича.
— Не я боюся правди, а ти, Свене, княжої кари,— відповів молодець.— Що ти хоробрий, знаємо всі, але скажений вовк теж хоробрий, і нема йому від цього честі!
— Слова, молодче, слова! А ти діло покажи! — непевним голосом почав Козняк.— Дай доказ, що ти й Роман непричасні у злочині, а тоді про мене!
— Доказу бажаєш, боярине? Гаразд! Сам Свен казав, що привід для злочину дав гріш, саме той, який ти віддав Свенові.
— Так, але хоча б він і витратив усі гривні та куни, то все ж не відцурався ні мене, ні моєї дитини. Не про гроші йшло йому, це ясно! А як так...
— Як так, то той, в кого ті гроші, дає також доказ невинності й вертає їх тобі.
— Хто ж це такий?
— Я!
— Ти?..
Від скаженої люті посиніло лице варяга. Козняк відступив від Свена, з розхиленими устами стежила Мирослава за сваркою, а Збранич спокійно говорив далі:
— Так, я! У посіллі моєї невісти у Мощаниці зложено, боярине, твоє майно, яке відібрали ми від Свенових людей. Береже його воєвода Соломирич...
— Слава ж богам білим, богам добрим! — закликав Козняк.— А тобі, хлопче, вони заплатять сторицею по заслузі. Ге! Нелегко-то на старості літ глядіти багачеві на злидні його дитини. А все ж не про тебе тут річ іде, а про Олешича.
— Несправедливий ти, боярине! Проти слів Романа стоять слова Свена, а я єдиний свідок злочину. Чим же слово Свена вартніше? Чим моя порука нестійна?..
За цей час заспокоївся дещо Свен і опанував гнів, який давив йому горло.
— Ні, нестійна твоя порука, бо гроші по закону війни належать до князя. Легко віддавати не своє добро. Все одно не понюхати тобі його!
— Води! — сказав хриплим голосом Свен після довшої мовчанки.
Ніхто не рушився.
— Терпи, зраднику,— пробурмотів Станко, бо не міг у цьому ворогові бачити і признавати людину.
Та ось Мирослава піднялася з лави і по хвилині принесла Свенові глечик води.
Жадібно пив варяг, і дівчина притримувала глечик при його почорнілих губах.
— Миро! — прошептав, випивши.— Твоє серце — краще смарагдів Фреї! Зроби ще одну ласку та подай мені ще раз води, але з отрутою.
В його голосі звучала страшна щирість.
— Боїшся, воєводо? Страх тобі княжої кари? — спитала глумливо дівчина.
— Раниш моє серце, Миро, і то нізащо. Чи боїться смерті той, хто прохає отрути?
— Ніякий герой не прохає отрути від ворога, бо це доказ, що більше боїться його, ніж смерті. Але ти скажи, хто вбив Доброгоста, а замість отрути дам тобі до рук ніж.
— А що зробиш з убивником?
— Йому теж дам ніж, але в серце...
Стиха заскреготали зуби варяга.
— Сказав би я тобі, дівчино, але присяга в’яже мене. Та ти перекажи Рогніді, що я тут. Хай вона побачиться зі мною! За те обіцяю тобі, що так само, як ви не почуєте від мене імені злочинця-душогуба, так теж Володимир не вчує імені твого батька, а тоді ваше майно, збережене Збраничем, залишиться за вами!
Мирослава кивнула головою. Справді, коли Свен випреться спілки з її батьком, то й Кознякові куди легше виправдати себе перед судом князя. Оглянулася. Старий Козняк спав уже на лаві, ратники дрімали біля Свена, який сидів непорушно, зв’язаний мотуззям. На долівці стиха харчав Галляр. Тільки Збранич не спав. Я добутим мечем сидів напроти в’язнів та, видко, насолоджувався помстою.
Нагло Галляр підвівся з долівки і розложив рамена, ніби молився до вогню на широкій печі.
— Льокі! Льокі! — хрипів.— Червоне полум’я обхоплює мене. Червона кров заливає все... Діти... такі білі... гарні... то у жертву велетневі!... Геть від мене! Пропадай! Хай поб’є тебе Льокі кривавим огненним мечем!.. Проклін тобі, проклін і смерть!..
Упав ниць та судорожними рухами рук порпався у кривавій пилюці долівки. Крик його пробудив сонних, і вони гляділи з острахом на боротьбу життя з смертю.
— Дайте йому води,— обізвався один із ратників, але ні сам він, ні хто інший не рухалися з місця.
Нараз залунав спокійний, мов у повні сил виданий голос Свена:
— Увійди між вибранців Одіна, вірний дружиннику! Вальгалля відчиняє тобі вже ясні ворота. Золотий ріг меду подає тобі білорука валькіра. Відійди в мирі і жди мене. Я моєї теж тече кров, як і з твоєї. Прощай!
Зірвався з долівки Галляр, здавалося, що останнім відрухом кинеться на Свена, та ось сильна струя крові бухнула йому з уст. Без стогону повалився варяг на долівку з глухим стукотом.
— Мирославо, поклич слуг, щоб винесли труп! — оглянувся за дівчиною Станко.
Та Мирослави не було вже в кімнаті.
* * *
Тієї останньої ночі не спалося в Києві нікому, не спалося й Рогніді. Та не тривога відганяла від неї сон, а гнів, страшний, лютий, бо безсильний гнів обманеної жінки. щ е звечора Снорре приніс їй вістку, що Свен поїхав на Витечівський шлях "по невісту". Обманець приспав її був обіцянкою, а вона не станула між ним і полочанами, поки ще на це був час. Тепер було вже запізно. Присягу від них відібрав уже Свен. Свен виділив їм уже паї добичі, вони були його дружиною, а не її. Біля неї був тільки Снорре та декілька слуг, а її перша служебниця з боярського роду мала стати княгинею...
"Ні, неможливо було, щоб Свен брав Мирославу на княгиню усієї Русі. Неможливо було й те, щоб молоде дівча, та щира й люба Мирослава, яка так любила її та її сина, захотіла ограбити їх обоє і то через подружжя з сорокалітнім. Ні!"
Сумніви обсіли ум княгині, а годі їй було на них відповісти. І коли вона так сиділа і німо гляділа перед себе, нагло дикий гамір перепинив її думи. В її садах почався бій, з Берестового аж до кімнат долітали вигуки й верески, брязкіт зброї, а Володимирів город засвітив пожежею. Що це було? Якась дальша дія київської ворохобні? Але яка? Непевність здавила серце Рогніди.
"Тікати б! — майнула думка.— Та куди? Скрізь вороже населення, деревлянська рать відмовилася, полочан б’ють, погано!.."
Один Снорре не втратив голови. Він сам умить позачиняв усі ворота і заніс їжу та напиток у таємний льох, де була захована кімнатка на випадок небезпеки. Рогніда заспокоїлася дещо, бо з цієї кімнатки можна було зійти над ріку і тікати далі водою.
Та, на диво, ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред бойовища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та з’їзду на Поділ. Аж ось, наче смолоскип, загорілося по той бік майдану дворище Свена, і все, що жило, побігло туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмову між службою і почула раптом знайомий низький жіночий голос.
— Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!
"Мирослава!" — погадала Рогніда і крізь вікно видала наказ привести до себе дівчину.
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.
— Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може принести погубу або спасения.
