На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

не тільки в їх, але і в їх жінок або чо­ловіків. Так і знать, що й Софія Ле­онівна вже спе­ще­на та­ким панькан­ням, як і всі ар­тис­ти. От і ве­ре­дує та ви­га­дує якісь прим­хи са­ме в жни­ва, ко­ли в ха­зяїнів аж чуб мок­рий од кло­по­ту, тя­га­ни­ни й кру­та­ни­ни.

- «Кричить Ганд­зя, ре­пе­тує; ніхто її не ря­тує», - ска­за­ла Ольга Павлівна сло­ва­ми пісні, - я не люб­лю по­ту­рать прим­хам. А Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу ти та­ки на­пи­ши або хоч на­тяк­ни йо­му про Нар­ки­са, щоб він за все до­га­давсь та при­пи­нив оту пе­ще­ну сто­лич­ну панію.

- Якось ніяко­во мені вми­ку­ваться в це діло, хоч би це сто­су­ва­лось до рідно­го бра­та. Мо­же, то в їх та­ка по­ве­денція в то­му ар­тис­тич­но­му то­ва­ристві, яка бу­ває в ве­ли­ко­му панстві, що ар­тист їде ку­дись в один бік на гаст­ролі, а йо­го жінка їде в дру­гий бік так са­мо на свої гаст­ролі. Бог з ни­ми. Не­хай роб­лять, як собі схо­тять. Та й ти не ми­кай­ся в їх сімйові спра­ви, щоб ча­сом не вий­шло між ни­ми свар­ки та зма­ган­ня. Во­ни, бач, лю­де іншої верст­ви, ма­ють інші зви­чаї: шо нам неч­ля, те, мо­же, в їх зви­чай­на річ, - ска­зав отець Зіновій.

Тим ча­сом між слу­га­ми так са­мо по­ча­лась ко­лот­не­ча, як і між дво­ма сім'ями ро­дичів. Ївга дов­генько за­но­си­ла в шко­лу для Маші бут­ви­ну на зак­риш­ку та кар­топ­лю, але їй зго­дом це на­до­ку­чи­ло. Вже й во­да зовсім зсяк­ла на ле­ваді, вже й гряд­ки на ле­ваді прот­рях­ли і за­ту­жавіли, вже й но­ва гич­ка на­рос­ла, а Ївга все за­но­си­ла що­ве­чо­ра в шко­лу бут­ви­ну й кар­топ­лю. Врешті ці за­но­си­ни їй ос­то­гид­ли, і во­на зу­мис­не не за­нес­ла в шко­лу бут­ви­ни й кар­топлі. Ма­ша жда­ла до смер­ку, а Ївга не при­хо­ди­ла з ко­ши­ком. Во­на по­жалілась Софії Ле­онівні на Ївгу.

- То біжи мерщій на го­род та нар­ви бут­ви­ни й на­ко­пай кар­топлі на завт­ра на обід, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Як же я рва­ти­му бут­ви­ну по­лап­ки, ко­ли вже ста­ло по­ночі? Не­хай нам «хох­луші» но­сять, як і пе­редніше но­си­ли, - ог­ри­за­ла­ся Ма­ша.

Яків са­ме тоді приніс обе­ре­мок свіжої со­ло­ми для се­бе на постіль і за­раз роз­ка­зав за це Ївзі й най­ми­там.

- Ото, чор­то­ва твар, яка пиш­на! - го­моніла Ївга на Ма­шу за ве­че­рею. - Не­хай же ота київська ко­за-де­ре­за са­ма хо­де по бут­ви­ну, бо я їй не най­мич­ка. Ото як розібра­лась на селі ота чор­то­ва су­пос­тать, оте міське ле­да­що, - го­во­ри­ла Ївга до Яко­ва.

Софія Ле­онівна за­раз-та­ки, не га­ячись, на­пи­са­ла до от­пя Зіновія за­пис­ку й жалілась, що Ївга ду­же ве­ли­ко­ро­зум­на, не за­нес­ла вве­чері в шко­лу з го­ро­ду бут­ви­ни, ще й Ма­шу лає та потріпує, док­ла­дає усякі прізви­ща. Отець Зіновій теж одіслав од­пис­ку, що най­мич­кам ча­сом ніко­ли за­но­сить у шко­лу бут­ви­ну, бо інко­ли в їх бу­ває так ба­га­то ро­бо­ти, що і вго­ру ніко­ли гля­нуть.

На дру­гий день вве­чері Софія Ле­онівна пішла до от­ця Зіновія на чай. За чаєм ма­туш­ка по­ча­ла всто­ювать за Ївгу, щоб не об­важ­ню­ва­ли її в ро­боті, і про­си­ла, щоб Ма­ша са­ма хо­ди­ла на го­род по зак­риш­ку, бо в жни­ва дівча­там і без то­го так ба­гацько ро­бо­ти, що во­ни на­си­лу змо­жуть уви­нуться. Опріч то­го, Ма­ша щод­ня бра­ла в шко­лу дру­гу па­ру відер, щоб на­но­сить для се­бе во­ди з кри­ниці, і бу­ла по­вин­на за­раз од­по­сить відра до ма­туш­ки. Але, по­ла­яв­шись з Ївгою й нянькою, во­на зу­мис­не не од­но­си­ла відер Ївзі. Най­мич­ки сли­ве що­ве­чо­ра му­си­ли бігать до шко­ли й бра­ти по­зи­чені відра, тим­ча­сом як Ма­ша тільки по­ход­жа­ла ко­ло шко­ли та глу­зу­ва­ла з «хох­луш».

- Загадати най­мич­кам я мо­жу, а при­си­лу­вать їх до цього діла не мо­жу, бо ви самі доб­ре знаєте, що з си­лу­ва­ної ро­бо­ти поспіху не бу­де, - ска­за­ла ма­туш­ка.

І Ольга Павлівна про­си­ла, щоб Ма­ша що­ве­чо­ра са­ма при­но­си­ла відра, бо са­ме вве­чері потрібна дру­га па­ра відер, щоб но­сить во­ду з кри­ниці й по­ли­ва­ти в шап­ли­ках обмішку з по­ло­ви, дерті та вся­ких там одвійок та од'ємин для корів.

- Я не вми­ку­юсь в якісь там спра­ви най­ми­чок та най­митів. За це во­ни самі по­винні дба­ти і зна­ти. Я й не зна­ла за ті відра, - за­бур­ча­ла Софія Ле­онівна з до­са­дою в го­лосі і за­раз по­ча­ла сту­котіть пальця­ми по столі і, по своїй чудній звичці, за­му­ги­ка­ла якусь пісеньку без слів, шо в неї бу­ло прик­ме­тою злос­ту­ван­ня й гніву.

Матушка зо­би­ди­лась і за­мовк­ла. Во­на ба­чи­ла, що ця сто­лич­на панія прос­то-та­ки нех­тує нею, не­на­че сільською мо­ло­ди­цею, пе­ред кот­рою мож­на ви­яв­лять свій гнів та до­са­ду на вся­кий спосіб, навіть не ду­же делікат­ний і зви­чай­ний. Софія Ле­онівна мов­ча­ла й чо­гось ди­ви­лась в ку­ток на об­ра­зи, од­вер­нув­ши ли­це, а зго­дом ус­та­ла і поп­ро­ща­лясь нез­ви­чай­но гор­до­ви­то, не­делікат­но. Кмітли­ва ма­туш­ка все це прикміти­ла й мовч­ки по­да­ла їй ру­ку на про­щанні. З от­цем Зіковієм во­на й не поп­ро­ща­лась.

- Ой, ко­ли б оця про­ява швид­ше їха­ла до Києва. Їй в усьому в нас до­го­да, а во­на розп­рин­ди­лась та на­ду­лась, як індик, не­на­че я чимсь скрив­ди­ла її, - го­во­ри­ла Ольга Павлівна до чо­ловіка.

- Викишкали з го­ри­ща в школі од­но­го си­ча, а на­томість в самій школі зос­та­лась пе­тер­бурзька со­ва, ще нас­тир­ливіша од си­ча че­рез свої ве­ре­ди та прим­хи. Не­ма їй в нас ніякої не­до­го­ди, а во­на хо­че, щоб усі слу­жи­ли їй та панька­лись з нею, - обізвавсь отець Зіновій з кабіне­ту.

Саме тоді нянька веш­та­лась у по­ко­ях і чу­ла всю ту роз­мо­ву. За ве­че­рею в пе­карні во­на все до­чис­та роз­ка­за­ла слу­гам.

- Ну, пот­ри­вай же, Ма­шо! На­чу­вай­ся те­пер! Ми вструг­не­мо цій київській по­то­рочі шту­ку. Са­ма тільки по­хо­деньки справ­ляє та з своїм Су­хо­лольським хо­де на про­гу­лян­ня, а ми по­винні ще й ус­лу­го­ву­вать їй, - обізвавсь один най­мит.

- Ще й нас прод­раж­ни­ла яки­мись «хох­лу­ша­ми», ота міська ле­ге­за, - до­да­ла Ївга.

Через кільки день Яків ус­тав вранці, як тільки по­ча­ло зо­рять над­ворі. Він од­су­нув за­сув ко­ло сінеш­них две­рей, од­ше­пив защіпку, взяв­ся за клям­ку, але двері не од­чи­ня­лись.

«Що це та­ке? Мо­же, це злодій підпер дрюч­ком двері та ви­дер вікно й ла­зив у по­кої», - по­ду­мав Яків і по­чав тор­гать две­ри­ма. Йо­му на плечі й на го­ло­ву по­си­па­лись ули­ки, за­гур­котіли й роз­си­па­лись по землі. Од­далік од две­рей ле­жа­ла підпірка.

- Ой ґвалт! шко­ла за­ва­ли­лась! - крик­нув з нес­тям­ки Яків спро­сон­ня, не про­чу­мав­шись га­разд.

З пе­карні вибігла Ма­ша і тільки лу­па­ла пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма. Гуркіт та стукіт в сінях збу­див Софію Ле­онівну. Спро­сон­ня їй уяви­лось, що й справді шко­ла за­ва­ли­лась. Во­на од­чи­ни­ла двері в сіни й