Остання атака - Косач Юрій

Але Отто був неспокійний і вже не зважав на неї так, як колись. Знов щось засіло в його голові. Вже надокучало спокійне життя без турбот і хвилювань. Він уже зміцнів, відпочив і бажав знов чогось небуденного. Це панування над маленьким світком видавалося йому смішним. Фронт наближався, а разом із гуркотом гармат нові думки все міцніше огортали його. Там ішли і вмирали тисячі!.. Там ішла боротьба рас. Чи мав він право кидати її і йти геть, утікачем, як злодій? Все частіше пригадувався Франц Остероде, давній камрат, що, може, лежить уже у братній могилі. Його фільо-софія була примітивна, але, здається, він не помилявся. Він брав війну просто і нескладно. Він йшов, бо так наказували, бо йшли всі товариші. Він вмирав, бо треба було вмерти разом з усіма, бо треба було вмерти за батьківщину.

Отто пішов у ліс і пересидів там до вечора.

Вночі не розкладали вогню, щоб не помітили німці.

Дід стогнав і зітхав, шепчучи молитви за кожним вибухом гранати. Івга сиділа тихо. Отто дрімав.

...А в болотах йшли атаки за атаками. Червоним квіттям вилітали в темряву далекі ракети. Торохкотіли кулемети і з подувом вітру доносився глухий гул голосів. Атака була десь недалеко. Стріли розсипалися сухим тріском. Обрій горів вогнем.

Поручник борсався і не міг заснути. Івга чекала на нього, але він не прийшов. Він був сам, із своїми новими думками, що якось несподівано гостро западали в його свідомість.

Після півночі атака вщухла.

Ранок став туманний і дивно тихий.

Над раном Отто побрів до ріки. Щось тягнуло його геть, з ліп'ян-ки до лісу, до тих шляхів, кудою йшли його брати — велика Німецька Армія і звідки прийшов він сам сюди, в цю тишу, в це сонне, рослинне життя.

Враз, коли вже був біля корчів, за якими починалася ріка, він почув десь недалеко приглушений людський стогін...

Поручник не раз чув цей стогін у бою і в лікарні. Він схопився і побіг. Стогін усе дужчав. Він йшов з баговиння, що тягнулося від ріки праворуч, аж до того місця, кудою вночі йшла атака.

...Отто схилився.

Під корчем, поринаючи лицем у траві, лежав німецький вояк. Так, це був німецький вояк, один з тих сірих міліонів великої армії, що мусили стрічати смерть на чужих землях.

Коли Отто перевернув його, він побачив безвусе молоде обличчя, бліде обличчя з напіврозхиленими і темними від болю очима.

Отто приніс води. Ранений жадібно випив, безпомічно витягаючи губи. Потім він захрипів, заборсався і враз його очі, якось несподівано свідомо, стрінулися з очима Отта.

— Хто це?.. — прошепотів ранений.

— Свій, не бійся.

— Мене відставлять до лікарні? Адже ж я не можу тут лишатися... Я повз скільки міг... — Голос його рвався. Щось хрипіло і свистало в грудях.

Раптом він здригнувся. Було видко — починалася агонія. Ряту-нок був зайвий.

Слова, які падали, були словами смерти.

— Слухай... Скажеш Ельзі... Ельзі ШварцзФабріціюсштрассе... в Берліні, що все добре...

Він намагався усміхнутися. Цей бідний хлопчина намагався усміхнутися. І потім заговорив хутко, недоладно, гарячково:

— ...Все добре... чуєш? Все добре! Це був кінець.

Отто тримав у руках трупа.

І враз, з якимось несподіваним почуттям тривоги, Отто зірвався на ноги.

Жах! Жах міліонів смертей, в обличчі яких спорт Остероде був маленьким і смішним.

Вмирає цей хлопчина, вмирають ще і ще такі самі, як він. Звірячий закон, закон камінної доби! А століття поступу, де вони?! Де відродження людини? Де людина? Людина йде, як худоба, на різню і вмирає в багні нікому непотрібна, лежить і гине мертвим падпом, здихає... ще й посміхається: все добре... Худоба!!

Отто стояв і стискав кулаки. Кров била йому в лице.

— Знищити це! Зламати цей проклятий закон! Проголосити війну тим, хто наказує цю безглузду різню, повбивати всіх тих Осте-родів, що плетуть про ідеали й раси!

О ні, єдиним ідеалом — людина. В її ім'я усе життя. Життя, а не смерть, життя творче й велике, життя для світлого завтра, де не буде насильства й знущання.

Він не має права тут залишатися. Він мусить іти до них, до всіх тих сірих людей, яких загнано сюди вмирати. Він мусить проголосити їм нову правду, повести їх до нового чину!..

Отто гарячково стягнув з вояка мундир, пас, шолом, торбу. Потім схилився і шукав чогось на шиї. На маленькій мідяній бляшці, що висить на шиї у кожного вояка, стояло:

"Karl Schneider, 14 Regiment der Bayrischen Infanterie"1.

Біг падаючи, заплутуючися в дротах, кривавлячи руки й ноги. Тут був бій. Валялися трупи. Млосно пахло кров'ю. Біг далі, вихопивши в якогось убитого вояка кріс із застиглих його рук... Біг на гомін. І в тому самому селі, де колись стояв його полк і звідки колись він, здавалося безповоротно, втік — йшла в атаку залізна піхота Німецької Армії. Гранати рвалися над головами. Дико іржали обозні коні. Хтось біг, гукав. Слова команди мішалися з проклонами.

— Гей, поспішай, ти!

Отто обернувся й побачив злісне обличчя якогось фельдфебеля.

— Доганяй там, ти, офермо!

Отто побіг у той бік, де маячіла сіра маса. Він наздогнав задні ряди й прилучився.

Ніхто не глянув на нього. Йшли похиливши голови. Вперті, грізні, мовчазні.

їх каски були тяжкі й тверді, їх крок, відбиваний цвяхованими чобітьми, гострий й рівний.

Це була піхота, що йшла в ранню атаку.

Перед вечором санітари збирали трупи після атаки.

— Черговий!

На мідяній табличці, що її кожен вояк армії носить на своїй шиї стояло:

"Karl Schneider, 14 Regiment der Bayrischen Infanterie".

1 Карл Шнайдер, 14 Полк Баварської піхоти (нім).

— Далі, чого став! — лаявся дижурний.

Але санітар чомусь довго дивився в обличчя піхотинця, що якось дивно посміхалося, захляпане кров'ю від рани, від розривної кулі дум-дум.