Світляки - Івченко Михайло

Якусь хвилину вона так лежала, заплющивши очі, й глибоко вбирала в себе повітря.

— Слухайте, Лесику, вирвіть мене звідси! Чуєте, куди хочете й як хочете! Але далі я тут не можу зоставатись. Ви самі бачите!

— Ну, ну! Це завтра! А сьогодні спати — так краще! Все це дрібниці, пройде. Справді, пройде й забудеться.

Марія Василівна знову підвелась і, припавши лицем до руки докторової, винувато зазирала йому в вічі.

— Я вам стільки накоїла за одну ніч. Їй-богу! Ви б собі спали тепер.

— Ну, дурниці які! Хіба ми з вами не давні знайомі?

— Боже! Як я намучилась за цей час! У мене нема найменшого куточка незапльованого.

Доктор поволі одвів руку, вийшов за шухляду й став моститись собі на ліжку.

— Так завжди після ідеалізації буває… Село. Прекрасна, здорова й проста правда!.. Село… — обізвався він з-за шухляди.

— Так, так!., але подумайте! Село тепер так розкладається, вироджується. Страшно згадати!.. Ви ж подумайте! Самогон, розбишацтво. Один одному не вірить, заздрить, один в одного краде. І нічого святого в душі. Страшно, Лесю! Ви розумієте, навіть смерть ніяк не впливає! Приходить у сільраду один чоловік, щоб записати про смерть жінки, а тут з нього глузують. Куди ще далі йти?

— А що ж ви думали. Так і мусить бути! — невдоволено обізвався доктор.

— Коли вдумаєшся, страшно стає! Куди все це йде, до чого?

— Хе! Куди йде! Нікуди не йде, Марусинко!

— А як же так! Адже мусить бути всьому цьому якась мета?

— Ніякої мети нема! — гостро кинув доктор.

— Тоді ж до чого це все, для чого життя, для чого ми живемо?

— Ні до чого, Марусинко. Так крутиться собі, й більш нічого. А куди, для чого, ніхто не знає. Воно й само себе не знає.

— Лесю, це ж страшно подумати! Для чого тоді жити?

— Нічого страшного нема, — просто треба з цим помиритись!

Марія Василівна мовчала. Вона якусь хвилину лежала нерухомо, ніби чекаючи відповіді, далі несміливо перевернулась на ліжку, й швидко по тому доктор почув рівне й спокійне її дихацня.

Доктор поглянув на вікно. Крізь густе листя верб на леваді червонів і розгорався схід. Кущ морозу перед вікном сивів росою. Чітко вияснялась трава на луці. Швидко ставав ранок.

Доктор важко зітхнув, натяг на голову ковдру й заплющив очі.

IV

Коли Марія Василівна прокинулась, за перегородкою шумів уже примус. Доктор обережно стукав посудом, тихо топтався й, певне, був захоплений цією справою. Марія Василівна здивовано озирнулась. Лице їй болісно скривилось, а втім, вона махнула рукою, простягнулась і тихо засміялась. Вона швидко по тому встала, мерщій одяглась і вийшла з-за перегородки.

— О, чого так рано?

Доктор привітно поглянув на неї.

— Мені так неприємно, Лесю, за всі ці історії… Ви дуже сердитесь на мене?

— Буде вже вам! Ось краще давайте будемо пити каву!

— Вам було, мабуть, неприємно впускати мене сьогодні?

— Ах, Марусинко, залиште це!..

Доктор пильніш завозився коло посуду.

— Просто, знаєте, в мене втома: від людей, від життя. Ви краще не зважайте на все, що я говорю.

Маруся поглянула на нього докірливо й співчутливо, але доктор не помітив цього. Він справді захоплено порався біля столу, готуючи каву. Проте Марія Василівна ніби не помічала всіх клопотів його. Вона байдуже колотила ложкою в чашці, а сама дивилась, вп’явшись кудись удалечінь очима.

— Знаєте, Лесю! Хто з нами так жорстоко пожартував? Адже мій батько жив усмак. Багато плавав по чужих краях, багато всього бачив, пережив. А на старість оселився тут і дожив до смерті тихо й спокійно. Справді спочивав. Хто ж нас тепер кинув на таке поневіряння? Ну, скажіть, будь ласка, ми ж один раз живемо! І ніхто вдруге з нас не житиме.

Ніхто нам не поверне оцих змарнованих років! Ну, хто, скажіть?

— Марусинко, мила! А коли бувають страшні катаклізми в світі — хто за них бере провини, га?

Марія Василівна здивовано-широко поглянула на нього.

— Як же ми можемо винити в чомусь наші дні? Кажуть, природа має якийсь розум. Дурниці! Їй-богу, дурниці! Ніщо не має ніякого розуму. Все йде дико, безглуздо і, головне, випадково: і наше індивідуальне життя, й загальносвітове. Розумієте? І треба одкинути всякі шукання, а помиритись з тим, що є. Сьогодні живий — і добре, а про завтра нема чого думати!

Марія Василівна допитливо й сумно поглянула, а далі рушуче й заперечливо хитнула головою.

— Ні, Лесику, ви хоч і професор, а щось і в вас негаразд!..

Після кави Марія Василівна пройшлась по хаті й несміливо завела якусь пісню. Але швидко отямилась і полохливо поглянула на доктора.

— Скільки квиток до Києва коштує?

— Не знаю. Здається, три сімдесят.

— Ви можете мені позичити п’ять карбованців?

— Так, звичайно, але нащо вам гроші?

— Я сьогодні їду до Києва!

— Марусинко, що ви собі видумали?

— Ні, я більше не зостанусь тут!

Вона сказала ці слова просто й спокійно, але доктор відчув у них рішучий намір і не став перечити.

— Ну, добре! Тільки ви візьмете більше. П’яти карбованців не вистачить.

— Ні, з мене цього досить.

Доктор невдоволено знизав плечима й нічого не сказав.

Швидко до нього прийшла якась хвора жінка, і Маруся вибігла на леваду. Доктор бачив з вікна, як вона ходила там, нахиляючись, і щось, певне, наспівуючи, а здаля здавалось, ніби ворожила над квітками. Десь далекою нотою вглибині йому заболіло. Але він скривився й став вислухувати жінку.

Обід готував доктор разом з Марією Василівною. Обоє сміялись і жартували, і в цім обом було незвичайно приємно, — ніби зібралось у далекій дорозі двоє найрідніших і, проганяючи подорожній сум і нудоту, завзято возяться із стравою.

Опівдні прийшов Борис.

Він був босий і голомозий, з-під жилетки білими смугами окарбовувалась чиста сорочка, а на лікті один рукав замазався в коломазь, і та пляма довгим візерунком лягала в очі.

Коло ганку Борис спинився й поглянув болісно-втомним обличчям. Піт котився йому по засмаглих щоках, а одна руда крапля повисла на кучерявій арабській бороді. Він нерішуче й чекаючи заляскав батогом по сухій долівці й кашлянув.

— Там той, Маша! Що нам сьогодні на обід?

Марія Василівна озирнулась й спинилась великими здивованими очима, а клаптик сміху застряв десь між губами.

— А я знаю?

Вона відповіла дражливо й знизала плечима.

— Ти хіба не прийдеш? — впалим голосом поспитав Борис.

Доктор, заклопотаний обідом, ніби нічого не чуючи, пішов мерщій до хати.

Тоді Марія Василівна, раптом повернувшись, нахилилась до Бориса й гостро кинула:

— А чого мені там треба?

— Ну, а хазяйство як же?

— Я більше туди не піду.

— Маша! Та ти справді?

Марія Василівна гостро глянула на нього.

— Я тобі сказала, я більше ніколи не повернусь. Ти розумієш?

— Постой, Маша! Та як же ж так! Що ж мені робити?

— А мені яке діло?

— Там же й твоє добро зосталось.

— Нехай воно зогниє!

Борис болісно скривився й хриплим плаксивим голосом заговорив:

— Ну, що ти, Маша, так розсердилась? Я ж тобі нічого такого не зробив. Ну там посварилися трохи. То хіба ж можна з-за такого пустяка? їй-богу, Маша! Ну прости, коли так… Тільки ж не можна чіпатись до кожного слова. Ти й сама!..

— Я ще, по-твоєму, й винна. А як ти мене шарпав, як послідню тварину?

— А, Господи! Та хіба ж можна так уже й кидати?..

Та вона в одну мить скам’яніла на виду й тихо, але твердо сказала:

— Ні, Борисе! Більш я не останусь. В мене вже живої жилочки нема в душі. Я так далі не можу жити й на твоєму хазяйстві не зостанусь.

Борис поглянув на неї диким пронизливо-п’яним зором. Він ніби тепер уперше все зрозумів. Лице йому люто скривилось.

— Значить, найшла в заміну? По-совєцьки. Швидко!

— Дурний ти!

— А ти шлюха, як я дурний! Дрянь паршива!

Марія Василівна злякано поглянула на нього й, затуливши вуха, закричала:

— Вон звідси! Убирайся вон, зараз же!

А він, тепер пінявий і лютий, сипав лайку за лайкою.

Марія Василівна одбігла далі й нестямно заметушилась. Вона нарешті підбігла до вікна й крикнула в хату:

— Лесю, я йду!

Доктор вискочив з хати й запитливо оглянув обох.

— Лесику, я цю хвилину йду!

— Стривайте, а як же з обідом?

— Ні, я нічого не хочу! Я зараз же йду!

— На нові заробітки знову? Легкий хліб вибрала собі, панська помийниця!

Але доктор лише досадно махнув рукою.

— Ну так же не можна, Марусинко! Заждіть же. Треба ж зібратися як слід.

— Я нічого, нічого не хочу! Дайте мені одежину!

Доктор заспішив і зник у дверях.

У хаті він схопив пальто й метнувся виходити. Але ту ж мить згадав про гроші. Він швидко дістав їх з шухляди й поклав у пальто. Та раптом, ось ніби розваживши, більшу долю виділив їх і переклав у спідню кишеню пальта.

Коли вийшов надвір, осторонь щось безсило бубонів Борис, але Марія Василівна не чула його слів. Вона стояла й дивилась кудись у бік левади на густу низку верб. Доктор ніс у одній руці кошель, в другій пальто.

— Ну ось, Марусинко, коли на таке вийшло! Тут вам у кошику вкинув поїсти. А це пальто. Тут і грошей трохи.

Марія Василівна тільки сухо посміхнулась. Мовчки, взявши речі, з тим же закам’янілим поглядом вона пішла з двору.

Слідком за нею в’яло йшов доктор.

По дорозі знову догнав їх Борис і заскиглив до Марусі:

— Маша, та кинь це все, ходімо краще додому. Там же худоба голодна, хазяйство кинуто!

Але вона нічого не відповіла. Доктор навмисне відстав і йшов назирцем. Він чув, як, увесь час скиглячи, бубонів Борис, але слів не міг розібрати. Той ішов і, механічно стьобаючи батогом, щось уїдливо говорив. За селом, коли вийшли під густі вербові корони, Борис раптом пошпурив батога і, вп’вшись руками собі в чуба, став кричати. Ще за хвилину він підбіг і, вчепившись у спідницю Марії Василівни, з благанням кричав і плакав. Вона рвонулась і впала. Борис скочив і, підвівшись, мерщій звів її, а далі посадив на пеньок.

Марія Василівна сіла й, закривши лице долонями, істеричнозаплакала. Борис стояв перед нею безпомічний і провинний.

Доктор підійшов і, гостро поглянувши на обох, важко зітхнув.

— Марусино! Та киньте вже! Ну надумали їхати, то й рушайте. Ай, ці жінки!

Марія Василівна голосніш заплакала, й гострі плечі їй конвульсійно заходили.

Доктор запалив цигарку й, одійшовши до канави, став чекати.

Раптом Марія Василівна обірвала долоні й поглянула зворушливо на доктора.

— Ну от і все, Лесю! Тепер більше не буду.

— Машо, ходімо додому! Машо, голубко!

Але вона не обізвалась на ті слова.

— А тепер попрощаймось! Я не знаю, може, й назавжди!

Вона поглянула на нього рясними від сліз очима й довірливо простягла йому руку.

— Бачите, не судилось нам нічого.