На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

от­ця Зіновія, пе­ре­но­чую в йо­го, а завт­ра вранці по­ка­таю до вок­за­лу й поїду до­до­му, - ска­зав тро­хи сер­ди­то Нар­кис, од­вер­нув­ши вид і див­ля­чись на стіну, - хто ко­го лю­бе, той по­ви­нен жи­ти в парі. Це моє щи­ре пе­ресвідчен­ня, і я ані хи­бить не пос­туп­люсь ним ніко­му.

- Схаменіться! опам'ятай­тесь! Це, ма­буть, ко­хан­ня за­па­мо­ро­чи­ло вас, до­ве­ло до нес­тям­ки. Ви ж мій гість, а не от­ця Зіновія. По­ду­май­те лиш, що ска­же отець Зіновій, як ви впро­си­тесь до йо­го на ніч, по­ки­нув­ши ні з сього ні з то­го ме­не. Ви нер­во­ва й ве­ред­ли­ва лю­ди­на. Ко­ли що ро­биться не по-ва­шо­му, то ви за­раз стаєте гоп­ки й ве­ре­дуєте, мов ди­ти­на. По­будьте в ме­не, хоч до­ки вер­неться Фле­гонт Пет­ро­вич або хоч тижнів зо два, зо три, бо мені без вас бу­де тут в глу­шині важ­ко й нуд­но. Я вже й так пе­ре­ну­ди­лась ба­гацько ча­су в са­мо­тині.

Маша по­да­ла ве­че­рю, пос­та­ви­ла пляш­ки горілки та ви­на. Блис­ну­ла блис­кав­ка й пе­ре­мог­ла світло од лам­пи й ося­яла гор­ни­цю, як удень. Затріщав грім. Од­ра­зу по­лив наг­лий, туч­ний дощ. Од крап­лис­то­го до­щу шко­ла не­на­че затріща­ла, за­лус­ка­ла, а потім зас­ту­гоніла. Дощ по­ро­шив у вікна, піжив над вер­ба­ми, котрі ніби за­шуміли од вітру. Софія Ле­онівна й Нар­кис не­на­че не чу­ли гро­му, не ба­чи­ли блис­кав­ки. Во­ни ви­пи­ли по ма­ленькій чарці горілки й сіли за ве­че­рю. Софія Ле­онівна тріска­ла на всі зас­та­ви шин­ку, не­на­че нічо­го пе­ред тим і не тра­пи­лось. І ко­хан­ня, і же­ни­хан­ня до­да­ли їй апе­ти­ту й сма­ку, не­на­че приємне гу­лян­ня в човні на ста­ву та на Рас­та­виці. Нар­кис їв без сма­ку, якось ме­ханічно, сли­ве без свідо­мості. Пал­ке ко­хан­ня, нез­го­да ми­лої за­раз їха­ти з ним в да­ле­кий край стур­бу­ва­ла йо­го, збен­те­жи­ла й навіть роз­сер­ди­ла. Він сидів на­ду­тий та по­ну­рий і за ве­че­рею й сло­ва не про­мо­вив до Софії Ле­онівни.

Увійшла Ма­ша й поп­ри­би­ра­ла з сто­ла по­суд. Во­ни обоє ви­пи­ли по чарці ви­на й дов­го мов­ча­ли, по­ма­леньку п'ючи ви­но чар­ка за чар­кою. Нар­кис сьорбав ви­но ніби зне­хо­тя, навіть не по­чу­вав, який у йо­му смак.

Заливний дощ піжив і лив, як з відра, Нар­кис на­пин­дю­чивсь, на­су­пив­ся й не ди­вивсь на ха­зяй­ку. Це ви­пе­ще­не па­не­ня бу­ло ма­за­не ще змал­ку. Пес­тив йо­го батько; він був і ма­мин ма­зун, бо ма­ти вво­ля­ла йо­го во­лю, спри­яла йо­му в усьому, навіть в ди­тя­чих ду­ро­щах; двірська че­лядь слу­ха­ла й ко­ри­лась йо­му в усьому й на­зах­ват ха­па­лась до­год­жать йо­му. Як він став па­ни­чем-кра­су­нем, пан­ни за­ли­ця­лись до йо­го, панії тіши­лись ним, як ве­се­лим і жар­тов­ли­вим хлоп­цем, і за­побіга­ли в йо­го лас­ки, ма­ючи йо­го на приміті, як чу­до­во­го же­ни­ха для своїх до­чок. І з Нар­ки­са вий­шов пал­кий, оп­риш­ку­ва­тий та ве­ред­ли­вий па­нич, кот­ро­го мож­на бу­ло гла­ди­ти, як чор­но­го ко­та, тільки за шерс­тю, але не про­ти шерсті.

Довго сидів Нар­кис на­суп­ле­ний, аж ніби сер­ди­тий; потім рап­том ус­тав, надів пальто, взяв зон­тик, сту­пив зо три сту­пені до Софії Ле­онівни й по­чав про­ща­ти­ся.

- Куди це ви на­ла­го­ди­ли­ся йти? Опам'ятай­тесь! По­дивіться ли­шень, що діється над­ворі. Дощ аж хлю­щить і ллє, як з відра, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й гля­ну­ла на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма.

- Софіє Ле­онівно! ска­жу вам прос­то і ви­раз­но: од­ко­ли жи­вотіє світ, ма­буть, не бу­ло та­кої нез­дат­ли­вої та не­помірко­ва­ної в ко­ханні лю­ди­ни, як ви. Піду но­чу­вать до от­ця Зіновія, або до пса­лом­щи­ка, або до ме­ханіка в пи­тель. Будлі-де пе­ре­но­чую цю ніч, а завт­ра вранці поїду до­до­му до ма­тері. Про­щай­те! та ви­ба­чай­те, що я по­ми­ливсь. Я лю­ди­на щи­ра, не­хиб­на, а ви…

- Ви чи не роз­суд­ливі, чи без­тямкі: вже й не знаю, як і наз­ва­ти вас. Ви ж ви­хо­пи­лись з Києва в са­мих ла­ко­ва­них бо­тин­ках, зовсім по-па­ничівській, не­на­че ку­дись у гості в Києві, навіть ко­лоші за­бу­ли взять. Од­ко­ли світ стоїть, не бу­ло, ма­буть, та­кої ве­ред­ли­вої та не­помірко­ва­ної лю­ди­ни. Он гляньте, що діється над­ворі.

Софія Ле­онівна вхо­пи­ла йо­го за ру­ку, по­ве­ла в сіни й од­чи­ни­ла сінешні двері. З стріхи дзюр­ча­ла во­да суспіль на всю дов­жи­ну покрівлі. Над­ворі бу­ло по­ночі, аж чор­но. І не­бо, і зем­ля не­на­че зли­лись до­ку­пи в якійсь мокрій бе­зодні. До­що­ва во­да з полів стіка­ла з зго­рис­тої місци­ни в се­ло шля­хом на ви­гон, за­ли­ла ввесь ви­гой та ле­ва­ду. Бу­ло по­ночі, не­на­че в льоху. Тільки за став­ком над ви­со­ки­ми вер­ба­ми бу­ло вид­но на двох верхніх ета­жах пит­ля два ряд­ки яс­но освіче­них вікон, а ко­ло їх з ви­со­кої тру­би-ди­ма­ря ва­лу­вав клуб­ка­ми чер­во­ну­ва­тий дим з іскра­ми з олійниці. Зда­ва­лось, що за­раз за ви­го­ном ска­женіє збу­ре­не хви­ля­ми мо­ре, а на хви­лях стоїть ко­ра­бель з дво­ма ряд­ка­ми освітле­них вікон та з па­ро­вою тру­бою, звідкіль ва­лує іскря­ний дим.

- Невже ви пірне­те в цю мок­ру чор­ну бе­зод­ню з нес­тям­ки та з не­тя­му­чості? Од ко­хан­ня на вас най­шла нес­тям­ка й дурість.

Наркис сто­яв і мовч­ки ди­вивсь. Блис­кав­ка раз у раз блис­ка­ла. Бу­ло вид­но, як удень, що на ви­гоні сто­яв ніби здо­ро­вий ста­вок, що й ле­ва­ду за вір'ям вже за­ли­ла во­да, звідкіль во­на стіка­ла в став, ли­лась з кручі й шуміла та рев­ла, мов здо­ро­вий во­дос­пад. Десь да­ле­ко ко­ло пит­ля чи ко­ло греблі так са­мо стра­шен­но шуміло, не­на­че стог­на­ла греб­ля під на­тис­ком і ва­гою си­лен­ної си­ли во­ди.

- Ой бо­же мій! це ж, ма­буть, од за­ли­ви ста­ло вже повіддя в Рас­та­виці, - бідка­лась Ма­ша і все хрес­ти­лась по тричі, як тільки вда­рив грім, - це ж, ма­буть, ста­вок роз­лив­ся, ко­ли во­да за­то­пи­ла вже ви­гон. Як блис­кав­ка блис­ну­ла, то я вгляділа, що на су­горбі церк­ва стоїть вже над во­дою, а бра­ма й бар­кан кру­гом цвин­та­ря вже сто­ять у воді. Во­да вже дійшла сли­ве до дя­ко­вої ха­ти й клуні. Ой що ж ми ро­би­ти­ме­мо, як оце во­да заллє й шко­лу?

- Потопимось, як заз­да­легідь не повтікаємо, - ска­за­ла Софія Ле­онівна тро­хи нес­покійно, бо во­да бу­ла вже не­да­леч­ко й од воріт шко­ли.

- А що ж це так страш­но шу­мить та ре­ве отам ко­ло пит­ля? - спи­та­ла Ма­ша.

- Це, пев­но, мірош­ни­ки попідніма­ли всі зас­тав­ки ко­ло пит­ля на ло­то­ках та в спусті. А мо­же, то во­да вже прор­ва­ла греб­лю й шу­бовс­ну­ла на го­ро­ди та ле­ва­ди, - обізвавсь тро­хи сер­ди­то На­зарів.

- Це, надісь, і Су­хо­дольсько­го заллє за­ли­ва в питлі або, мо­же, й по­не­се на хви­лях в Рось, ко­ли він по­рав­ся на греблі та не встиг схо­ваться в питлі, - жар­ту­ва­ла Софія Ле­онівна.

Маша зля­ка­лась, аж по­по­лотніла. На спусті во­да рев­ла, не­на­че на Ніагарі; за ле­ва­дою на кручі теж во­да шуміла стра­шен­но. А дощ хлю­щав, аж пи­щав, а на небі